Місце запису: с. Новомикільське, Міловський р-н, Луганська обл.
Дата запису: 12.03.2008 р.
Хто записав: Сидоренко Ірина Михайлівна.
Респондент: Смішлива Лампія Олександрівна, 25.09.1919 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Новомикільське Міловського району Луганської області.
У ту пору мені було 13 років. Помню ті страшні роки добре тому що я їх пережила. Урожай у 33 му році був не плохий тільки все завжди заставляли здавать из колхоза. Людям зерна не оставляли податки були на колхозі непомірні а їх треба було виполнять. У когось посліди після віялок також змушували перевіряти чиї їх забирали. Приїжджала комісія з району колгоспні комори перевіряла присутність хліба. Якщо находила зерно, то його змушували здавати і людям нічого не залишали.
Був уповноважений у нас у селі так він намагався допомагати людям. З мельниці що в Морозівці привозив мучку, варили затирку і роздавали людям щоб поїсти. Та хтось на нього доніс у район що він людям допомагає. Його як забрали тоді у 33 році так більше ніхто нічого про нього не знав. Фамілія його була наче Шовкопляс, а як звати не помню. Жили тим, що було в городі. Садили кукурудзу жито якщо було в кого. Потім молотили з цього муку і пекли коржі. Картоха тоді була мала якби була картоха, люди б вижили. У нашому селі я не пам’ятаю, чи забирали все що виростили в городі. Забирали тільки в тих хто не вступав у колхоз. У 33-му році весною батько носив на Копані материну одежу і вимінював на харчі. Бо в нас вже начали ноги пухнуть. У нас була вдома корівка. Весною телилася і ми на молокі й вийшли. У кого корівки не було тим було хуже. Весною ходили збирати арашки і там бувало і вмирали люди. Наїдяться сирих грибів з голоду і вмирали на місці.
Мичка Григорій помер прямо на яку наївся арашків і помер. Ховали людей на кладбищі. Собрались сусіди родичі і хоронили. Тепер їх могил на кладбищі вже й не видно. Чиї родичі може є живі так могилки убирають, поминають. У селі була церква: хороша, красива, дерев’яна. У 35 році її продали в Деркульський кінзавод.
У ті роки на полях змушували збирати колоски і здавати в колхоз. Якщо хто крав додому колоски їх саджали в тюрму. Із колхоза виділяли активістів в порядкі очереді і охраняли комори та поля. На полях робили вишки, щоб з них наблюдати за полем. Хто був у колхозі тим було трохи легше. Бідні вступали в колхоз. Були такі що і судили за те, що не хотіли вступати до колхозу. Зіньківська Натя Логвинова та Зінківська Пелагея Василівна работалі на віялках в колхозі. Они взяли в карман по жмені зерна дітям, так їх посадили на 1,5 года у тюрму, а дітей їхніх отправили в приют. У нашому селі був приют в куркульському домі. Там були сироти Сергієнко Євдокія, Ольга та Савка Григови і Сергієнко Федько Іванович.
Батьки їхні не хотіли записуватися в колхоз і вони померли. Якби пішли в колхоз, то б їм було трошки легше а так померли, і діти остались і їх здали в приют. Дітей було десь душ 20. Ну я їх усіх уже не помню. Село було велике, дворів 400. У нас в селі ще не дуже багато померла, а от Зелекігці пошти все село вимерло.
У їжу споживали земляний клей листя і кору берестків, козельки, молочай. Ловили ховрашків, їжаків пекли в печі і їли. Других харчів здорово купить ніде було і нізащо. Помінять здорово тоже ніде було, город був далеко. Тікали люди, щоб вижить на Донбас в шахти. Там давали і хліб і пайки. Трудно було дуже людям вижить, одна сім’я (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) з’їли свою померлу дочку. Розказувала дітям у школі, що таке не забувається не дай Бог нікому пережити голод. Тоді старші балакали, що винувате правітельство. Хтось же давав указівки усе забирати з колхозів. А може це месні власті так керували.
Тоді балакали, що багачі яких розкуркулили, залізли у власть і змивалися над людьми. Так балакати тоді, а як було на самому ділі хто-зна. Була мала всього не понімала. Ну взрослі балакали, що так і було, було багато вредітельства. Багачі, яких розкуркулювання тоді плакали і казали: ”ну як ми будемо качати, так усі будуть кричати” мабуть то було правда, бо людям дуже важко було виживати.