Місце запису: с. Козуби, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 20.06.2009 р.
Хто записав: Коба Віра Іванівна.
Респондент: Лахно Ганна Леонтіївна, 23.04.1928 р. н.
Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Козуби Новосанжарського району Полтавської області.
Закінчила 3 класи. Коли почалася війна, в 1941 році переїхала з батьками в село Лелюхівку Новосанжарського району, а з 1958 року проживаю в смт. Нові Санжари. У 1932 – 1933 роках сім’я проживала в с. Козуби. Жили дуже бідно, «свої» все забирали, всі харчі, навіть одяг, щоб не можна було виміняти на їжу. Пригадую, як одного разу до нас зайшла вчителька (імені її вже не пам’ятаю) і почала нишпорити кругом: заглянула під пічку і за комином знайшла український платочок шерстяний, дуже гарний, що мама ховала для своїх дітей, і забрала його. А ще біля колодязя під коритом була схована торбинка з квасолею (мама залишила, щоб хоч коли суп можна було зварити) і все забрала.
Тоді всі голодували, всім було важко, але як могли допомагали один одному. Коли побачили, що в сусідів не було чого їсти, то моя мама – Хоманько Олена Григорівна, дала їм бурячину і картоплину, щоб дітей хоч якось погодували. А садили весною 1933 р. лушпайку з картоплі , бо не було чого вкинути в землю, щоб росло.
Нам із сестрою Надією (1930 р.н.) допомагала вижити рідна тітка – Лахно Настя Григорівна. Вони тримали корову, були заможніші. У них навіть горшечки масла були. її чоловік питав: «Що ти , бабусю, звариш дітям?» А вона казала: «Може й киселику». Він тоді приспівував: «Ой кипить той кисіль 18 неділь». І такий той кисіль був добрий, що вже сама давно бабуся, а смак того кисілю, який рятував нам життя, пам’ятаю дотепер.
Чужа – чуженя йшла допомагати, не тільки свої рідні.