Місце запису: с. Піщане, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 2003 р.
Хто записав: Лидзар Ірина Юріївна.
Респондент: Шевчук Лідія Вікторівна, 1919 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Піщане Кременчуцького району Полтавської області.
Ми з батьками жили в невеличкому селі Ходорівка на Житомирщині. Нас було четверо: Ліда – 11 р., Ніна – 10 років, Тамара – 10 років, Ірочка – 5 років. Батько Віктор Шевчук, мати Єфімія. Жили ми бідно, всього 3 га. землі, корова, конячка, свині, кури, гуси, гарний новозбудований будинок. Батьки самі трудились на землі і нас змалку привчили до праці. Я, старша, з 6 років вже жала жито, в’язала снопи, доїла корову, менші сестри – пасли худобу. Так мали все необхідне. Але нам не дали розжитись. Розпочалась колективізація. І от – в 1929 році батька заарештували, як політично небезпечного, бо взяв з колгоспного поля 3 снопи жита, висилають до Сибіру в політичні табори. Там батько відбував покарання, працював в шахті три роки без права переписки. Маму позбавили всіх прав.
Відбувши кару, батько звільнився із заслання без права проживання в своїй області. Повернувся він інвалідом. Так ми переїхали до Кременчука. Але нас з мамою не залишили тут і був один батько. Відразу ж з’явились представники влади з сільради за чиєюсь вказівкою викинули силоміць нас із хати на вулицю, не дали нічого взяти, їжі навіть. Осінь, холодно, дощі, а ми сидимо в дворі голодні, босі, роздягнені. Ми не мали права навіть заходити до хати. Вселили до хати сільську раду і поселили якогось німця з дітьми, його звати було – Владик. Діти його нас били, гнали з двору, не пускали в хату до своїх речей, щоб щось узяти з свого городу, садка, не давали картоплини викопати, ні яблука зірвати. І ми розглядали вогонь надворі і так грілись і люди нас підгодовували, пускали на ніч.
Відтоді ми почали свою мучительську голодовку. Через тижнів два приїхала мама, то її теж не пустили в свою хату і запропонували в 24 години покинути місцевість. В хаті залишилося все. І от мама, залишивши все, забрала дітей і з порожніми руками переїхала до Кременчука. Поселились в селі Піщаному, де батько найняв кімнату у Петра Сльоти. Працював батько на кар’єрі, а мати на птахокомбінаті. Іноді нам приносили в кухлику трошки «курячої їжі» – варена кукурудза з курячими кишками, смердючої, несмачної, але ми були і жили задоволені. Ми всі четверо захворіли, попухли, ходили по чужих городах, рвали лободу, кукурудзу, липове листя, варили і їли. Лікуватись не було де, але ходили пішки до міста в дитячу поліклініку. Маленька наша сестричка так ослабла, що приходилось нести її на руках до міста і назад. А їй було вже 6 років. Нас трохи лікарі підкріпляли риб’ячим жиром і ми вижили, а наша сестричка Ірочка померла в 1934 р. в травні. Молока не було де дістати. Іноді пляшечку для неї діставали в селі, а перед смертю просила молока, а його не було. Нестерпне почуття голоду. Їли сіль і пили багато води і цим, здавалось, були ситі. Бачили багато пухлих людей, які вмирали голодною смертю. Їли своїх родичів і дітей.
Трошки краще стало, як переїхали до міста, де батько купив пів будинка. У с. Піщаному на старому кладовищі є могилка Іринки. Щороку приїжджаю сюди, приношу квіти. На цьому кладовищі багато таких безіменних горбочків, могил дітей і дорослих, які загинули голодною смертю.