Місце запису: с. Мгар, Лубенський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.
Респондент: Салова Оксана Григорівна, 1926 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мгар Лубенського району Полтавської області.
Споконвіку земля села належала Мгарському монастирю, лише невелика її частина була у власності громади. Приходу радянської влади жителі села зраділи: монастирські землі у 1920 році передали людям. Хто був неледачий – побудувався, завів худобу, справив реманент.
Мгаряни не бажали йти ні до колгоспу, ні до комуни. Людей мордували нескінченними поборами і погрозами, змушували виконувати божевільні плани хлібозаготівлі. А якщо з ними справлялися, то норму збільшували. Щоб не бути саботажниками, селяни на базарі купували хліб і здавали.
Не зміг сплатити податки і мій татусь. І нас розкуркулили, забравши все: і реманент, і худобу, і одяг. Залишилася хата пустою. А батьків у примусовому порядку записали до колгоспу.
У 1932 – 1933 роках урожай був хороший. Вирощене в полі, на городі у людей відібрала спеціально сформована бригада сільських активістів, яка складалася з найбідніших селян. Мені тоді було лише сім років, але голод врізався у пам’ять так, що стерти ці болючі спогади з роками неможливо. У погребі були лише буряки та солоні огірки. Пам’ятаю, коли мама наварила їх, уповноважені витягли з печі чавунчик, висипали все додолу, а чавун забрали.
Хату знову перетрусили, забравши пшоно та крупи. Не залишили нічого, хоч на той момент ми були колгоспниками.
Приховати щось із продуктів було неможливо. Нишпорили по всіх горшках, закутках, навіть розбивали колиски… Матері плакали: «Чим дітей годувати?» І активіст Грицак, ніби в насмішку: «Гарбузиками, гарбузиками». Лише овочі не забирали. Та який з них наїдок?
Їли тоді все: листя липове сушене, рогіз, спориш, цвіт акації. Виповзе із хати голодна і немічна людина та й поскубе споришу… Доходило й до людоїдства. Жила в селі родина (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.), що складалася з 12 чоловік. Вимирали по черзі. Спочатку їх хоронили у загальній ямі, потім, у садочку. Не ледарі, не п’яниці. Кажуть, мати перед смертю заповіла: «Як умру, щоб з’їли». Троє діток, доведені до божевілля, таки з’їли матір і меншого братика. Сусідка помітила у погребі голови і кісточки зниклих. Приїхали з НКВД, забрали тих діток (хлопчика і дівчинку років 9-11), більше про них ніхто не чув.
А ще батьки відмовлялися від дітей: Бойко Улас залишив сина у місті в надії на те, що добрі люди поможуть, а Мазур Уляна аж двох синів покинула у Лубнах. Як прийшла додому і усвідомила, що накоїла, мерщій назад. Все життя шукала синів. Скільки виплакала! Що то голод робив з людьми.
Нічого не могли зробити беззахисні селяни. При найменшому протесті – судили. Залишалося єдине – утекти. Деякі так і робили. Кинувши все, їхали куди очі бачили.
Брат моєї мами Ілько служив у кінноті. Ненька привезла від нього клунок вівса. Змолола і ліпила з нього та сухого листя млинці. Ще їздила у Київ до знайомих по макарони. Дякуючи цьому, ми вижили.