Місце запису: невідомо.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Владіміров Василь Степанович, 1921 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Власівка Градизького (пізніше Зінківського) району Полтавської області.
Вже восени наша сім’я голодувала. Брат мого батька працював у колгоспі комірником. У нього було двоє маленьких дітей, мене взяли до них за няньку. Якось під’їхали підводи до сусіда, собаки гавкають, діти голосять. А ті люди мали дуже велику сім’ю. Пригадуєте: “У нашого Омелечка невеличка сімеєчка: тільки він та вона, та старий, та стара…” Так було і в них. В цих людей забрали буквально всe. Активісти мали спеціальні залізні щупи, з свердлом на кінці. Так тими щупами весь город перили, картоплю викопали, буряки. У припічку знайшли замурований мішок проса. Взимку вся велика родина вимерла. Так і лежали всі аж до нового врожаю. Трупи розкладалися, догнивали. Похоронна бригада баграми стягувала залишки…Господи, прости нас грішних!
Стало сутужно з харчами. І у мого дядька, тоді мене відправили додому. Навесні 33-го я з такими ж хлопчиками пас колгоспних телят. Нам давали вранці ополоник супу з макухою і шматок хліба з буряка та висівок. Це на весь день. Ми старалися лушпиння з макухи не їсти, а один хлопець наївся і тут же на пасовище мало не помер.
Одна жінка не вийшла якось на роботу, Бригадир послав по неї хлопців. Заходять – в хаті її немає, а в печі смажиться м’ясо. Під ліжком, в ящику розчленований труп, зверху ручка дитяча виглядає.
Згодом перевели мене на плавні пасти корів. Тут було краще. Іноді, дуже рідко, перепадали якісь грами молока. Після роботи ми, діти, боялися йти додому – скрізь нам вважалися людожери.
Якось повернувся в село, а з кукурудзи мені напереріз вийшов здоровань, я бігом назад, дочекався, поки жінки закінчать роботу, з ними і прийшов додому.
Пригадую ось такий випадок. Мій дядько жив у великій хаті на дві половини. У другій половині мешкали чоловік та жінка з дитиною. Якось жінка пішла на базар міняти картоплю. Бачили, підійшов до неї чоловік, сказав, що картопля в нього вдома. Ніхто більше тієї жінки не бачив. Вже пізніше розкрили страшний злочин: в того чоловіка в пустій хаті була справжня бійня – він приводив людей, вбивав їх, а людським м’ясом годував сім’ю. Кістки скидали у старий колодязь. Дядьків сусід Афанасій впізнав речі, з якими дружина ходила на базар…
Батько мій був кравцем. Так от тільки почуємо,що бригада активістів ходить селом, він відразу ховав єдиний окарб – мішок проса – під стіл, зверху застеляв сукном, нагрівав праску і починав прасувати.
Після того як зібрали врожай, на полі залишилися колосочки. Збирати не дозволялося. Якщо когось ловили, то давали сім років тюрми.
Я тепер думаю – може, ті люди щасливі були, бо в тюрмі все-таки їх годували.
1933 – й рік – велика трагедія українського народу. Людей виморювали голодом, Той депутат, який писав,що голоду не було, мабуть, або нічого цього не пережив, або взяв великий гріх на душу.