Місце запису: с. Лучка, Липоводолинський р-н., Сумська обл.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Дацько Варвара Степанівна, 1923 р.н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Лучка Липоводолинського району Сумської області.
В 1931 році пішла до 1 класу. Вчитися було дуже важко, бо не було ні зошитів, ні підручників. Один Буквар у вчителя. Та було велике бажання вивчити грамоту, тому дуже старалася. Учні тоді були слухняні, не те що зараз. Та і вчителі з ними не панькалися. Дуже боялися батьків. Боронь Боже, було сказати вчителеві чи батькові, що він не прав. Може тому люди і вимерли в 1933 році, бо боялися сказати начальникові чи буксирові, що він не прав, а ті в свою чергу не звертали уваги на сльози і прохання. Всі йшли до великої мети. Голод пам’ятаю дуже добре, таке забути не можна. Їсти не було чого. Заняття в школі майже не проводилися, бо діти думали лиш про те, де б узяти їжу. Було не до знань. Люди пухли. Почали їсти котів, собак, все, що потрапляло на очі. М’ясо собак було смачніше. А найстрашніше те, що не було ні гидко, ні страшно його їсти. Наші менші пухнасті друзі продовжували наше життя чи може існування? А може муки? До весни вже їсти зовсім не було чого. Кожен день по селу їздили похоронні бригади забирати мертвих. Їх ніхто не проводжав, за ними ніхто не плакав. Весною рвали листя подорожника, дерев, сушили, м’яли, робили таке борошно і пекли млинці. Зараз внуки пшеничним хлібом перебирають, а тоді раділи, коли було хоч таке.
Дітей, що залишились без батьків, голова колгоспу наказав позбирати до інтернату, який відкрили весною 1933 року в одній з пустих куркульських хат. Хто був головою колгоспу я не пам’ятаю, а поваром там була Худолій Меланія Якимівна. Добра була жінка. Ніхто на неї не жалувався.
В 1941 році, коли почалася війна, мені було 18 років. Тож і потрапила я до фашистської Німеччини. Там було не легше, ніж у нас у 1933-му. Ми не голодували, та життя було собаче. Нас, українських хліборобів не любили ні свої, ні німці, їм подобалося, як ми працюємо.
В 1947 році народила сина Олександра. З ним та його сім’єю і доживаю віку. Він чуйний, турботливий, ввічливий, поважає старших, завжди зі мною радиться. Не дивлячись на те, що душа моя зачерствіла з 1933 по 1945 роки, зуміла виховати чесну і порядну людину, яких зараз мало. Маю трьох внуків. За 85 років життя зрозуміла, що людські страждання наскільки ж безмірні, як і людська доброта. Людська душа вміє і може прощати, та серце не може забути ніколи. Вдячна школі, учням, що не забувають, приходять, погомонять, щось допоможуть, запрошують у школу, слухають старечі спогади, не перебивають, цікавляться. Хочеться вірити, що все в нас ще буде добре. Пройде похмілля після п’янкої свободи і ми нарешті побудуємо…