Місце запису: м. Глухів, Глухівський р-н., Сумська обл.
Дата запису: 2007 р.
Хто записав: Ковальов Дмитро Станіславович.
Респондент: Козак Олександра Іванівна, 1921 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Глухів Глухівського району Сумської області.
Мені тоді було 11 років. Мої батьки: мати Уляна і батько Іван тримали корову, працювали — вистачило нам з сестрами і вдягнутися, і поїсти. А от коли восени прийшли якісь воєнні люди, вивели з сараю корову, мати дуже плакала. Через декілька днів прийшли і забрали зерно. Ми хліб не купували, а пекли вдома, зі свого борошна. Смачний був материн хліб, пахучий. А особливо, часто ми про нього згадували у ті страшенні 1932-1933 рр. У нас залишилися ще картопля, якої не вистачило до нового урожаю. Сім’я була немала: нас троє, мати, батько, дідусь з бабусею.
Батько тоді говорив, хто не віддавав, – того забирали, і люди зникали невідомо куди: чи в тюрму саджали, чи висилали, – цього я тоді не знала. Особливо запам’яталося те, що взимку до міста багато людей з села йшло. Худі, аж чорні. Діти з ними. Колись сидимо увечорі – стук у двері. До хати зайшов якийсь дядько з хлопцем, старцював: “Дайте їсточки, хоч дитині”. Мама впустила, посадила за стіл. Він, плачучи, розповів, що смерть лютувала по селам, “бігає як змія”, забирає із собою і малих, і старих. А до 30-х жилося нам непогано: працювали, дбали для держави і сім’ї, поки не придумали колективізацію. За що нас, селян, так держава покарала, адже урожай цього року був непоганим. Українське село перетворилося на пустку. Від голоду та страху від голодною смертю люди дичавіли, забували про все добре, їх затьмарювала жорстокість і ненависть. У місто потрапити було майже неможливо.
Як же ви дійшли до міста, адже кругом сіл, щоб люди не тікали виставлені військові загони? – запитав батько. Вони на таких, як ми, вже не звертають уваги, всерівно “згинуть по дорозі”, – думають вони. А я тоді запитую: “Мамо, а нас у школі вчать, що ми живемо в щасливій, багатій, радісній країні. Чого ж тоді люди від “щастя” жебракують та мруть?” “Так, доню, щаслива країна…Тільки ти про це ніде не кажи й не запитуй. Отаке-то “щастя” дав народові України у ті роки уряд” – сказала бабуся.