Місце запису: с. Вищий Булатець, Лубенський р-н, Полтавська обл.
Дата запису: 2009 р.
Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.
Респондент: Кочерга Микола, 1921 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Вищий Булатець Лубенського району Полтавської області.
Зараз про це не хочеться говорити. Та щоб знало нинішнє покоління, як ми пережили голодну смерть, таке варто пригадати. Народився я в с. Вищий Булатець у сім’ї наймита. Наша родина була багатодітна. Дід Степан Кирилович після смерті дружини залишився з 5-ма дітьми. Згодом взяв другу жінку із 6-ма дітьми від першого шлюбу. Спільно вони народили ще двох синів. Моя мати для всієї сім’ї пекла великі пироги – і це були наші найкращі роки, адже згодом доля нас взагалі не балувала. Через деякий час, коли мій батько Кирило Степанович у 1931 році збудував невелику глиняну хату, наша сім’я відокремилась. Найбільшим багатством була корова.
Настала колективізація. У село приїздили з міста уповноважені, які закликали людей вступати до колгоспу. Серед них був І. Кондратенко, який палко агітував присутніх. А коли громада задала йому питання, чому сам не подав заяву до вступу в колективне господарство, Кондратенко відповів: “Пишіться, добрі люди, у колгосп, а я ще трохи підожду”. Запис проходив під натискам. У багатьох випадках просто розорилися селянські господарства. Одного разу мій батько прийшов додому засмучений і сказав, що збирається вступати в колгосп і вже записався під номером 62. Так почалося наше колективне господарювання. Працювали за трудодні, які оплачувалися натурою зерном. Для здійснення керівництва і контролю регулярно прибували із району уповноважені. До їх складу входили взагалі некомпетентні люди.
Якось уповноважений приїхав у бригаду з’ясувати: чому сівачі не висівають ранні зернові. Вирядивши у поле трудівників, сам поїхав із ними. Через поспішність колгоспники забули взяти із собою стельгави до сівалок (за допомогою їх запрягали у агрегат коней). На полі почали гадати, що робити. На що партієць почав кричати: “Сійте ячмінь. Стельгави потім посієте!”
Ніхто завчасно не знав, що 1933 рік несе з собою голодну смерть. По селу почали регулярно ходити бригади, які забирали залишки зерна. Приїжджала група із Халепців, яка довгими гострими прутами валяла в хатах комини, шукаючи заховане зерно. Як правило, нічого не знаходила, а тільки робила лихо людям.
Активісти давали на кожну десятихатку (населений пункт був розділений по десять хат) план збору зерна. Виконання його довірили товаришу Хилінському, але нічого з цієї затії не вийшло.
У нашій родині на печі була торба із зерном. Його назбиралося не більше відра. Якось уночі, коли сім’я спала, у двері постукали і викликали батька. Незнайомці сказали, що шукати хліба у хаті не будуть, якщо його родина здасть, скільки зможе. Тоді батько з-під ліжка витяг мішечок , насипав у миску і поніс на підводу, яка стояла біля двору. Це був випадок, коли сторони розійшлися мирно.
Сім’я мала жорна, які мололи зерно на борошно. Коли дорослих не було вдома, троє невідомих їх розбили. Схвильований батько із сусідом П. Почомою вночі у лісі зробили щось подібне.
До весни вже багато людей повмирало з голоду. Добре, що мій тато теслярував робив труни, заробляючи цим на їжу. Правда, їх не вистачало. Ось чому мати вимушена була зняти золоті серги, забрати срібну ложку і віднести це у Лубни, щоб поміняти на борошно. Його вистачило тільки на два дні. Незабаром на деревах з’явилося листя. Із нього та полови пекли млинці, споживали цвіт акації, але вижили не всі.
Нашою годувальницею була корова. Та прогодувати її ставало все далі важче, томе батько вирішив здати тварину. Голова сільської ради П. Конько переконав цього не робити, адже без неї сім’я загине. Щоб якось перебитися, пообіцяв батькові дати шкіру, яку ввечері і приніс. Вона видалася сухою, і все ж таки її порубали та заварили у воді. Їсти таку страву було неможливо. Як ми існували – невідомо. На щастя, розтелилася корова. Ми вижили на молоці.
Щоправда, траплялися і окремі заробітки. Я ходив у колгосп збирати довгоносиків на цукрових буряках за кусень хліба і суп.
Одного разу із товаришем. Ю. Морозоньком, вилущували зернята з колгоспних колосків, не підозрюючи, що за нашим “обідом” спостерігає з нагайкою об’їждчик полів Д. Остапко. Навіть після війни я часто згадував йому, як він знущався наді мною за кілька зернин.
Отаким було наше життя. Хочу, щоб все це закінчилось на моєму поколінні, а наші діти, внуки, правнуки не знали такого лиха і жили щасливо, спокійно, мирно.