Місце запису: с. Малі Сорочинці, Миргородський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 10.12.2005 р.
Хто записав: Савченко Юрій Олексійович.
Респондент: Матвійченко Катерина Іванівна, 1922 р. н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Малі Сорочинці Миргородського району Полтавської області.
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках або 1946-1947 роках ?
Пам’ятаю… Пам’ятаю оцей тридцять другого і то, значить нас п’ятеро було і тато й мама. Ну сестра замужем була, ну оті діти, то були в нас, ну в нас була корова, і за счет тії корови ми виживали, а ще мама, де яка була полотнина, або платочок, то все, сусідка познакомилась, де крупозавод тоді був Виноградів млин, називався і он платочки, полотнинки, рушничок, усе приносила сюди і міняла за гречану мучку. Принесе отакий вузлик, а мама ще натре піввідра буряків, які були. І заколотить, і ото заколотить горщики були тоді старинні, заколотить заколотинам, а тоді ще напече й млинів з буряком і з тим. То ми вже такі були раді, оце трудно зимою було. А вже як стала зелень, тоді ми пішли, значить, де калачик, де той, як називають, не лобода і не сверіпа, ну бур’ян такий. Рвемо ті листочки, потом підем на леваду. пшенка так звалась кругленька, мама ото насече, так борщу із чого якби ж це були буряки тоже, поки були буряки то, а тоді буряки. То ми їх так їли. Де який цвіточок, а як уже пішли шовковиці, то ми вже тоді ожили зовсім. Ми пухлі не були. А тато поїсть трохи, а тоді присолює ще, а мама: «Іване, наше ти досолюєш, нашо ти їси солоне?» «А шоб вода питалася, шо мов я не голодний», він трохи ото шутлить каже щоб не голодний. а толі ноги отакі як попухли.
Які на Вашу думку могли бути причини голоду неурожаи, засуха, податки чи забирала урожай влада?
Їздили у нас не брали потому шо бідні і уступили зараз у колгосп А хто не вступив у колгосп зараз, тих, значит позабирали . Хто де закопав може торбу квасолі, то вони ходили жалісні такі, ну це вже розказували, й ми бачили у сусід ходили і отак пробували в землі, де знаходили, хто де не заховав По сусідству жили ото вони називались з куркулів, ну не видно було штанів, з якого матеріалу – латка на латке була, а туди вже держав дві корови і двоє коней, і звався куркуль, і хата і сейчас та єсть, під жалізом там була, ото звався, і їх вигнали з хати, все позабирали, ой…
Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
Визначали, казали з города їздять представники, називались тоді, комуністи, кажуть.
Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховане зерно?
Шоб ми доносили? Та з якої речі. І бігали, і дружили?
А винагороду за це давали?
Винагороду? .. ну, може, де були такі, шо шпіони, як кажуть, а ми ше ж, як кажуть, дітвора, ну там.
Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?
Не знаю. О цього ми нічого не цей. Ніхто нам за це не казав, а тільки кажуть приїхали з города і їздять по селу, і в кого, особенно, хто не пішов перший у колгосп, не той шо перший, а так ну заможніший був, забирають усе.
Чи застосовували до людей покарання? Побиття, висилання, арешти?
Були, а як же, висилали. Висилали й везли, і так шо на себе надінеш, ото й твоє.
Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?
Хтозна, може і була, та я ж кажу, до нас лічно не приїзжали, бо…
А як люди боронилися?
Як? Як приїдуть та хто там боронився? Може хто, як кажуть, а як приїде їх там чоловік чотири чи п’ять, то вони ховаються, шоб… А хто ховавсь, находили всьо равно, забирали.
А чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
Мої ви дорогенькі, я ж кажу, хоч хто й закопає, то вони ходили і кажну отак, такі були жалізні, казали, еті шомпеля. І провіряли і находили, де тільки, хіба це, так ніхто не мог заховать, бо все, все вишукували.
А як їх звали, тих що приходили?
Оті, шо забирали? Ну ото ж і називали, шо оті.
А прізвища не помните?
Не помню. Не. Ні…
А люди називали?
Та оце ж хотіла я сказать, як. Кажуть приїхали представники із города ото і забирають все, а кого як звуть то…
А де можна було заховати продукти харчування?
Та де ж окроме тіки закопать, так і там найдуть. Ніде, як прийдуть у двір, то то вже ніде не заховаєш.
