Місце запису: с. Лучка, Липоводолинський р-н., Сумська обл.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Стриж Тетяна Семенівна, 1926 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Лучка Липоводолинського району Сумської області.
Народилася 14 травня 1926 року в с. Лучка. В цьому ж році батьки вийшли на хутір Вишневий, де й проживали до 1939 року. В 1933 році під час голоду помер дідусь Смаль Іван Федотович.
Чого тільки не їли тоді люди. Спочатку пекли коржі із борошна та перемелених жолудів. Коли почав танути сніг, їсти стало зовсім нічого. Діти плакали – хліба просили. На той час уже ні котів, ні собак не залишилось – позабивали. Їх варили, а з голів холодець виварювали. А ще ловили мишей, щурів, гадюк, горобців, мурашок, земляних хробаків викопували, шкіру із взуття, підошви на локшину різали. Завило село. Пішла по ньому суцільна хвиля вимирання. Спершу діти, старі, потім середній вік. По селу ще з осені ходили буксирні бригади (із своїх) із залізними гаками, якими вони проштрикували землю, сіно, стріху, шукаючи зерно. Крім мене в сім’ї було ще двоє дітей – старший брат 1921 року народження та маленька сестричка 1932 року народження. Сидимо ми одного разу на печі, а під нами на черені розіслане зерно. Тепло, тихо, сестричка спить. Аж тут прийшов буксир, не подивився і на маленьку, стягнув усіх з печі, і забрав те зерно, гарно згріб, щоб нічого не зосталося. Мати варила варево із лопуцьків кінського щавлю і називала це борщем, а ми збирали квіти конюшини червоної, щоб вони ще й «белебиків» напекли. Про жодні цукерки, солодощі не було й мови. Як зійшов сніг мати потихеньку стала ходити на роботу. Там давали їсти (замість зарплати). З роботи мати іноді приносила побовтюхи, щоб і ми підкріпилися. Деякі з виснажених, пухлих, голодних хліборобів шукали порятунку від голодної смерті в містах. Там робітникам видавали хлібні пайки. Та селян і там чекала лише невблаганна смерть, іноді божевілля, навіть людоїдство. Чи було таке в нашому селі стверджувати не беруся. А от на возах, що трупи звозили на кладовище, часто лежали і живі люди. Та вони не могли ні говорити, ні рухатися. Живих не закопували. Вони лежали в могилках іноді й по декілька днів, доки помруть, а тоді вже й загрібали ті могилки. В одну могилку клали й по декілька чоловік, бо копать могили людям теж була несила. На найродючішій в світі землі селянин після врожайного року повільно вмирав від штучно створеного голоду.
Де могилка дідуся Тетяна Семенівна не знає. Он і в Лучці є тихе і спокійне кладовище голодного 1933-го… Немає вже на могилках хрестів. Та й чи були вони? Не ростуть, непосаджені руками дбайливих родичів квіти. Поруч лежать родичі. Могилки «колективні», як і господарства, до яких так закликав вождь всіх часів і народів, і до яких потрапила вся Україна і живі, і мертві… Могили ці були і залишаються безіменними, та не забутими. Бо ми не маємо права їх забути. Адже це ми і є, це частина нашої історії, а значить сходинка в майбутнє. Не завжди вони, ці сходинки, світлі і врочисті, героїчні чи просто буденні, бувають і такі гіркі, з присмаком розпачу, відчаю, страху і болю…