Місце запису: с. Трипілля, Обухівський р-н, Київська обл.;
Дата запису: 27.11.2002;
Хто записав: невідомо;
Респондент: Олексенко Микола Андрійович, 1927 р. н.
Під час Голодомору Олексенко Микола Андрійович, 1927 р. н., проживав в селі Трипілля Обухівського району Київської області.
Мені тоді було 5 років. Події відбувалися 1932, на початку зими. В хату зайшли невідомі солдати. Вони почали вигрібати все, що було. Позабирали всі харчі, на горищі було 100 пудів муки. З усіх горщиків повисипали гречку, квасолю, горох. Навіть у піч залізли, у горщиках було наготовлено куліш, борщ, і те повисипали прямо додолу. Так, як підлога була земляна, місцеві активісти, гострими арматурами штрикали в кожній кімнаті, в підлогу, шукали, думали, що позакопували хліб.
Нас було в сім’ї з дітей троє: я, мій брат Василь та сестра Надія, якій було півтора року. Під малу сестру, в колиску, замість матрацу наложили, нахованого зерна та муки. Та один з офіцерів, підійшов до колиски, викинув звідти Надю на припічок і вигріб з колиски залишки хліба. Хліба було вдома досить багато тому, що батько з своїм знайомим тримали свій вітряк-мельницю. Але за хвилин двадцять в хаті не залишилося крихти хліба. Одна картопля з капустою з борща на підлозі. На другий день “Червона мітла” завітала знову до нас, забравши овець та курей з гусьми. Був іще кінь, але батько в той час забрав його з собою до мельниці і кінь залишився у нас. Батьків вітряк повністю розкуркулили. Відразу після цих подій, мій батько влаштувався в Київ на мельницю – вантажником. Позав’язуючи калоші на штанях він накраде жита, чи овсу, а мати зимою пішки в Київ іде та забирає той хліб. Так ми добували потроху хліб. Десь через два тижні ми з мамою ходили на поле, городи та з під снігу викопували торішню, мерзлу, пригнившу картоплю. У ступі товкли солому та полову, з цього та картоплі мати варила так званий куліш.
Наший кінь через декілька тижнів впав на ноги, він охляв, мусили його зарізати, але м’ясо забрали офіцери. Нам залишилася одна шкура. Цілу зиму мама потроху різала цю шкуру і варила в горщику. Посьорбавши кип’яченої води та пожувавши шматочок шкури, ми перебивалися.
У наших сусідів, далеких родичів вимерли всі діти та бабуся. Я своїми очима бачив, як їх повкидали на військову підводу і повезли, побачивши не вперше, можна було подумати, що і рулять і везуть дрова. Можна було часто побачити, як їдуть підводи з мертвими людьми, або, як на дорозі тільки-що прохожий чоловік уже лежить не живий.
Моєї жінки баба, найшла дуже добрий спосіб порятунку. Вона пішла на далекі села, служити до попа в церкву . І взагалі багато людей покидали свої домівки, мандрували або в інші області, або навіть в інші держави. Дуже багато моїх знайомих загинули протягом 1932-1933рр. Через деякий час усі люди зрозуміли, що цей Голодомор був штучним, спричинений державною владою. Але, який страшний цей Голодомор не був – у нашій сім’ї всі залишилися живими. І у 1937 р. з’явилося ще двоє діточок. Дві дівчинки, мої сестрички Галина та Тетяна.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).