Місце запису: м. Канів, Канівський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: 23.06.2005 р.
Хто записав: Петренко Антоніна Михайлівна.
Респондент: Бобир Марія Андріївна, 1918 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Канів Канівського району Черкаської області.
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 33 роках?
Пам’ятаю.
Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?
Влада, забирала урожай влада, в селах. Називали куркулі, їхали розкуркулювали, вобщем забирали все. Так що, врожай був, але ж забирали, та знаєте, голод, тоді як жив.
Хто це робив? Хто забирав?
Ну хто, влада забирала.
Ну хто саме? Якісь люди були чужі чи свої?
Нє, свої нє, це приїжджали.
Откуда вони приїжджали?
Ну десь, я знаю, чи з Черкас. Ні, Черкас тоді не було. З Києва, мабуть, бо тоді області ще не було.
Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?
Ні, не була я в такому.
Ні, ну хтось інший, хтось когось, так сказать „закладав”?
Ні.
Не давали їм нічого, просто ходили, забирали і все?
У нас і в сусідів так не забирали, це забирали по селах, по куркулях, щиталися вони, що землю пахали. А такі як я, та другі, та треті, як ми жили, то що ж у нас брать було? У нас же зерна не було.
Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?
Не знаю. Не помню, не бачила такого.
А як люди оборонялися?
Ну як люди оборонялися? Чим оборонялися, харчами чи убивствами чи чим?
Ні, ну от приходили у них забирать – вони ховалися, чи плакали, чи там закривались у хаті?
А, у селах, у селах то як забірали, то люди ховали все, прикривали і не показували де воно, що воно.
А де ховали?
Ховали? І в городах, і в погребах і закопували. Все робили, що мали. Тільки які це там люди мали. Це ті мали, що землі мали. Ті, що мали огороди по 10 гектарів, по 15, по 20, а такі, як останні, що в них робили, то ті нічого не мали.
А хто і як шукав заховані продукти?
Не знаю.
А як звали тих, хто ходив шукать, нікого не пам’ятаєте?
Не знаю.
А в скількох вони ходили?
Смотря коли. Коли вдвох, коли п’ять, коли як.
А в яку частину дня вони приходили, чи вночі?
Ні, ночью не були, днем.
Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Якщо вже зробились колгоспи, як установились колгоспи, давали, канєшно.
У колгоспі давали, да?
Давали у колгоспі, давали і виділяли хліба, а там і зерна потрошку, усього давали. Як уже колгоспи організувалися, то давали.
А що таке закон про п’ять колосків.
П’ять колосків? Це я знаю, може, як кража була. Було, хто як украде, то судять ото. А так, п’ять колосків, я не знаю, що це таке.
Чи дозволяли збирати у полі колоски і залишки городини?
Дозволяли, єслі вже все убрали, а оставалося там, то люди ходили.
Хіба ж воно в Голодомор оставалось?
Оставалось трошки.
Чи хотіли люди добровільно йти в колгоспи?
Смотря які. Такі як ми були, незаможники, такі пішли добровільно всі. А такі як мали своє хазяйство, і городи і скотину й коні й усе, то ті сперечалися трохи.
А худобу забирали в колгоспи?
Пока їм дойшлося забирать худобу, то її вже в тіх не було. Вони вже її розквартирували.
А коли почали люди помирати з голоду?
В 33-му. В кінці 33-го, в началі. Боже, як валялися. Оце отуто ось, на углу, протів „Ветерана” була аптека, якщо ви ще помните. Там, коло аптеки, а я ж там була, то бігала, то шо, дивлюся, лежить дитина, хлопчик ну год 5-6, пухле бідне, вже таке, помер. А там іще, де насип був, де желєзна дорога проходила, якщо знаєте, де до Бобриці було йти, дорога була, ще не було цього ж моря, ще не строївся цей… То там була дорога. А мій батько був в рибартілі сторожем, то було я туди хожу, то батькові їсти несу, то шо. А там на березі він сторожував од рибартілі. То йду, коли на дорозі лежить мій брат, не брат, а племяннік, із Бобриці…, із Селища. Ішов на Бобрицю, помер. Ішов дорогою і з голоду помер. Я прийшла, кажу батькові, тату, оце так і так. Ну що ж каже… а потом отут було Лимарка така, якщо ви ще помните, така Лимарка була. Пішли ми якось із дітворою гулять на Лимарку, дивимся, на березі готовий лежить чоловік. Це страшне діло! Ну, а отут у мене дядько жив, може, ви і знаєте, Залєвська Маруся, може чули, не чули? Василь був, Коля, а тут дядько Дмитро, Ситник Дмитро, тоже помер з голоду. Ну і що ж іще? Ну, а наші рідні, мої батьки. У 33-му році почав строїться мост у Каневі через Дніпро. І в нас була у хаті контора, у старій. Батько робив там, мати уборщицею, а батько сторожем. То ми ж получали там якийсь пайок, вони получали, то ми так коє-как вижили – троє дівчат, і батько і мати. Вижили. Ну, а мати здавала ж то сережки, то кольца, то хрест, то шо – були „Торгсіни”. Хліб получали, муку давали за золото.
За дорогоцінні метали?
Да, за оці метали. То було мати піде, возьме, то так ми вижили, що ми не померли. А то ж страшне! Не припомниш, що робилося.
Чи відомі вам випадки людоїдства?
Людоїдства? Ні.
А хто хоронив померлих від голоду і де?
Ну хто? Тіх, що я знаю, то хоронили родичі. Брата в Селищі, дядька ось тут у Каневі, на кладбищі, а дітей тоже тут у Каневі сім’я хоронили. Може їм сообщили, що дитина пішла, та не вернулася, чи що.
Чи відомі місця захоронення таких людей? Єсть які масові місця захоронення?
В нас у Каневі масових нема, у нас кладбища.
А пам’ятник у нас є в Каневі?
В нас пам’ятник єсть, що німці повбивали людей, ото стоїть навпроти того, то той пам’ятник, а що од голоду, Голодомору…немає?
Чи знає сучасна молодь про голод 1932 – 33, розповідаєте про це дітям, онукам, сусідам?
Да, це да. Я то розповідаю, по моєму, що такі як я, батьки, діди, розповідають. Це не тільки було що у 33-му. Осьо ж пожалуйста, 45, тоже, 47 тоже. Але, ну, не такий же, канєшно. Таки ж давали хліба там норму. Все таки не так, а це ж був вообще страшний.
Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?
Владу, кого ж.
Хто тоді керував в Москві?
Бог його зна, хто. Мабуть, Сталін.