Місце запису: с. Довга Лука, Липоводолинський р-н., Сумська обл.
Дата запису: 08.10.2008 р.
Хто записав: Крикуненко Є. В., Опришко І. А.
Респондент: Рочинська Анастасія Петрівна, 1923 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Довга Лука Липоводолинського району Сумської області.
Народилася я 1 травня 1923 року в селі Довга Лука Липоводолинського району. Це Байрацька сільрада. Наша сім’я була із середняків. Були в нас і вівці, і корова, і коняка. А як заснували колгосп, то все заставили туди поздавати, усю худобу. У 1932 годі погода була хороша, і хліб, слава Богу, вродив. Та все забрали енкаведісти. Батько вмер у 1932 годі. Мати зосталася з 5 дітьми.
Зима 1933 року була холодна, люта. Їсти було нічого, був страшний холод, люди падали на ходу. Однієї ночі до нас у хату залізли вори, продрали стелю і забрали все, що ще осталось. А що осталось? Узлик прілої квасолі, жменя жита, трохи картошки… Мати моя просить, щоб не брали, а вони їй кричать: „Цить, бо з душами всіх запечатаємо”. Забрали подушки, із скрині рядна, сувій полотна. Мій менший брат Василь 1928 року народження умер у 1933 годі. Він опух від голоду. Лежав на лаві, все просив водички, а я не можу підійти, бо сама вся пухла, ногами не ходила, лежала, як колодка. Живіт був великий, а руки і ноги тоненькі, тільки налилися, опухли. І зараз осталися шрами на ногах і на пиці. Ой, таке пережили. Хай воно ніколи не вертається, щоб ні діти, ні правнуки не знали. Од людей остались кісточки і шкура. Сестра із 1930 року вилізла із хати і щипала бур’янець, паслась, як худоба… А що тоді їли, так сам Бог знає. Їли те, що і собаки б не їли. Варили баланду із прілого жита, їли гнилу ріпу, свиріпу, очерет, оладки були із кінського щавлю. Ой Боже, Боже! Люди падали, як мухи. У дівчаток Одарки і Дуньки вмерла мати, так вони її самі прикопали у канавці.
А в 1934 році мене з братом Гришою 1928 р. н. і сестрою Танькою 1930 р. н. забрали від матері у патранат. Стояла у яру куркульська хата, там бабка давала нам шось поїсти, а ми пасли коров, дрова носили. Дітей було багато, спали, як оселедці. Та нам із сестрою пощастило втекти додому. Як зараз бачу матір, яка кинулась до нас: „ Діточки, де ж ви були, о Господи.”
А далі була у наймах у Галаївці, у других селах. Матері вже не було, умерла у 1939 році. Скрізь я наймалася, аж поки не вивезли у Германію.
Довго можна згадувать, та хай Бог не вертає цього, я вже оджила, хай поживуть мої онуки і правнуки.