Чи давали їжу тим хто пішов до колгоспу?
Якусь там їжу, як оце і я лічно ходила й просо полоть тощо. І давали нам коняку, но це вже було у тридцять п’ятому або шо, но всьо равно, їздили, вивчилися, показали нам запрягать коняку одноконну, і їздили і давали продукти, і ми заради отих продуктів їздимо полоть просо і в Урочищі і сейчас оце, коло зеленої могили. Поїдемо, пополим трохи, а сверіпа була більша од нас, а ми її зато жовтим цвіте висмикували, а просо оставалося. А тоді кажем, ну вже пригріло сонце, мабуть, будем варить кашу чи суп, дають картошки і пшона трошки. Ми, значить, їдемо, я лічно сідаю на коняку, Самольот звали того коня, і їдем по воду, а друга йде за мною, щоб тоді ж набрать і не нести воду, бо далеченько їздили до криниці. Набрали, подали мені те відро, а жарко ж, я ногою: «Но!». А він як те кінь став іти, а вода як хитнулася з ведра, а ведро таке довге було, та на коня, а я кричу: «Дівчата нате воду», а вони кажуть: «Та кидай!». А той кінь як став диба, ну, вобщем, на задні ноги, я як упала з тим відром, а він побіг і побіг аж у село. А ми ж осталися віз з водою ж набрали таки, наварили, а тоді ж давай кому ж іти, а в село може кілометрів п’ять було йти по того коня, та віз же там в нас…
Забирали в Вас лише продукти харчування чи й інші речі: одяг, рушники, хустки тощо?
Може там забирали, де ото як кажуть розкуркулювали усе забирали у людей, шо тільки не було хороше. А ото, шо на себе надінеш… То мама моя розказувала, шо пішла до сусідки, а вона наділа там стільки сорочок і спідниці рясні, підперезалась, тоді проситься: «Дайте мені я нагору полізу». А там вроді в неї було золото таки, ну я й копійок не бачила, в чужині скільки прожила. І вона вроді висипала ж отак у пазуху, бо як у торбині, то зараз заберуть, і злізла згори, як розпоясався той пояс, як посипалося, вони, значить, хватають усі, а вона кричить же ото, і двоє дітей то вже було… Ой Боже…
Що таке закон про «п’ять колосків», чи чули Ви про нього?
Ой Боже… Ми було за копи заберуть, знаєте, шо копи. Ну це в’яжуть за (нерозбірливо) отак вже оці колоски, тоді складають їх у полукіпки – це п’ятнадцять, або то таке полукіпок – тридцять, а копа – шістдесят снопів, ну великі не ложили, щоб доходило оте зерно, так як тепер ото кажуть, роздільним способом. Тоді заберуть оці снопи загребуть вишлють людей, пособирають, де колосок, а ми ще біжимо може де найдем колосочок. А за колоски, як хтось піде да пособирає, якщо не загребено то заберуть і б’ють і все було.
Тобто не дозволяли збирати в полі колоски за лишки городини?
Не дозволяли… Та з якої речі. Не розрішали, бо це ж…
Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Були обїжчик, так звався, їздив ото на конях, їздить на коняці. Люди ж топить нічим було, ідуть може там візьмуть соломи або шо, а він їздить і як побачить, то може і набить нагайкою ж такою, а то так запише і завтра у сільраду і там ше дадуть.
Чи люди добровільно йшли в колгосп?
Ну як сказать, такий порядок, Щоб усі йшли, і як і всі йшли і все: була в тебе коняка, здавай коняку, ну скоту не брали пока, коров не забирали, а коні обов’язково як там ше плуг є, а тоді ж так, у мене коняка, а в того, ну це дужче вже після війни, а в того корова, і ото корови обидві запрягали і орали, й волочили коровами і возили, ну бики-то само собою були то, як кажуть, як коні такі, а то… Ну ото ж хто сопративлялся, як чуть заможніше жив, то ото приїжджають і насильно усе позабирають і у Архангельськ, або в Мурманськ.
Чи змушували людей йти до колгоспу і як?
Конешно, заставляли і в кого землі було ж більше, а в наших землі…
А де переховували худобу, щоб не забрали до колгоспу?
Ну де ще коня заховаєш? Як один, то це безусловно одведеш на бригаду. А так…
В який час ходили забирати в людей зерно продукти?
Та в любе врем’я можуть: і ночью придуть, і дивляться може ти десь кудись несеш ховаєш, і рано й дньом, як кажуть, у любий час.
