Місце запису: с. Селещина, Машівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 05.09.2009 р.
Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.
Респондент: Трембач Парасковія Василівна, 18.10.1918 р. н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Любимівка (включає Сулимівку) Машівського району Полтавської області.
Добрий день, Паша Василівна.
Сідайте тут. А я оце все думаю з чого почати.
А я вас буду запитувати, а ви відповідатимете. З якого ви року?
Народилась 18 жовтня 1918 року.
То це вам буде 91 рік скоро. Ви по паспорту Парасковія?
Де ви народилися? В Михайлівці?
Ні. В Сулимівці. Це біля Любимівки.
І так воно зараз є те село чи нема?
Нема. Залишилось дві хати: наша та ще одна. На все село, ніхто там уже не живе.
Це на той час Вам було років 15? Сім’я у Вас велика була?
Четверо дітей і двоє батьків.
А вижили Ви усі?
Та всі. Іван, Михайло, Марфуша і я.
Тоді врожай непоганий був?
Ходила я в колгосп, там заколотку варили. Та ходила заробляти там черпачок. Пережили таке страшне, скільки померло сімей, страх. І батьки, і діти, іде заробляти ту похльобку, на дорозі умре. Скільки їх померло.
Паша Василівна, це так в колгоспі трохи щось їсти давали, а так ніхто не допомагав?
Ні. То вже як стало жито, то ми з дівчатами побіжимо, щоб їх нарвати, та обім’яти, а об’їзчик не раз нас нагонив, то ми як побачим, то ховаємось, а тоді знову по них.
А оце ви не пам’ятаєте чи в Сулимівці чи Любимівці не було патронату?
То як виселяли куркулів в Алтай, бо колгосп був передовий, а тоді вертали на літо на роботу, то двох дівчат моя мама, Трембач Галина Радіонівна взяла до себе. А вже потім взяли цих дівчаток в патронат. Було так. Присилали дітей тих, кого вислали, на літо поробити.
Там Ви згадували, що во время голодовки ходили все відбирали. Буксири їх називали.
Провіряти, де в кого шо заховане. Там через одну хату від нас жили два товариші. Дружили вони, два однокласники і ті, що жили біля нас, жили трохи вроді лучше. Він у них і спав, і їв, а тоді, коли оце почали ходити забирати поблідне зерно, шо яке не було. А він був активіст , прийшов до них і на горище, а мати цього хлопця полізла за ним і каже: «Там в вуглу заховано, не забирай, бо ми помрем з голоду. Що там зерно, чи кукурудза. І що ви думали? Забрав посліднє. Я до чого веду цей розговор. Оце проблема була дуже велика: самі своїх. Оці уполномочені по чердаках, по погребах не лазили. А лазили свої.
І забирали все. А як конячка заболіла, ту конячку дорізали, Боже, то одрізали кусок, отнімали. Хто ближче був, ті знали, що зарізали. Такий ужас. Голод і войну пережив, а тепер нікуди не годишся. Скільки людей померло, просило їсти. Їдеш, щоб заробити ту побльобку, а то вмирали.
Паша Василівна, ви були найстарша?
Ні. Я була друга.
А не пам’ятаєте, хто помер від голоду?
Батьки чоловіка, Євсеєв Трифан та Одарка, і діти їх Михайло та Никифор.