Місце запису: с. Сіренки, Глобинський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: невідомо;
Хто записав: Лопаткова Яна Валеріївна
Респондент: Чміль Дмитро Потаповича, 1919 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в місті Лохвиця Лохвицького (пізніше Миргородського) району Полтавської області.
Я вже ходив до школи. Подобалось мені це заняття. Особливо любив читати вірші, але й знав їх вже багатенько від матері. Гарна вона була в мене, талановита, знала добре українські пісні, навіть співала так, що я кидав всі справи і заслухався її, немов солов’я.
А вчився я в простій світлиці попівської хати. Церкву щойно закрили, попа виселили. За кілька днів із церкви скидали дзвони, виламували хрести. Згодом почалася суцільна колективізація, апогею досягла весною 1930-го. До весни 1930-го все йшло нормально, а з весни почалося чорт його знає що. Якісь незрозумілі побори, чистісіньке здирство. То забирали тільки робочу худобу (коней, волів) і реманент, а це мовби хвиля якоїсь дикої сили прокотилася над хуторами: усуспільнювали все: корів, кіз, овець, навіть курей.
Але одного вечора хтось з великою силою загрюкав у двері. Мати побіліла зі страху, а ми з брамами і сестрами сховались хутко під ковдру, як було й наказано, під нами розстелені ворочки з пшоном, гречкою, ще чимось – ворочки великі, а неповні, то й розстелилися під старими кожушанками, майже непомітно сторонньому оку. Тут мати сказала перелякано: “Вони!” З-під ковдри я побачив як заходять кілька, всі насуплені. Мені малому здалося, що вони були дуже схожими один на одного, начеб однакового зросту, однакові з лиця, одягнуті в сірі плащі. Мати до них ласкаво зверталася, просила зглянутися на нас, малих. Але вони не хотіли нічого чути: “Де мішки з пшеницею? Це клуночок? А де ще?” Зганяли нас з постелі, витрушували ворочки. Мати за клунки тоді вчепилася руками, кричала: “Не дам, чим дітей годуватиму?” А їм було все-одно.
Батько Потап чергував тоді на електростанції. Взагалі він приходив додому аж за північ. На цей раз наче гнало його щось. Прибіг захеканий і спитав: «Ну що?» І сам бачить що… Вранці ми стали рахувати і перераховувати, що ж залишилося. А залишилася дрібніша картопля, ще дрібніші буряки, морква, ріпа, яку батько в той рік насіяв, а також ще щось із городини. Слава Богу, що ті чортяки не побачили в сараї на бантиках розвішених качанів кукурудзи, сушилася. Квасоля у старій бербениці, гороху трохи…
У нашому класі було мало тих, хто приносив із собою щось перекусити, як то по перервах було. Як згадаю як було важко дивитися, коли вони ховалися в куточок чи за вішалку, щоб там з’їсти, щоб не поділитися з товаришами.
… Ще, доню, хочу тобі сказати, що «гора» (так називав дідусь тодішній уряд) не хотіла вірити, що на селі немає хліба. Хліб є! – доводила вона. Та тільки його приховують куркулі, що замаскувалися під бідняків. Знайти хліб і взяти його – таке було завдання.
Ми їх в селі, в народі називали «буксирниками». Вони довгими металевими списами штрикали під стріхи, в стіжечки соломи, в хатню долівку, розкопували погреби – шукали все: зерно, пшеницю… Мені і досі важко згадувати той страшний рік, а особливо тих страшних людей, які забирали все.
Що їли? Мати на обід суп варила із самих бурячків, бо картоплі лишилося десь з відро. На вечерю каша з кукурудзяних зерен. Вийшла дерть якась. Отак і намагались вижити. Але настав час, коли люди почали пухнути. Я опух в травні. Знаю, що спершу дуже хотілося їсти, а потім голод мовби утишився, зате пити… Як хотілось пити, доню. Ти навіть собі не уявляєш! Випив би море… але мати забороняла, а частенько й застерігала, аби ми не пили. Ми так і робили.
Кропива появилася, по всіх ровах ми її визбирували. Пекла нам руки чи не пекла, суп з неї варили, та щоб густіший. А вже тепліло, вже й перші грядки на городі скопано, посаджено. Мати перебирає приховані за комином малесенькі вузлики з насінням. І ще таке, що першим вродить, що можна буде в рот кинути.
Щодо людоїдства? Це теж було присутнє. Ой, доню, найжахливішого і кривавішого ще в житті не бачив. Це було якесь страшне божевілля. Одна жінка, стерявшись розуму, в нестямі підняла руку на власну дитину. А моя мати, одного разу зайшла до хати тітки (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) і побачила жахливе видовище. Варила в чабанці свою дитину, лише виглядала її малесенька ручка.
Я вижив і досі живу з тими спогадами, які не дають мені спокій. Всі мої брати і сестри вимерли, батько теж. Залишились я і мати. Але і мати згодом померла. Важке життя, доню, було дуже важке. Доню, то був якійсь сатанинський експеримент. Ціна тої витримки – мільйони людських життів.