Місце запису: с. Старогнатівка, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.
Дата запису: 06.08.2002 р.
Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна
Респондент: Беро Катерина Юріївна, 1924 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. Беро Катерина Юріївна, 1924 р. н., проживала в селі Старогнатівка Тельманівського (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківського району Донецької області.
Усе забрали. Забрали буквально до тарілок. Це було дико… Отже, нас було шість дітей, старший брат ходив до сьомого класу. І як сина кулака його насамперед виключили зі школи. А ввечері прийшли шестеро людей до хати забирати, що у нас є. Корову забрали, коней, комору перетягли, сівалки, віялки – все забрали. А потім і з дому почали брати речі, аж до того, що батько грав на скрипці – і забрали скрипку. Мама помочила білизну прати у мідному великому тазі – і його забрали, наче нам більше і купатися та прати не треба.
Коротше, дійшло до того, що вже люди голодували. Весь хліб вивезли, насіннєвий матеріал забрали. А на зборах у колгоспі один чоловік встав і сказав грецькою мовою: “Аях ташлар! (Товариші!) На що ми дивимося, якщо й насіннєвий матеріал забирають”, – тієї ж ночі його і забрали.
Усе вивезли, і до осені народ залишився абсолютно голодним. І ото почали – хліб печуть кукурудзяний, 2 см. заввишки, і в коморі дають, і звідти людям розподіляють. А нам ні – як куркульській родині. Мені тоді було 7 років. Піду бувало туди, Антона Івановича батько хліб роздавав, підійду, стою, і от шматочки хліба дають (брати старші соромляться туди йти), а я маленька була, кругом лазила, принесу пару шматочків додому… (плаче).
Потім була така стаття сувора – вирок виконати за 24 години. За 24 години батько мав звільнити будинок, а на вулиці грудень, хуртовина, загорнув нас у ганчірки, в сани і на станцію повіз. А на станцію заїхати не змогли – сніг по коліно, зупинилися у Прохорівці. Там, де Явтих жив, він нас у скирту сховав, а вранці звідти ми до Донецька поїхали.
Але не всі були звірі. Були й люди. Батька взяли на роботу на шахту. Помістили нас чотири сім’ї в одну кімнату – аби не на вулиці. Почали хліб давати. По 400 г нам дітям та по 1 кг дорослим. Час минав, ми в школу пішли. Старший брат покинув школу і в 15 років пішов на шахту.
У 1937 р. пішли масові репресії, всіх національностей та професій. У мене два мамині брати – історик і агроном – і теж забрали.
2 січня батько з роботи не повернувся. А ввечері прийшли два міліціонери: “Одягайся! 5 відділення міліції! Негайно!” – і забрали старшого брата Саву. Я пішла по них. Там людей 100 було. Батько відразу побачив мене і сказав: “Іди скажи мамі, щоб дала нам по парі білизни і по буханці хліба. Грошей не треба. Ми повернемося. Скрізь люди – розберуться – ми повернемося”. Я принесла все, і тоді їх погнали. Мама до шести місяців носила передачі до Ворошиловграда – нібито там вони були. А потім і перестала ходити. Брата, правда, згодом відпустили. А від батька – нічого.
Це ми вже зараз дізналися, що їх тоді забрали і на честь відзначення 20-річчя Радянської Армії – розстріляли… Вночі місто вщухало, а в будівлі НКВС – крики дикі, стрілянина. Ото їх там тисячами знищували. У мене є документи.
Були випадки, що навесні виповзали люди на траву, їли її, опухлі від голоду, і там на траві й помирали. Ми чули, що дорогами люди рухаються, самі не знаючи куди.
1933 року в Маріуполі відкрили магазин американський і там продукти міняли на золото. А так у селі люди їли навесні будь-яку траву, лопухи, макуху, ловили. Якщо людина хворіла – виписували 1 кг макухи, як ліки.
А коли 1947-го голод був, то я вже в колгоспі працювала. Почала пшениця дозрівати – зберу стаканчик і принесу додому. Але ж за колоски судили…
Звичайно, частину пшениці відвозили – але все ж таки в селі залишалося. Золота багато в людей тоді забирали і майже всі керівники собі залишали. Говорили, що золото мішками було в Анастаса Кузьмича та Івана Пантелійовича.
