Місце запису: с. Стрільцівка, Міловський р-н, Луганська обл.
Дата запису: 10.05.2008 р.
Хто записав: Мєтьолкіна Віра Миколаївна.
Респондент: Левченко Наталія Захарівна, 1916 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Стрільцівка Міловського району Луганської області.
Голод я помню і 1932-1933 і 1946-1947. Ну я тепер його не розлічу, де який. Вони були однаково голодні ці годи і страшні. Різниці в них нема ніякої. Голод та й усе. Був в ті годи такий неврожай, що не дай Бог. І ніхто, нічого у нас не мог забрать того, шо нічого у нас в ті годи було взять. За свій довгий і важкий вік, стільки прийшлося пережити що я уже і не помню в якому году появилися актівісти. Так називали тих людей, які ходили по хатам і збирали зерно та продукти. Я також не помню, щоб когось карали за те, шо хтось, шось приховав. Наверно таких не було. Люди оддавали самі, боялися наказання. Мало що я вже точно помню, чи були у тих людей, що забирали продукти, які-небудь документи, чи ні. У нашому селі не було такого случаю, я такого не помню, щоб когось арештували, або наказували за приховання продуктів. Може хто і заховав, та хто це, про те знає. Так голодно було, шо важко й згадать. У щоб не з’їсти посівну пшеницю, ми викопали ямку в землі, виклали соломою і насипали трішки зерно. Зверху обратно соломкою, а потом засипали землею. Так самі від себе заховали зерно, щоб було шо посіяти весною. Обробляли землю коровами, або в кого були воли, то волами. Як нагалися колхози, то нам в полі стали давать в обід поїсти. Їда була дуже бідна, но ми і їй були раді. Давали 100 грам зерна, на трудодень. Нельзя було нічого брать додому, де б ти не робив і ким би ти не робив. За це дуже строго наказували. Був такий закон “п’ять колосків”. Хто візьме в карман більше п’яти колосків, то садили в тюрьму на 5 год. Поля і коморі охоронялися. Була спеціальна сторожа, або об’їзчики, яких назначав голова колхоза. Люди вступали в колхоз не всі зразу. Хтось раніше, а хтось пізнішенько, тоді було таке время, що діватися була нікуди і хорошо це, чи погано, люди не знали. Це було для них нове. Так і всі вступили. І жалко шо на сьогодні немає ні колхозів, ні хазяїна, одні руїни на селі. При колхозах був порядок, ну це вже пізніше.
Скільки пережитого горя, голоду, нищити, що й не можна про це розказать. Я уже й не припомню як часто збирали харчі і хто, та у нас і нічого було взять. Года голодні як брати близнеці, не отлічиш один од одного. Я їх не помню де який, тільки страшно про них вспоминать. Що хорошого в тих споминах, як жили голодні, голі, як заїдали воші. Помитися була нічим, стірали лугом та крейдою. Сім’я була велика, спали всі по кутам на полу, на одній соломі.
Пухли от голоду і вмирали люди від тіху. У селі Мизенко, від біди та хвороби померли батьки, а в них осталося вісім дітей. І не тільки у них сталося таке горе. Так дітей оприділяли в хату, яка була закріплена за колгоспом. До цих сиріт прикріпляли яку-небудь жінку села. Вона за ними приглядал,а а також варила їсти людям, які робили в полі. Так в нашому селі і виростали діти-сироти, не уїзжаючи з села. Доглядали за дітьми і робили в колхозі, це такі жінки як Супрун Євдокія Захарівна, Дзюба Оксана Григорівна, Зінченко Марія Стефанівна. Але на жаль вони померли хоч і дожили поряд з нами до прошлого года.
Хто як міг той так і пережив ці страшні годи. Їли все що можна було їсти. Ходили зривали не дуже стиглі колоски ячменю обшуршували в долонях. так сирими зразу і зїдали. Їли лопуцки, молочай, кашку з верби, терен, сорок, ворон, горобців. Драли їхні яйця. Собирали в полі черешні. Наше село далеко от города і як там жилося людям-не знаю. Ходить ми туда, не ходили, того що ні з чим туди було йти. Знаю, що люди в селі мерли, а скільки їх таких не знаю. Хоронили їх родичі на кладовищі. Було таке шо мерли, коли була повідь, то хоронили і дома. Гробів тоді не було. Ні з чого їх було робить. Щоб хтось когось з’їв, такого не знаю. Мабуть не було. У нас в селі не має церкви і пом’януть в ній ми не можемо їх. Поминають померлих родичі та близькі їм люди. Є хрест встановлений в пам’ять помершим від Голодомору. Поставлений він біля братської могили. З старістю перепуталось у мене все, але не забудиться таке. Із школи вчителі з дітьми приходили до мене, щоб почули діти як важко жилося тоді, тай з сусідами, родичами, затрагуємо цю тему. Тільки пам’ять уже підводе. Мені ж уже 91 год. Дати не назву. Коли, шо, в якому году було? Знаю, шо дуже важко було пережить ці довгі важкі годи. І спогади про них дуже важкі. І хто в цім прав, хто винуватий, не знаю. Мабуть це було таке время.