Місце запису: с. Гончарівка, Сватівський р-н, Луганська обл.;
Дата запису: 19 листопада 2007 року;
Хто записав: Носатова Анастасія Ігорівна;
Респондент: Заярний Іван Арсентійович, 1924 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Гончарівка Сватівського району Луганської області.
Це було в 1932–1933 рр. В країні зовсім не було дощів. Практично все, що посадили люди, не вродило. А головне не вродили хлібні лани. У людей не було й жменьки зерна, а значить – не було хліба. А хліб – це життя. Немає хліба – немає життя. З жахом люди чекали зиму.
В господарстві не було нічого живого. Нічим було годувати корів, коней, птахів. Багатьом, а то майже всім, прийшлось вирізати корів, телят, усю худобу. Лихо охопило Батьківщину. В запасі хліба не було, не було картоплі, буряків та інших овочів, бо спека все висушила. Настав голод. А голод – це жах. Людина хоче їсти, а їсти нічого.
Хто не порізав худоби – гинули. А їсти хотілось. Було закопають дохлу корову, а вночі її дістануть, розрубають, зварять та поїдять. А ще варили траву, потім їли. Люди одразу не вмирали, а спочатку пухли. Не тільки голод дошкуляв, а ще й холод. В хатах майже не топили печей, бо нічим було топити.
Деякі нерадиві батьки, що самі хотіли вижити, кидали своїх дітей, які згодом помирали. Валялись мертві по селі і попід тинами, на дорогах. Трохи краще було тим сім’ям, в яких була корова.
Моя бабуся померла з голоду.
Ось тепер ви, діти, щасливі, їсте, що хочете, одягаєтесь, взуваєтесь в найкраще. А наше життя було таким тяжким, що й згадати боляче.