Місце запису: с. Діброва, Міловський р-н, Луганська обл.
Дата запису: 02.04.2008 р.
Ким записано: Рижкова Віта Іванівна, вчитель Дібровської ЗОШ І-ІІІ ступенів.
Респондент: Дебелий Іван Єгорович 02.05.1925 р.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Діброва (тодішнє Троїцьке) Міловського району Луганської області.
У 1932-33 році мені було 7 років. Епізоди пам’ятаю добре. Багато хуторян було пухлих. Здорово цьому сопутствовало те, що почали розкуркулювати людей і запроваджувати колгоспи.
У нашому роду Дебелих голоду не було. Врятувала корова і картошка. У других людей цього не було і вони голодували. Прохожі люди йшли побиралися і падали мертві на шляху. З города теж їхали і спрашували де Анно-Ребриково Ростовської області. Вони везли на тачках одежу, щоб поміняти на хліб. Чогось там був хліб. Дід мій оселився на цьому місці під час Столипінської реформи. Ми зараз живемо на столипінських отрубах. Давали землі, скільки захватиш. Моя бабушка казала. Що жили, як у раю. Не знали, де що бралося, рахунку не було ні курям, ні качкам, водилися корови, коні, телята, врожаї гарні – все було наше. Але підкралася біда – колективізація. Дід віддав пасіку, двох волів до колхозу. А корову не тронули, бо у моєї жінки, баби Полі, був племінник Антон Кашуба з Шелестівки, великий активіст. Він приймав участь у революції і десь їздив. Приїхав знов до району і тут став великим активістом – начальником у Міловському районі. То, кажуть, як «була рука в районі», і корову не посміли забрати. Серед односельців був Петро Бугай, який збирав і відбирав у людей те, що полагалось здати до колхозу. У війну, коли відступали, свої хлопці його й розстріляли без суду і слідства.
Розкулачували тих, хто був зажито. А той, хто був нищий, нічого не робив, тому віддавали. Тих людей, які ходили розкулачувати, боялися. Але був серед активістів комсомолець Ляленко, жив на хуторі Просяному. Так став протестувати проти розкуркулювання. Так його знайшли під поїздом перерізаного навпіл, то було діло рук друга Антона Кашуби. Приховати щось було ні з чого. Зерна було небагато. На селі все на виду і всі знали, в кого що є. спеціально призначених людей для відбирання не було. Хуторяни-активісти відбирали у хуторян. Розкуркулених виселяли. Мені розказував очевидець Федоренко Федір, що бачив, на станції Зоринівці у вагонах стояли сутками і виглядали діти. Жорстоко все це. Розкулачував ще Зубко Никифор, він війну служив німцям і з ними втік. В окупацію Діброву спасло те, що призначили недоупкуватого Пилипа. Він не безчинствував.
Відбирачі зерна і всіх продуктів були без зброї. Ходили по хатах, як хазяїни, знімали образи, лампадки. А відбирав хто? Хто сам не хотів робити. Забирали все те, що можна було пропити (на самогон). По Діброві побиття людей не помню. Продуктів про запас у ті годи сільське хазяйство не мало. Забирали все. Рятувала лобода. Її дрібно різали з кропивою. Ми з дітьми у школі облазили всі дерева в лісі, щоб назбирати бруньок. Голод гнав. У мене була така дурна натура, що я нічого ні від кого не брав. У сусідів батько був механізатором. Їм давали на трудодні 2-3 кг муки. Я піду до них, а вони дають пиріжок чи хліб. А я не буду їсти, їсти хочу, а не візьму. Стіснявся при людях їсти.
Активістами у нашому селі були Велікоцький Антон Іванович, Остапенко Мефодій, Бугай Петро, Пасюкова Ганна Василівна, Рубан Галина. У нас город був сирий, ото й родила картошка. На роботі в колхозі нічого не давали. Мій дід Яким пішов на стройку, так там варили кашу. Кого вважали куркулями, худобу відбирали всю. Закон «про п’ять колосків»? Ей, було таке і в нас. Вловили Дєточку Кузьму Івановича за те, що він намолов у жменю зерна. І посадили в тюрму. Поле охороняла сторожа.
У колхозі була дисципліна тверда: як сонце сходе, треба, щоб ти був на роботі. І до самого вечора роби. Біля скирд тоже стояли сторожа. Поля і комори охороняли по наряду, кому бригада дасть наказ. Зброї не було. Вихідних не було. Писали трудодні. Люди платили страшні налоги: за корову – 12 кг топльоного масла і 800 рублів; за вівцю – смушок, шерсть; за свиню – шкура; кури – 120 яєць в місяць. Найдорожче обкладався налогами город і сад. Одна сотка саду – 180 рублів. Трави не обкладалися, земля під паром не обкладалася. До колгоспу люди йшли, бо нікуди було діватись. Колгосп ім. Леніна був першим у районі. Розкажу ось вже з сучасності. Заходить агроном у контору, а на стіні намальована лобода. Агроном запитує, що за бур’ян тут розвісили. А йому відповідає старший за віком від нього: «Ех, не буде гарного з тебе агронома. Ти ж не знаєш, що лобода – символ виживання. В голодовку вона врятувала від смерті багатьох людей».
В голодовку їли і козельки, і жабуриння, та всю траву, яку можна було їсти. Односельців я не пам’ятаю, хто помер від голоду, а от прохожі мерли. Особливо у 1933 році. Я вважаю, що причина голода – отсутсвие настоящей советской власти, не було інтелігенції, правили недоумки. Перші предсідатєлі були алкашами. З голоду помирали діти. Особливо ще підкошувала дизентерія. Туалетів не було. Повна антисанітарія. Я сам не знаю, як вижив. Я і зараз пам’ятаю те місце, де качався від болю і різі. Допомоги один від одного отримати не могли, тому що нічого не було у людей. З тварин в їжу вживали їжаків. Ходили слухи, що було навіть людоїдство. Людей, які вмирали, закопували на общому кладовищі, прохожих хоронили на тому місці, де помирали. Копали ями неглибокі, бо люди були слабі, пухлі.
У 1947 році я повертався з війни з Румунії. Проїжджали станцію Загонь. По тій станції повзали пухлі діти. Ми їм давали, що було.