Місце запису: с. Ждани, Лубенський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.
Респондент: Гнибіда Марія, 1919 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Ждани Лубенського району Полтавської області.
Було мені тоді три місяці, коли загинув на імперіалістичній війні батько. Мати залишилася з шістьма дітьми. Все ж якось жили, бо землі нам наділили аж сім десятин. Сіяли пшеницю, овес, городину. Продуктовий податок здавали вчасно, лишки продавали чи обмінювали. Але таке життя було нетривалим. У 1929 році почали агітувати вступати в колгоспи. Люди не хотіли цього, але комітет незаможників розгортав свою роботу все ширше. Людей до колгоспів погнав голод, бо в них трохи підгодовували тих, хто міг ходити на громадські роботи. Отака була приманка.
Через дорогу від нас жила, сім’я: чоловік, жінка, два сини і донька Маруся. Усі померли, крім неї. Дівчина ледь ходила, а тоді вбралася у святковий одяг, лягла на лаві та й заснула навіки-вічні «по-людськи». Хоронили померлих, де приходилось. Бувало, викопають яму на одного, а сусіди просять, щоб і їхніх рідних там поховали, бо були безсилі. Одного разу викопали яму, а прийшов дід Петро та й просить: «Заховайте і мою бабу…»
- Та вона ще ж жива! – йому у відповідь.
- Доки довезу, то помре, – сказав дід.
Наша сім’я вижила, бо врятувала картопля та діжка квашених буряків, з яких і варили борщ. Згадую тепер, що ми тоді тільки не їли: рогіз, гнилу картоплю, листя. У деяких сім’ях жаліли різати корову. Господарі помирали – корова залишалась.
Ніколи не забуду односельців з пухлими, як колодки, ногами, які тріскались, мов переспілі огірки. Прямо під тинами лежали трупи, які всі обминали. Допомоги було чекати ні від кого, кожен рятував своє життя, як міг.