Місце запису: с. Катеринівка, Лебединський р-н., Сумська обл.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: пошукова група «Юний слідопит».
Респондент: Шолох Парасковія Єфремівна, 1923 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Катеринівка Лебединського району Сумської області;
Катеринівка – це степовик, де панує воля і розкіш. Може в чомусь незручно та щодо хліба, щодо паші- ого-го! Було повно гусей, качок, курей у кожному дворі. На вигоні свині паслися, в кожному дворі була корова, а за хатою величезний город. Було вдосталь всього, а сталося так, що все це у нас забрали. Багато людей пішло із життя, особливо дітей.
Чому саме це сталося? То не від якогось стихійного лиха чи раптової моровиці, то того, що власті наробили. Поруйнували село, вигребли весь хліб, забрали всю худобу. Батько говорив, що робили той голод для того, щоб приборкати селянина. Вони заставляли робити задарма в колгоспі, їхнє слово було законом для кожного, а якщо хтось не робив того, що кажуть, виселяли із рідного села ворогом.
Кати забирали все, що могли, а якщо в печі залишалася страва, то щоб нічого не залишити, все переверталося рогачем: бо це ж не сповна виконаний наказ, якщо щось залишалося на обід чи на вечерю господарям і їх дітям. Мати ходила до багатих людей виміняти золоті сережки та обручку на кусень хліба. Ото була радість коли мати принесла цілу хлібину.
Було дуже тяжко у роки Голодомору, особливо взимку, адже літом можна знайти хоч якийсь бур’ян та зварити, а що взимку, навколо лише сніг. Жили дружно із сусідами, яким не раз допомагали. Разом з ними ховали їжу в дупло на дереві. Напевно завдяки цій хованці ми разом із сусідами вижили. Я дуже добре пам’ятаю 30-ті роки, тоді мені було 9 років. Я дуже гарно пам’ятаю вираз обличчя моєї матері, яка зі слізьми дивилася на мене, не знаючи як далі мене прокормити. Та що казати, мені самій було дуже гірко дивитися на матирині сльози.
З приходом голоду все довкола змінилося і самі люди змінилися також. Залишені без господарів, почали руйнуватися усуспільнені вітряки, олійниці. Закривалися крамниці. Наче вихор пролетів над селом, не було нічого чути ні музик, ні пісень, ні голосу людей. Збідніли, обезлюдніли базари, магазини, бо нікому було торгувати та і продавати нічого було.
Згадуючи зараз роки Голодомору, навіть не уявляю, як ми вижили, адже стільки людей померло. Пам’ятаю, що в мого дядька корівка була з телятком. От він те теля й зарізав. Стало відомо про те в сільраді. А тоді різать – Боже борони! Треба було або в колгосп здавати або державі. Все забрали в дядька, а його вигнали.
Інколи матері вдавалося приносити з поля кілька колосочків. А одного разу пішла вона в поле й назбирала десяток колосочків і собі в пазуху. Раптом вона почула зовсім близько біля неї голос. Мати вся похолола, ноги враз підкосилися, вона не знала, що робити. Голос все наближався і тоді мати почала молитися і тут кроки раптом зупинилися: «Ну що ж кінець» – подумала тоді вона. Раптом десь вдалі почувся інший голос, який покликав того чоловіка. Мати відчула на собі полегшення, наче гора з плечей. Вона прийшла додому вся бліда, а в долоні тримала десяток колосочків.
Добре пам’ятаю, коли я, намагаючись якось зігріти висушине голодом тіло, вмощувала його на дерев’яних колодах біля двору, загорнувшися у порване старе батькове пальто. Мимо, ледве перебираючи ногами, повзали опухлі сусіди, нишпорячи в траві в пошуках чогось їстівного.
Пустіли навколишні хати. За дві хати від нас з усієї багатодітної сім’ї живим залишився Андрій, років 10-12. Мені пощастило з ним потоваришувати і, може, це одна з причин мого виживання. Якось він помахав мені рукою, кличучи до себе, взявши саморобного ножа з широким лезом, повів на городи. Разом з ним, орудуючи ножем та нігтями, сантиметер за сантиметром, повзаючи на колінах по мокрому грунту, стали перекопувати город і незабаром вигребли десять картоплин врожаю минулого року. Просушивши та обітерши і приляпавши кожну, щоб надати форму коржа, ми їх підсушили на сковорідці і з’їли. І сьогодні здається, що нічого смачнішого на світі я не їла за все своє життя. З того часу ми всі дні у пошуках напівгнилої картоплі рили опустілі, порослі бур’янами городи померлих сусідів. Андрій навчив мене багато чому. Він знав усі їстівні трави: у якої можна їсти листя, у якої – стебло, у якої – корінь. Забулось тепер.
Сьогодні мені здається дивним, як усе це могло статися, що мої земляки і я сама стерли пам’ять про страхоліття, пережите в дитинстві. Мільйони людей згасли, як свічки. Згоріли, як метелики на вогні – ні могил, ні хрестів. Я дуже вдячна тому хлопчині в дитинстві, який не раз допомагав мені, але про нього я не знаю нічого, крім імені.