Місце запису: с. Райківщина, Яготинський р-н, Київська обл.
Дата запису: 20.09.2005 р.
Хто записав: Стригун Любов
Респондент: Бобир Галина Григорівна, 1928 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. Бобир Галина Григорівна, 1928 р. н., проживала у селі Райківщина Яготинського району Київської області.
Голодомор я пам’ятаю від розповіді своїх батьків та бабусі. Мені тоді було 4 роки.
Причиною голоду було те, що це все зробила власть.
У селі був актив села – і ці активісти ходили і відбирали у людей зерно, картоплю, худобу, все, що під руки попаде. Доносів на сусідів не було, бо ніхто нічого не мав, всі були однакові, жили бідно. Робилось беззаконня, без ніяких документів приходили і забирали все підчисту. Хто не корився – їх били, арештовували, виселяли із села. Люди боялися. Не знаю чи була зброя у активістів.
Люди не боронилися, а підчинялися їм, бо боялись їх, вони були, як „собаки”.
Ховати не було чого, бо все забрали, може хто зміг щось заховати, але я про це нічого не знаю. Ходили вони групами по 3-5 чоловік. По одиначки не ходили – боялися людського суду, приходили за часту вдень. А були випадки, що до деяких людей приходили вночі забирали хазяїнів і ніхто не знав куди їх забирали.
Бідні люди ішли в колгосп, працювали важко за палички або получити ложку якоїсь гамалиги, овіяної, чи перепічку житню.
Активісти забирали не лише продукти, а й скот (корів, коней, свиней і птицю).
“Закон про п’ять колосків” я чула, мені розповідала бабуся, що не можна нічого було з поля вкрасти – за два колоски чи жменю якоїсь полови ловили, судили, сажали в тюрми. Не дозволяли навіть собирать у полі колоски. Хто приходив у поле – ганяли. На городі залишки продукції також не дозволяли брать, хай краще пропаде. Поля і колгоспні комори охороняли сторожі.
Добровільно в колгосп ішли тільки бідні люди, багаті не йшли, їх заставляли силою, навіть висиляли з села, розкуркулювали, забирали хати.
Люди почали мерти в кінні 1932-го року на початку 1933-го року, особливо навесні діти пухли від голоду і мерли. За сиріт ніхто не думав – ні держава, ні люди. Бо всі були бідні, мерли як мухи, падали на ходу.
Не голодували в селі активісти, бо у людей забирали, щоб собі не вмерти забирали собі.
Ніхто нічим не ділився, бо не було чим ділитися, забрали все. Не було нічого. Щоб вижити їли рогозу, лободу, калачики, із полови пекли перепічки, з овіяної муки заварювали кашу. Диких тварин – котів не бачили, бо вони також дохли.
У місто не ходили, бо не було з чим іти. Дехто їздив мінять на продукти, але також переслідували і відбирали у дорозі. Чи був голод у місті, я не знаю, бо не була.
У селі померло від голоду 331 чоловік. Бували випадки людоїдства у селі, дітей їли батьки. Померлих від голоду хоронили на кладовищі, копали яму і звозили туди труни, а потім загортали яму. Хто хоронив – тим нічого не платили. Всі у селі знають місце поховання цих людей.
В центрі села зроблено пам’ятник жертвам Голодомору, і кожний раз на Проводи, Гробки поминають цих людей, які померли у 1932-1933-х роках. Вимирали сім’ями.
У церкву я не ходжу і не знаю чи згадують цих людей там. Церква у селі є, яка відноситься до Московського патріархату.
Сучасна молодь знає про Голодомор від розповіді своїх дідусів, бабусь. Про ці роки злодіянь згадують у школі.
Винним у всьому цьому я вважаю ту владу, яка була на той час.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).