А скільки разів ходили до хати?
То як замітять, шо в нього було зерно, а він не все віддав, то й засада сідала. То й кажуть, шо ото сіли, посідали, там і наблюдають, може буде куди носить…
Коли люди почали помирати від голоду?
Ой… так коли, ну воно ж нас не дуже і пускали, щоб ми де бігали отам та дивилися, бо… Та тіки ж кажуть. Шо те вмер той, або повезли підводою п’ять чоловік, або повезли вже десять.
В якому році це було.
Оце з тридцять другого на третій.
А що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?
Ви знаєте шо те, шо тоді воно за цих сиріт ніхто бо, казав той… А тоді стали, бо якраз у цій куркульській хаті коло нас були еті, та як вам сказать, оце ж були такі, шо позабирали батьків, а діти малі, то їх в притулок, в детдом, казали.
Хто не голодував у селі і чому?
Не голодували оце… Не голодували тіки оце в кого була корова і була якась ото полотнина чи платочок чи рушничок і носили та міняли. Ну в кого й золото було може. Таке рідко було в селі. А ото дужче за тряпки. І оце на Винограді, до Виноградового млина, такі там же тоже познакомляться, та як удасться там десь узять трошки, багато може кілограм принесе, то його ділені.
Хто зумів вижити?
Хто зумів вижити? Оце ж вижили як у когось корова і було шо вимінять…
Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?
Да, допомагали. Моя лічно мама ото напече отих блинів, і ото буряк аж повистромляється з них, ну нічого, ми раді були й тому, а були ще бідніші, хлопці пасли скот, а ми жили так над вигоном і було озеро. І, значить, мама раз позвала: «Хведько, йди сюди!». Він прийшов. Мама йому блинчиків і в бутилочку молочка, бо своєї корови не було, а ті шо пасли, то хто дасть, а хто не дуже і давали. А він, годів три як помер той чоловік, то він як побачить мене, як поїду я, то, як кажуть. «Ваша мама така була. Так ми узнали тоді вже, можна напувать і дальше погнать, а ми підгонимо проти воріт, бо знаєм, тьотя Явдоха шось нам та винесе». Його не можна, я ото хліб як пренесуть, я його цілую, ми його не бачили, і паски такої.
Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?
Споживати, шо тіки можна. Усякі бур’яни їли, і ото тіки кричали, шо блекоти не рвіть, бо посліпнете. А там ягідки були такі, чорненькі, воно менше од терну.
А з яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?
Оце шовковиці і листя, і ягодки, тіки так вони і не доспівали там, і не покрасніють, а ми рвемо їх уже А то росли ото, я ж кажу, на тому, на левадах, трава така, не щавель, то це, як пішов щавель, то те вже й борщу наварять, отам він між травою по левадах. Ото такі кругленькі листочки, а цвіточки жовтеньки, ми звали пщій, а хто зна як по літературному, а ото овали і борщ варили і було насічуть, та як оце вже стало отой і щавель, то вже і з щавлом їмо його, а листочки із отих калачиків і так тепер їх нема, так один в огороді ріс, я кажу синам, оце ми спасалися у голодовку.
Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?
Може, які й вживали хтось, усякі хто, казав, уб’є чи піймає, ну як було чим годувать, той ми держали, бо над озером жили, і утят, і гусей. А тоді ж уже, як нічим годувать, самим нічого їсти, а чим же птицю годувать, но всьо равно тоді на весну вже старались, шоб десь достать, та підсідали гуску й утята. Ой…
Чи можна було щось купити в місті чи виміняти?
Можна ж було, як шо було у кого, то можна було вимінять десь. І тоже, якшо він робить на хлібзаводі, чи десь там ото на якомусь заводі, коло того де вічний вогонь, там був млин, олійниця була, звався там пан був Зейман, звався Зейманом млин, це Виноградів, де Калинка, то Білецького, там тоже був млин. Ну а це з Виноградового, ну як хто познакомиться й в Зеймана, то можна вимінять вузлик макухи, то це тоже була пища хороша.
Чи був голод у місті?
Та скрізь був, скрізь був. Бо місто ж, яку мене щось є лишне то принесу продать в місто, а там же…
Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?
У селі? Та багато, та я не скажу вам точно. І ще старші були, сестра була в мене шоста, вона служила, служила й в панів, і…
Чи відомі випадки людоїдства у Нашому селі?
