Паспортизація запису:
Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 2008 р.
Хто записав: Золотоус Олег.
Респондент: Ординська Галина Павлівна, 1923 р.н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Черняківка Чутівського району Полтавської області.
Важко про те згадувати… Мені на той час було 10 років. Сім’я наша була велика: батько, мама, дідусь та бабуся і нас семеро дітей. Я відносилася до середніх. Добре пам’ятаю, бо саме в той час тато повернулися якраз з тюрми.
Вони були першим головою колгоспу, що заснували в нашому селі. Одного разу він дозволив конюхам поїхати на поле і набрати буряків для колгоспних коней. Буряків тоді і полі було багато і вони лежали у величезних кагатах, а вивозили їх підводами. Так от, коли тато дозволили поїхати на поле по буряки, у ту ж ніч його заарештували. Прийшло троє і забрали його нічого не пояснюючи. Вже згодом ми дізналися, що засудили його на З роки за розкрадання колгоспного майна. Якраз після його повернення і стало голодно. Але ми особливо не голодували, як це можна було сказати, бо тато і старший брат Прокіп на той час працювали на цукрозаводі, а там видавали пайок, та ще іноді вони приносили буряків, ми їх варили і їли. Звичайно, цього було мало на всю сім’ю, та так сутужно як, наприклад, нашим сусідам Курінним, Шевченкам не було. Тільки під весну стало зовсім голодно і наш дідусь Одринський Ивка з голоду і помер. Поховали ми його на городі, а під час війни могилу зруйнували, я вже й не пам’ятаю, де вона була.
Люди мерли скрізь: на дорозі, вдома, на роботі. Трупи збирав і звозив до однієї ями Босий Наум Данилович. Жив він раніше поряд із садибою Мининників. Чоловік був безжальний. Збирав і мертвих, і живих . Забрав ще живого нашого сусіда Петренка Ярему, який просив його не чіпати. Але він його не послухав, бо за кожен привезений труп йому давали 100 грам хліба. Дуже не любили його до самої смерті.
Дуже тяжко було до того часу, коли зазеленіло, а потім стало трохи веселіше. Ми бігали у яр, де було повно різної трави. І досі пам’ятаю смак молочаю та лопуцьків, бо ми їх чистили і їли.
З приходом весни всі пішли на роботу в колгосп, бо вдома нічого було робити. У нас забрали все, та і не тільки у нас. Згадую, як прийшли забирати у нас двох коней, сіялку, борони, плуг. Ми плакали та просилися, але нас ніхто не слухав. Про їжу і казати нічого. Приходили шукати зерно не один раз, забирали все, що було, а коли воно не було їм потрібне, просто брали і викидали. Прийшли і до нас уже вкотре, та тільки нічого не знайшли, бо нічого вже було шукати. А мама наварила якоїсь баланди. Так вони взяли, винесли надвір горщик і розбили його.
Пішла працювати в колгосп і я, бо за роботу можна було поїсти. Раз на день варили галушки або затірку, вивозили на поле і давали людям. Грошей тоді не давали, був «трудодень» – 100 грамів пшениці. Тому всі й пішли в колгосп, щоб хоч поїсти. А хто не хотів, виїзджав у Сибір.
Жити було дуже важко. У Нижніх Ровнях трапилося таке, що й думати страшно. Дві дочки вбили матір і з’їли. Прізвищ їх я не пам’ятаю, бо їх судили і більше вони сюди ніколи не поверталися.
Бували такі сім’ї, що батьки вмирали, а діти залишалися. Тоді дітей забирали в інтернати, які були відкриті в кожному селі. У Черняківці такий інтернат був у дитячому садку. Я пам’ятаю три такі сім’ї, діти в яких залишилися без батьків, їх звозили у дитсадок і там вони росли до повноліття. Так виросла моя сваха Кириченко Галина.
Красти тоді боялися, бо був виданий «Указ про 5 колосків» . Якщо хтось взяв хоч зовсім трішки, то зразу судили. Та й взяти не було як – поля охоронялися. А ще люди інколи доносили один на одного. Була в селі сім’я Фисунів, мали 3 доньки. Так дружина Фенька вкрала трохи пшениці, щоб змолоти і нагодувати дітей. Так її чоловік Лука заявив на неї, її забрали, посадили на 8 років. А діти залишилися без догляду, бо батько весь час був на роботі.
А ще пам’ятаю, як мене хотіла з’їсти Задніпрянська Марія. Я йшла яром з роботи весною, збирали на полі сухий бур’ян. Назустріч мені йшла тітка Марія, кругом нікого не було. Я привіталася, а вона схопила мене за руку, а в другій руці в неї був ніж. Я вкусила її за руку і втекла. Вона мене не наздоганяла, бо в неї не було сили.
Я не знаю, хто винен в тому, що було, але людей померло дуже багато. Тільки серед наших сусідів померли сім’я Курінних (3 чоловіки), Шевченків (5 чоловік), Боровиків (1), Ковалів(1).