Місце запису: с. Ничипорівка, Яготинський р-н, Київська обл.
Дата запису: 19.09.2005 р.
Хто записав: Кірюхіна Світлана
Респондент: Лисенко Микола Васильович, 1924 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. Лисенко Микола Васильович, 1924 р. н., проживав у селі Ничипорівка Яготинського району Київської області.
Шановний Микола Васильович, чи пам’ятаєте Ви, що був Голодомор у 32-33-х роках?
Ну, звичайно я з 24-го року і пам’ятаю ці страшні роки. Можливо, пам’ятаю не все, тому що мені було всього 8 років і на той час ходив у 2 клас, але все ж таки пам’ятаю. І запам’ятав це на все життя.
Микола Васильович, які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?
Я думаю, що все таки влада. Урожай 32-го року був, зерно знаходилось на складах. Все що було в хаті – позабирали.
Якщо відбирали у людей вирощену у полі, городі, то хто це робив?
Ходили по хатах люди, тоді ще їх називали Ленінці, бо саме вони себе так називали. Це були наші односельчани, вони шастали по подвір’ю, хаті і все чисто вимітали. В скирдах сіна шукали перевертаючи його, або шпигаючи в нього дрючки, під піччю, в погребах, ну кругом, де тільки можна було.
Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?
За це я не пам’ятаю. Може і були, але я не знаю.
Микола Васильович, ті, хто відбирав продукти, зерно, мали при собі якісь документи на збирання?
Та ніяких документів не було! Було оружіє – і все. Зашли у хату. Повимітали все геть чисто – і все! Які документи?! Оружіє і було їхніми документами.
Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти, тощо?
Я, діточки, не знаю. До нас зайшли в хату. Пригрозили оружієм і батько й мати відійшли в сторону. А чи били, чи карали якось других людей я, дітки, не знаю. В кожного своє горе і кожен думає як спастися своїй і сім’ї. Ото таке, дітки.
Чи можна було щось приховати продукти харчування?
Ховали, де тільки можна було. Закопували, в піч замазували, але вони ж кругом перекидали все вверх ногами. Мало, що можна було заховати від тих нелюдів.
Микола Васильович, а по скільки чоловік приходило до хати?
Ой, дітки, і по двоє, і по троє, і по четверо, по скільки хотіли, то й ходили.
Чи давали їжу тим, хто ходив до колгоспу?
Здається щось давали. Як батько казав, що якусь похльобку, схожа на суп.
Забирали лише продукти харчування, чи й інші речі-одяг, рушники, цінні речі?
Брати все, що їм нравилось. Коноплі забирали, хустинки з сестер, рушники вишивані, ну все, що хотіли.
Що таке “закон про п’ять колосків”. Чи чули Ви про нього?
Ой, онученьки мої, чого ж не чув!? Це був закон такий, що даже за п’ять колосків зібраних на полі карали, як за велике приступлєніє. За це і били, навіть арештовували. Пам’ятаю, як я в полі в пелену назбирав тих колосочків, щоб мама якогось хліба нам спекла, а бригадир мене за чуба схопив, витрусив з мене колосочки і гнав мене з поля лупцюючи батогом. Від того батога в мене з ніг ще довго сочилась кров. Пам’ятаю, дітки, бо на своїй шкурі попробував того закону. Бували такі люди, що вже пухлі приповзати на поля і їли те зерно. Руками видзьобувати те зернятко і в рот. А їх за те – нагайкою зверху! Там вони й лягали на віки.
Микола Васильович, чи доводилось збирати на полях огородину, яка залишилась, колоски?
Хто там дозволяв!? Посилали дітей назбирувати, та додому нічого нести не можна було. По карманам провіряли, щоб ніде нічого, не дай Господь Бог, додому не взяли. Назбиране все відвозили в колгосп до комори, а для себе нічого не дозволяли взяти. Охороняли поля з оружієм і із нагайками, як ловили на полі, то могли забити на місці батогом. Охороняли наші ж люди з села.
Чи люди хотіли йти добровільно в колгосп?
Хто як. Хто добровільно йшов, хто не добровільно, але йшли. Все одно заставлять – виходу не було. Разними путями заставляли і били, виганяли і гнали з хати до колгоспу. Люди вже мусили самі йти, бо знали, ще накажуть.
Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?
Та де ж її можна було сховати!? Це ж не голка в сіні. Забирали і гонили корови, коні в общу ферму і все. Там вже на фермі, пам’ятаю, мамка робила, то ми, бувало, до неї прибігаємо, то вона нам подоїть молока і понапоює нас бігом. А як вдасться, то й додому трошки вкраду. В нас теж корівчину забрали і відвели на ферму. Молоко нас і спасло. Прийдемо до мамки, а вони нас напоять молочком, ми й порозбігаємось бистро, щоб не побачили, бо кнута боялись, як чорта з рогами та й ще мамці попаде за нас.
В який час ходили збирати зерно по хатах?
Вже й не скажу, дітки. Дньом чи вночі, Бог його святий знає. В нас торбинки з просом на печі лежали, а вони й ті на воза покидали, нелюди! Мамка так пам’ятаю голосила! А вони собі й нічого, покидали й поїхали далі.
Микола Васильович, коли почали люди помирати з голоду?
В основному, діточки мої, в 33-му році. Пухші люди вже попід тином валилися в 33-му році. Бувало в школу йдеш – а там однокласники мої попід тином доходять. Йшли до школи, та й не дійшли. Мерли люди, як мухи. Йдуть і йдучи падають.
А кого Ви вважаєте винними у смерті багатьох людей?
Да і кого винити не знаю, но Сталін був у влади, це все вони.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).