Місце запису: с. Донцівка, Новопсовський р-н., Луганська обл.
Дата запису: 16.04.2008 р.
Хто записав: Коваленко М.В.
Респондент: Щербина Меланія Іванівна, 1922 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала селі Донцівка Новопсковського району Луганської області.
У сім’ї нас було троє – я, мама і тато. Сім’я була маленькою, тому вижити було легше, ніж багатодітним. Я була дуже малою, але трохи пам’ятаю ці страшні, безжальні 30-ті роки, тому що на Україні панував голод. Навкруги односельці пухли і вмирали, звичайно ж від голоду.
Мої батьки мали корову, а це вже хліб на той час був дуже цінний. Тато їздив у Росію міняти наше барахло, сукні, рубашки, штани – ну все найкраще, що було, на хліб. Мама теж наймалася до людей мазати хати, а також орла на корові огороди, а люди за це хто картоплю дасть, хто бурячок. Тому дома батьків часто не було.
Я пам’ятаю одного разу тато приїхав додому, я була дуже рада цьому – цей момент, не знаю чому, але дуже запам’ятавсь. Він наказав мені швиденько взяти відерце і ми пішли з ним садити картоплю. Доки мама приїхала ми із татом посадили картоплі і зварили їсти. Туди-сюди і тато знову поїхав, мама теж. Отак і жили.
Зерна як такого у людей не було. А як і було, то люди його закопували, ховали, щоб не забрали служани. Як у кого їсти не було чого, то їли лопуцьки, листя берестка, тільки б не умерти з голоду, а, ви знаєте, як кажуть – «Голод не тітка!»