Місце запису: с. Старогнатівка, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.
Дата запису: 06.08.2002 р.
Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна
Респондент: Хозлу Анастасія Юріївна, 1914 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. Хозлу Анастасія Юріївна, 1914 р. н., проживала в селі Старогнатівка Тельманівського (з 1935 р. по 2016 р.) Бойківського району Донецької області.
Нас у батька було 11, а залишилося 3. Приходили до хати і аршином міряли ящики з мукою, записували, скільки чого є. Забрали й хліб печений зі столу.
Вай, а забирати то нічого було. Ми ходили зі скирти вночі вкрали льон із бур’яном, робили в’язки, а за нами стріляли місцеві. Мама молола цей льон і робила пампушки. А замість солодкого – смажили льон та пальцем мачали. Також їли ховрахів, лопухи, суріпу, хавурдак (спориш). Ми шукали нори ховрахів, заливали їх водою, і тоді вони виходили звідти. Я з хлопцями ходила. Вони спіймають ховраха, найкращі місця собі беруть, а що гірше – мені віддавали. Також ми розривали їхні запаси пшениці.
У нас у родині батька забрали були, хворого, з ліжка. Згодом, правда, відпустили. Він сидів у гранітному у підвалі в міліції.
Того року ми не мали врожаю. А так – голова жив і своїх коханок утримував.
Людей та собак їли 1921 року. В Старій Ласпі (с. Староласпі – ред.) один чоловік собаку за насіння поміняв і з’їв.
Одного разу тата з мамою вдома не було і прийшли двоє, полізли на горище і муку забрали.
У місті міняли муку на золото. Мій батько теж пішов, поміняв. А йому дуже хотілося їсти. І в одному місці пампушки продавали по 50 коп. Він став у чергу і там у нього квитанцію і забрали. І він без нічого повернувся додому.
Корову ми годували очеретом із даху з сараю. А потім її зарізали – зовсім шкіра до кості були.
Одна жінка вижила в сусідньому селі, бо ходила по річці після повені та їла що знаходила – дохлу курку, голову із собаки. А сім’я померла. До нас якось донька тітки прийшла, і каже, що вморилася поки їла, мовляв тато зарізав вашу Рябку (собаку). Потім вони померли, одна вона залишилася.
(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:
Нас у отца было 11, а осталось 3. Приходили в дом и аршином мерили ящики с мукой, записывали, сколько чего есть. Забрали и хлеб печеный со стола.
Вай, а забирать то нечего было. Мы ходили из скирды ночью украли лён с бурьяном, делали вязки, а за нами стреляли местные. Мама молола этот лён и делала пышки. А вместо сладкого – жарили лён и пальцем макали. Также ели сусликов, лопухи, сурепу, хавурдак (спориш). Мы искали норы сусликов, заливали их водой, и тогда они выходили оттуда. Я с парнями ходила. Они поймают суслика, лучшие места себе берут, а что хуже – мне отдавали. Также мы разрывали их запасы пшеницы.
У нас в семье отца забрали были, больного, с постели. Потом, правда, отпустили. Он сидел в гранитном в подвале в милиции.
В том году у нас не было урожая. А так – председатель жил и своих любовниц содержал.
Людей и собак ели в 1921 году. Старой Ласпе один мужчина собаку за семена поменял и съел.
Один раз папы с мамой дома не было и пришли двое, полезли на чердак и муку забрали.
В городе меняли муку на золото. Мой отец тоже пошёл, поменял. А ему очень кушать хотелось. И в одном месте пышки продавали по 50 коп. Он стал в очередь и там у него квитанцию и забрали. И он без ничего вернулся домой.
Корову мы кормили камышом с крыши из сарая. А потом её зарезали – совсем кожа до кости была.
Одна женщина выжила в соседнем селе, бо ходила по речке после наводнения и ела что находила – дохлую курицу, голову из собаки. А семья её умерла. К нам однажды дочь тёти пришла, и говорит, что уморилась пока ела, мол папа зарезал вашу Рябку (собаку). Потом они все умерли, одна она осталась.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).