Місце запису: с. Павленкове, Новопсковський р-н, Луганська обл.
Дата запису: 11.04.2008 р.
Ким записано: Ткаченко Тетяна Анатоліївна, завідуюча Павленківською бібліотекою – філією №24.
Респондент: Кузнецова Ганна Іванівна, 1925 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Павленкове Новомосковського району Луганської області.
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 рр. або у 1946-1947 рр.?
Я про цей голод можу нарозказувать на три томи книжки, аби записували. Я сама цей ужас пережила і помню все в подробностях. Родилась в 1925 р. в Трембачеві, дівоча фамілія моя – Соха. Батько мій Соха Іван Хомич був першим комнезамом у селі. Його ще в 1912 забрали в солдати в царську армію і воював він аж до самого 1922 года. Ну канєшно після революції вже за красних воював. А ще до революції він год провів у Турції в плєну. За 10 год навоювався так, що хватило на всю жизнь. В комуну батьки мої вступили самі. У моєї матері всього було 12 дітей, а вижила тільки я і маленький брат Іваня. Всі остальні діти вмирали ще маленькими.
Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?
Батькові моєму, як першому комнезаму, було поручено завербувать з Трембачева, Павленкова і Новобілої 250 чоловік на строітєльство аеродрома в Луганську. І з осені 1932р. він був у Луганську. А маму мою, мене і мого маленького братіка Ваню, якому тоді вже був місяць, саме під Новий год активісти прийшли і викинули з рідної хати. Зіма була страшно холодна, снігу сугроби по пояс були. З мами, Тетяни Павлівни, активісти зняли пошти всю одежу, осталась вона в одній рубашці. Помню як колиску з малим Ваньой викинули прямо на сніг в сугроб. Як ми плакали, кричали, а ніхто не міг нас захистить. Рядом з нашою хатою жила ятровка Якилина з 9 дітьми, ну вона нас до себе не пустила, побоялась, що і її тоді з дітьми з хати викинуть. І тоді в отчаяньї рішила мама нас вкинуть з братіком у колодязь і сама стрибнуть слідом, бо не бачила другого вихода. Вже підійшла до колодязя, а тут з другого кінця села прибігла наша бабушка, бо їй люди вже розказали про наше горе. Бабушка як закричить на маму: «Перехрестися тричі і відійти од колодязя». Вона нас і спасла. Забрала до себе, а там у хаті людей повно, не помню і скільки, а тут ще й ми, лишні роти. Ну оділи нас у якесь лахміття, хоч не голі, і на тому спасіба. А їсти ж щось треба. І пішла мати по страшних дорогах побиратися в Росію. Тиждень ішла до Кантамирівки, ночувала в степу в скиртах солом’яних, як не замерзла одному Богу відомо. А батько ж не знав про все це. Слав нам посилки, гроші. Та приходили ті посилки на почту в Білолуцьк, а там їх перехватували. З семи посланих посилок ми получили лише одну, і то бо батько послав її не на мамине ім’я, а на когось. Був у колхозі «Краща доля» бухгалтер такий, Кузнецов Карпо, ох і сволоч же, а не людина. Це він в основному всі наші посилки отнімав. Помню, як прийшла та одна посилка, мама принесла її з Білолуцька. В посилкі було пшоно, ще щось і велика грудка сахарю. Не встигли ми це все заховать, як уже Карпо Кузнецов і ще з ним активісти вже в хату до бабушки біжать. Бабушка кинула ту грудку сахарю на лавочку, а мене зверху посадила і каже: «Сиди смирно, не ворушись, може хоч це не найдуть». А цей Карпо як штовхне мене, я впала і об піч голову собі розбила. Забрали все, і сахарь забрали.
Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?
Активістів було багато, чоловік 15. Ходили по хатах з піками залізними, здоровенними і в землю їх ширяли, шукали заховане зерно. І жінки активістів ходили слідом за ними і тягли все з домів: капусту квашену, мочені яблука, кришанки квасу, компоти з яблук і груш. Вони нікого не боялися, ті баби чуствували себе хазяївами кругом. Главною в активістів мабуть була Ратничка (так її дражнили), огрядна така ого. Ну грамотною вона була здорово. Ще в активістах були цілі сім’ї. Кузнецов Терентій Федорович, Кузнецов Семен Федорович, дочка його Мотря Семенівна Кузнецова, 2 брата Кузнецов Олександр Іванович, вже раніше згадуваний мною – Кузнецов Карпо.
Хто не голодував у селі і чому?
Та оці всі активісти і не голодували. Куди ж їм було голодувать, як стільки всього у людей поодбирали.
Які засоби вживали для виживання?
Мама моя зуміла одправить батькові письмо в Луганськ і все про нас написала як ми бідуємо. Тоді батько попросив когось із Білолуцька, щоб помогли нам зробити інші документи і ми могли виїхати до нього. Це була вже рання весна 1933, саме розпутиця. Мамі бабушка пошила з чувала плаття страхолюдне, взяли вузлик братікових пелюшок, а більше в нас нічого і не було. Щоб добратися в Луганськ, треба було пішки йти на желєзнодорожну станцію в Кантемирівку. Повів нас мамин брат Василь Павлович, сам уже пухлий з голоду. Брели цілий тиждень до тієї Кантемирівки по грязюкі, по лужах. На ногах якесь ганчір’я намотане, самі в лахміттях. Добрели до Кантемирівки, як зараз помню, перед обідом, всі якраз з базарю розходились. Дивляться на нас і кажуть: «Смотрите, смотрите, это же настоящие оборванцы». Ну правда начали давать хто що міг: то кусочок хлібця, хто варене яєчко, хто бутилочку молока. Так ото ми за тиждень тільки перший раз поїли. Потяг на Луганськ був у 12 часов дня, проводник провірив у нас документи і пустив нас у вагон, хоч вид йому наш страшно не понравився. А мамин брат Василь побрів назад додому, у Трембичево, його пізніше, 1938 р. вбили у Єнакієво. Отак ми приїхали до батька у Луганськ. Жив він на новому городку в общазі – барак №22, робив на стройкі прорабом. Год чи два ми прожили в Луганську. На сім’ю, як на іждівенців, батьку давали пайок, кормили нас у столовій. Тоді цей пайок одмінили і нам прийшлось переїхати у село Новогригорівку, совхоз «14 лет Октября». Пізніше ми вернулись в своє село Трембачево. В нашій хаті вже була колхозна кузня, нам дали якусь хату-завалюшку.
Оце що я помню про голод 1932-1933 годів, пережила все на своїй шкурі.