Паспортизація запису:
Місце запису: с. Кочубеївка, Чутівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Гересименко Олександра Кононівна, 1929 р.н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Кочубеївка Чутівського району Полтавської області
У газетах пишуть, що в Кочубеївці померло під час Голодомору 12 сімей та 8 громадян, в с. Черняківка близько 14 чоловік. Але це не так. Тільки на вулиці, де я живу померло 10 чоловік. Ховали їх вдома, часто в одній могилі, бо не було сил копати нову яму. Так було поховано мого дідуся Гаврася Івана Григоровича, бабусю Гаврась Веклу, родичів Гаврася Василя та Гаврась Ганну, Вервихвоста Антона, молоде покоління сім’ї Петренка Прокопа – Мотрю та Миколу. Всі вони в списках померлих від Голодомору не значаться. Теж саме стосується і села Черняківки. Бо слідуюча вулиця – це вже сусіднє село Черняківка і люди там теж мерли, як мухи.
Сама теж ледь вижила, бо в 1933 році моя мама – Явдоха Артемівна, сестра Марія і я, залишилися без батька. Тато, Гаврась Конон Іванович, був заарештований та ув’язнений на 3 роки, бо мав власне господарство і не виконав плану хлібоздачі. В результаті сім’я залишилася без коня, збруї, хатнього начиння та будь-яких продуктів харчування. Зігнали з ліжка сестру, забрали подушки, одіяла, позабирали посуд, речі, а ми тоді наносили в хату соломи і на ній спали. Батько будував Волзький канал під час відбування покарання, повернувся через 3 роки, а в 1941 році загинув на війні.
Самі ж ми з мамою та сестрою дуже голодували, у нас розпухли ноги та животи. Щоб вижити їли все: траву, листя, мишей, ховрахів. До цього часу вдячна своїй сусідці Вервихвіст Сарафимі, яка в той час працювала на свинофермі і приносила додому відходи, а з них робили «мишіяники», дуже гіркі на смак, але коли сусідка ними ділилася, то найкращої страви на той час не було. Мати їздила на Західну Україну міняти речі на макуху, сухі гарбузи, різні продуктові відходи.
По селу їздила підвода, яка збирала трупи. Робив це Степан Дем’янович (по вуличному Дем’яненко). Нерідко, щоб не вертатися вдруге та заробити миску юшки та 100 грамів хліба, клав на підводу ще і живих людей. Вони просилися не чіпати їх, але Дем’яненко відвозив їх до колодязя і кидав їх разом з мертвими. Такий колодязь, куди скидали трупи, був біля Кочубеївського ставка. Коли самотній дід Степан помер, ніхто не хотів йому копати могилу і труна 3 дні стояла під хатою на морозі, поки з колгоспу не прислали з наряду людей, і ті не поховали його. Провести в останню дорогу Дем’яненка не прийшов ніхто.
У Кочубеївці був інтернат, куди звозили дітей батьки яких померли від голоду. Виховувалися вони там аж до повноліття. Багато можна розповідати, та страшно згадувати. Скажу одне: такого більше не хочу пережити і нікому не бажаю.