Місце запису: с. Михайлівка, Машівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна;
Респондент: Шевченко Олександра Яківна, 1922 р. н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області
Доброго дня. Ми дуже просимо Вас, Олександро Яківно, поділитись спогадами про голод 1932-33 років.
Та й згадувати не хочеться. Страшно і важко було.
А якого року і де Ви народились?
Олександра Яківна. Народилась я 22 году, тут в Михайлівці.
Важко тоді було вижити? А Ви не пам’ятаєте урожай тоді був хороший чи ні?
Та непоганий був. Так позабирали все. Ходили такі люди по дворах, все вигрібали. Даже, де яка квасолина і ту забрали. Де яка одежина чи лахманина, і те відібрали. Сперва помер батько, Шевченко Яків Дем’янович, осталися я, мама і брат. Ходила я тоді в школу в Солдатівку.
А це де Солдатівка?
Та це в Михайлівці так куток називавсь, недалеко від нас. Тут три класи було. Пішла я в школу, а Ванько вже не пішов в школу, бо не міг. А в школі їсти готовилися й кажу вчительці, забула як її звати, щоб дала трохи їсти – я братові понесу. А вона мені: «Ти сама з’їси». А мені так обидно стало. Не повірила мені і послала мене з другою дівчиною. Прихожу, а він на печі уже мертвий. Мама одягла братика, положила на саночки і повезла на кладбище. Вирила ямку, закидала, та так, що й ніжки виглядали. Як зараз перед очима.
Таке не забувається.
І осталася я вдвох з мамою. Мама каже: «Піду в Карлівку на заробітки». «Так це ви мене покинете?» жили ми вдвох з мамою, недовго правда ми й пожили. А я хожу то по посадках, то по вигонах, то що де найду. Долежалася мама на печі немічна. Приходжу – а воно й мама вмерла. Поки її зтягли, то не знаю, де й поховали. Видно там, де всіх, назбирали та в яму повкидали. То так я осталась сама. Як коли, брат мамин приходив.
А ви не пам’ятаєте як його звали? Помагав вам трошки.
Куреня Іван. Та прийде хоч подивиться. Ходила я, ходила, коли бабуся (тут рядом з нами жила) каже: «Переходь до мене».
А як її звати?
Коваленко Христя. Ото я походила в них, тоді нас зібрали колоски збирати. Там жінка така, бездітна була, возилася з нами. Кажуть, що в школу йти. «Та куди ж я піду?» То ото як збирали колоски, то так і в школу пішли від неї, а оді патронат там зробили. Вирили кабицю, їсти варили.
Це у Михайлівці був патронат?
Тут, у Михайлівці.
А багато там діток було?
Та багатенько. Більше десятка. І ото як зібрали нас з степу в патронат, то покупили нам вдітись, вбутись і були ми там, поки покончали 7 класів. А тоді хто куди. Тітки то були, так в них свої сім’ї, а хата то моя, то я вже як вийшла з патронату, почала тут сама жити в хаті. Та й піщла на роботу, до Бабаів в огородню, то моркву, то шо чистили. А тоді пішла на ферму. Робила я спочатку коло телят, а тоді підросла – стала корів доїти. І робила я дояркою до 73 году.
Яківно, а ви не пам’ятаєте, як звати було жінку, що в патронаті була з вами?
Бездітна вона була, а звали – Періста Ольга. Вона дуже за нас переживала. А їсти варила пізня Домаха.
Я так зрозуміла Періста Ольга опікувала їх, А друга варила їсти.
Та так.
А це колгосп давав, щоб вам варили їсти.
Та колгосп. Видавали нам ботинки чи плаття там. А на канікулах вони в колгоспі робили, якийсь трудодень їм ставили. Бо тоді ж не платили.
Важкі часи були.
Бабуся Коваленчиха мала дочку та сина. Іван той кричав: «Самим їсти нічого, а ви ще собі приймаєте». А вона пожаліла і приютили мене. Якби не вона, то хтозна щоб було. Каже: «Не слухай нікого, іди і живи з нами». То я і жила в них поки не забрали в патронат.
Яківна, ще в голод хтось з рідних помер?
Тітка — Шевченко Поліна Федорівна. Дуже важко те все вспоминати.