Місце запису: с. Боровеньки, Лебединський р-н., Сумська обл.
Дата запису: 22.07.2005 р.
Хто записав: Смітія Ганна Іванівна.
Респондент: Капліна Ганна Петрівна, 1924 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Боровеньки Лебединського району Сумської області.
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?
Так, пам’ятаю. причиною голоду, я думаю, було те, що урожай забирала влада. Відбирали все: харчі, все, що було в сундуці, всякий хозяйський інвентарь. А тоді везли на розпродаж у лавку. Відбирали бідняки, злидота, яку допустили до влади в колгоспі, Дейкун Дунька, Мавра, Ілько Таранька. А ті, хто важко робили, були трохи багатші не хотіли йти у колгосп, у тих все і забирали.
Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?
Нічого в їх не було. Люди боялися і все отдавали. Приховать не можна було нічого, все найдуть.
Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Давали, помню моя мати літом робила на полі, їм варили картошку, так вона і нам часто носила, нас малих було четверо, так і спасались.
Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?
Осінню не можна було нічого збирать, а вже весною дітвора звідусіль збігалася збирати мерзлу картошку. Поле сторожував об’єжчик, Федот Лобачів.
Чи люди хотіли йти добровільно в колгоспи?
Не хотіли, але більшість ішла, бо ніде не дінешся. Хто упірався, того розкуркулювали, все забирали, виганяли з хат, зсилали в Сибірь. Дітей тих, кого засилали, забирали в патронат, в патронат забирали й тих дітей, батьки яких померли од голоду. В селі голодували всі. Ніхто нікому не помагав у виживанні, кожен думав тільки про свою сім’ю.
Які засоби вживали до виживання?
Ми виживали брагою, яку носили з Будильського спиртзаводу. Все, шо тільки можна було, те і їли: щавель, грибами спасалися, листя з береста їли, кінський щавель, з лободи пекли деруни.
Чи можна було щось купити в місті?
Нічого не купували, бо не розрішали виїжджати.
Чи відомі випадки людоїдства у Боровинці?
Ні, такого в нас не було.
Де і хто хоронив померлих від голоду?
Кожен хоронив свого.
Чи є у Вашому селі церква?
Колись була, біля ставка на Диханівці, її розвалили у цій ж страшні часи. А тепер на великі праздники батюшка приїжджає у хату, де тепер у нас церква. Там раніше жив Шиян, якого розкуркулили і вислали. Я в церкву вже не ходжу, бо не дойду. Згадують, конечно, в церкві померлих від голоду. Хрестів і пам’ятників у Боровинці немає. Про голод я розповідала своїм дітям, онукам, як поспитають.