Місце запису: с-ще Рокитне, Рокитнянський р-н, Київська обл.;
Дата запису: 23.09.2009 р.;
Хто записав: Ермоленко Віра Михайлівна;
Респондент: Бублик Іван Герасимович, 1913 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. Бублик Іван Герасимович, 1913 р. н., проживав у селі Ольшаниця Рокитнянського району Київської області.
Мені було 19 років, коли почався голод. В сім’ї було 7 дітей і мати. Ми жили без батька. Жити залишились почти всі окрім близнят, які народились в 1932-му році. Щоб спасти сім’ю, я поїхав до Києва і знайшов там роботу, працював їздовим, возив торф. В гуртожитку нас жило 6 чоловік, ми їздили по черзі додому і віддавали всі шестеро по хлібині тому, хто їхав додому. Якось я приїхав додому: привіз 6 буханок хліба, але не встиг зайти додому, як влетіли комсомольці-активісти і забрали весь хліб, ще й зняли з мене чоботи (вірніше один, бо я сопротивлявся). Вони мене лежачого тягли по всьому двору, знівечили мені спину до крові. Тоді мати сказала мені, що в селі є уполномочений, до якого можна звернутись з жалобою. І я пішов до нього, але до будинку побоявся зайти, бо всі знали, що там є льох, куди любого можуть кинути. Та він повернув мені чобота, а хліб не віддав.
Коли я іншого разу привіз хліб додому, мене вже чекали голова сільської ради Скринський і секретар Осадчий з пістолетами. Вони мене забрали з хлібом і повели до сільради. Коли проходили крізь колгосп – я побачив, що біля комори лежать люди, їм давали по 100 гр. хліба на день, від голоду у них попухли ноги, вони звідти не відходили, бо не могли вже ходить. Я кинув їм одну хлібину і в метушні утік.
Наші сусіди дуже голодали, по вуличному на них казали Костуні. У них було дві дочки і син (20 років). Ото пізніше ми вже з тим сином їздили до Москви, там заробляли і хліб, і муку – тому наша сім’я і вижила. А так померло дуже багато людей. Вздовж дороги лежали мертві і багато ще живих, яких забирали разом з мертвими і хоронили, ще ледь живими, бо вже не бачили різниці – зараз чи через годину вони все одно помруть.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).