Місце запису: с. Ковалівка, Сватівський р-н., Луганська обл.
Дата запису: 2008 р.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Нікуліна Любов Гаврилівна, 30 вересня 1913 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в с. Кринична Макіївського району Донецької області.
Народилась я тут, в Ковалівці (Бирдіно) 30 вересня 1913 року, було нас у батька п’ятеро — три доньки та два сини. Сім’я за тим часом звичайна. Жили, господарювали. Та настав 30-й рік, а з ним і розкуркулення. Прийшли молоді люди «комсомольці», постукали у вікно. Тривожно стало на душі , то прийшли за нашим невеличким скарбом, якого, як з’ясувалося було достатньо, щоб батька зарахували у куркулі. Забрали все. Батько, Гаврило Васильович Сірокуров, втік до Лисичанська забравши нас із собою. Він думав влаштуватися на роботу на содовий завод, але не склалося і ми поїхали до Маріуполя. Житла звичайно не було та й великих коштів теж. А їсти хотілося, купили стакан пшона, зварили і їли , запиваючи морською водою (бо море знаходилося поруч). Дуже добре пам’ятаю, як прийшовши до Маріуполя, мій батько у відчаї сказав мамі: «Давай потопимо наших дітей у морі, бо все одно всі помремо. Життя важке.» А матуся йому відповіла: «Та ні, мій любий чоловіче, доки ми живі, то й діти наші житимуть.»
Потім ми всією сім’єю пішки попрямували до Сталіно – так раніше називався Донецьк. Йти довелося досить багато. 3 харчами було сутужно, зате вошей відгодували. Мама просила для нас у людей хліба який ми їли, та йшли далі. Біля Сталіно на станції. Криничній влаштувались на роботу. Пам’ятаю, саджали посадку біля залізничної колії. Потім мене влаштували працювати в молочарку, де переробляли молоко. Мати, Марія Петрівна трудилась кухаркою в дитсадку, а батько в тваринництві. Жили ми в Криничній до 1934 року, це мабуть нас і врятувало. Бо на селі у 1933 р., лютував голод. Інколи я приїздила в рідне село і бачила, що там відбувалося. Люди мерли, пухли від голоду.
Людей які вмирали ховали там же, де вони і лежали. Помню, що чоловіка Нефьодова Якова Хомича поховали у дворі на погребі, а жінка його вмерла по дорозі до доньки. Мєдєнцов Міхаіл Кирилович, опух з голоду, я звинувачую в цьому жінку. У дворі в садочку, де була лікарня, стояла груша, там похований дід. Людей, які помирали поминали завжди і зараз, і за часи радянської влади, але Проводи були не в неділю, а в понеділок.
Їсти на той час майже не було нічого. Брали качани з кукурудзи, товкли, їх просіювали на сито, рвали лободу, варили потім змішували варену лободу і «борошно» з качанів і все це пекли прямо на плитці.
А крім того ходили в степ вишукували мерзлу картоплю і їли. А ще змішували сливи та цибулю і випікали в печі. Хто мав корівку тому було легше.
Далі життя потроху стало налагоджуватись, почали хліб давати, Я працювала свинаркою. За рік заробляла 1200 трудоднів. Важко було, працювати доводилося багато, тоді дуже боялися голову колгоспу, бригадира. Трудились без вихідних, весь день працювали, всю домашню роботу робили вночі. В колгоспі варили кірець за зібрані колоски, навіть у яру могли посадити в тюрму. В нас так посадили тоді Анюту Сірокурову, їй було 16 років.
Важке життя було.