Ні, такого не чула, вже був такий розговор.
Де і хто хоронив померлих від голоду?
Ну везли на кладовище, ну я не буду казать, ну казали, шо ото повезли на старом кладовищи, таки яму вириють яку-небуть і хіба одного кидають… Нікому було й копать ямки, слабі люди були.
Чи платили тим хто займався похованням померлих?
Та хто там їм платив? Як померли так і раді були. Тата мого двоюрідний брат був пухлим, і все отоді як поспіли колоски і усе, ой, і дома ж ото там шось, і він як наївся, кишки полопалися і все…
Чи відомі в Вашому селі місця захоронення людей від голоду?
Ну може й єсть, ну їх так щоб дуже, уже ж стіки і я знаю, то не було такого шоб, ага, оце місто, де хоронили.
Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?
Люде, люде ходять, і особенно оті старші, в кого померли, то оце померли, но там уже на те кладовище не хоронять, закрито, то люди йдуть і туди та поминають.
Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві тепер і за часів радянської влади?
За радянську владу то презирали, де ті церкви. Тайно хрестили дітей і цей.
Чи є у Вашому селі церква, до якого патріархату вона відноситься?
Церква була і я помню, як война началась, і там святили воду, вирубували хрест, оце я помню. Так її і розібрали, розібрали і, там кажуть це, контору построїли чи медпункт, щось таке.
Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?
Може ж ото на старому і єсть, но я вже оце голів стіки не іду на те старе. Де батьки то тут, є й братська, є й скраю як в’їжать в Малі Сорочинці од Миргорода, то є пам’ятник і погибшиб ото, і туди то там дуже поминають і, як кажуть, згадують. І коло клуба єсть, поза це ті, шо у войну погибли. І там всегда мітінги проходять, і даже сей, возив син, приїжала племенниця з Полтави, восьмого був мітінг, і кашу варили, і нас даже пригощали.
Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?
Розказую, так не вспіваю ше й розказувать, це за голод, а це за войну, а тоді ж в тридцять сьомому той дев’ятому, чи у сьомому тоже ж був, а до сорокового був. Мені гуси вже випасли та отдали п’ятнадцять гусей пошили у Біликах чоботи хромові на отакому каблучку, а я кажу їх не наситиму, скажуть «о яка дівка, на каблуку». Хіба, так як тепер дівиться істинна правда, це ж не таке, як і в мене хоч і є склероз, но не зовсім. А тут голод, тоже був неврожай, і тато покойний іше собралися і одвезли в Гуляйполе Запорожської області. Шо їздили і виміняли восем пудов пшениці за ті чоботи, і тоже, шо було то тоже позвозили туди бо це за пшеницю, знаю як сьогодні, і в Кибенці повезли і заміняли на мішок муки на біленьку. І на печі в холодному кутку та мука, то тіки пекли чито на вареники там та локшини робили ото самі. А те все мололи на жорна І сейчас мабуть сказала ллеменникова жінка, один камінь є, а другий хтозна-де, отак два каменя великі, й ото сиплеш і мололи муки. А тоді ж война началась.
А кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?
Кого? Знають, як кажуть, начальство чи, як виразиться правильно, руководство, руководство до цього довело. Тоді був урожай, так по наложу вали такі налоги, шо повивозити і на колгосп і хто ото, ще не йшов у колгосп…
Так які на Вашу думку причини голоду?
Причини голоду’? Ну тоді ж це сейчас ми, так кажуть, розмишляємо. А тоді, хіба ми понімали. Ну урожай був, вот іменно, то був урожай, все ж таки ми ж каже хоч сійчас, ну сійчас-то молодьож вобще ж дужче розвинута, а може в яку сторону. Були, був урожай, а за того шо все вивозили все, накладали такі податки, курей десятеро скільки, шоб одніс яїчо, курей більше дванадцяти не держали, іто сяде квочка, мама каже неси петуха. Ще ж облігації були, позика, і єслі не підпишеш на позику, не даси грошей, то тебе завтра не дадуть роботи в колгоспі…
Ви знаєте, що таке «Торгсін»?
Це де золото міняли, приймали, золото приймали. Но в нас не було золото, я ж кажу ми не те… А так а чула про це… шо в кого єсть, то так тоже, думаєте, шо дуже отдадуться, може дадуть там пшена, якоїсь крупи ото ще. Но в мої батьків нього не було.