(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:
Все забрали. Забрали буквально до тарелок. Это было дико… Значит, нас было шесть детей, старший брат ходил в седьмой класс. И как сына кулака его в первую очередь исключили со школы. А вечером пришли шесть человек в дом забирать, шо у нас есть. Корову забрали, лошадей, амбар перетащили, сеялки, веялки – все забрали. А потом и из дома начали брать вещи, вплоть до того, что отец играл на скрипке – и скрипку забрали. Мама помочила белье стирать в медном большом тазу – и его забрали, вроде нам больше и купаться и стираться не надо.
Короче, дошло до того, что уже и люди голодали. Весь хлеб вывезли, семенной материал забрали. А на собрание в колхозе один мужчина встал и сказал по-гречески: “Аях ташлар! (Товарищи!) На что мы смотрим, если и семенной материал забирают”, – той же ночью его и забрали.
Всё вывезли и к осени народ остался абсолютно голодным. И ото начали – хлеб пекут кукурузяный, 2 см. высотой, и в кладовою дают, и оттуда людям распределяют. А нам нет – как кулацкой семье. Мне тогда 7 лет было. Пойду бывало туда, Антона Ивановича отец хлеб раздавал, подойду, стою, и ото кусочки хлеба дают (братья старшие стесняются туда идти), а я маленькая была, кругом лазила, принесу пару кусочков домой… (плачет).
Потом была такая статья суровая – приговор привести в 24 часа. За 24 часа отец должен был освободить дом, а на улице декабрь, метель, погрузил нас в тряпки, в сани и на станцию повез. А на станцию заехать не смогли – снег по колено, остановились в Прохоровке. Там где Явтых жил, он нас в скирду спрятал, а утром оттуда мы в Донецк поехали.
Но не все были звери. Были и люди. Отца взяли на работу на шахту. Поместили нас четыре семьи в одну комнату – только чтобы не на улице. Начали хлеб давать. По 400 г нам детям и по 1 кг взрослым. Время шло, мы в школу пошли. Старший брат бросил школу и в 15 лет на шахту пошёл.
В 1937 г. пошли массовые репрессии, всех национальностей и профессий. У меня два маминых брата – историк и агроном – и тоже забрали.
2 января отец с работы не вернулся. А вечером пришли два милиционера: “Одевайся! 5 отделение милиции! Немедленно!” – и забрали старшего брата Саву. Я пошла за ними. Там человек 100 было. Отец сразу увидел меня и сказал: “Иди скажи маме, чтоб дала нам по паре белья и по буханке хлеба. Денег не надо. Мы вернёмся. Везде люди – разберутся – мы вернёмся”. Я всё принесла, и тогда их погнали. Мама до шести месяцев носила передачи в Ворошиловград – якобы там они были. А потом и ходить перестала. Брата, правда, потом отпустили. А от отца – ничего.
Это мы уже сейчас узнали, что их тогда забрали и в честь воззнаменования 20-летия Советской Армии – расстреляли… Ночью город утихал, а в здании НКВД – крики дикие, стрельба. Ото их там тысячами уничтожали. У меня документы есть.
Были случаи, что весной выползали люди на траву, ели её, опухлые от голода, и там же на траве и умирали. Мы слышали, что по дорогах люди движутся, сами не зная куда.
В 1933 году в Мариуполе открыли магазин американский и там продукты меняли на золото. А так в селе люди ели весной траву любую, лопухи, макуху, ловили. Если человек заболевал – выписывали 1 кг макухи, как лекарство.
А когда в 1947-м голод был, то я уже в колхозе работала. Начала пшеница созревать – соберу стаканчик и принесу домой. А ведь за колоски судили…
Конечно, часть пшеницы увозили – но все же в селе оставалось. Золота много у людей тогда забирали и почти все руководители себе оставляли. Говорили, что золото мешками было у Анастаса Кузьмича и Ивана Пантелеевича.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).