- Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
- Дата запису: 2002 рік;
- Хто записав: Бойко Ю, О.;
- Респондент: Вітрогон Віра Іванівна, 1925 р.н.;
Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.
А шо я помню. Сім год мені було і нас було четверо та ше батько з матір’ю. Правда одне вмерло якраз в голодовку 1933р., у 6 місяців. Помню шо люди ходили, до браги ходили, до заводу ходили, крали. У заводі було багацько кукурузи, цілі кагати лежали, а людям не давали. І батько мій украв кукурузи мішок, то засудили ж. Три місяці на торгу в Ірпіні був, але ж там годували, то так і вижив. Заховали вони той мішок під нас та й найшли. Ми (діти) на печі спали, батько як приніс, то під нас розстелили. А як прийшли комсомольці, все в хаті перерили, але нас дітей не тронули, ми ж придурилися, шо спимо. Перед цим ходили спеціальні люди, які шукали та витрушували, витрушували все до каплі, перед голодовкою повитрушували в людей в горшках усе зерно, у кого який кусочок сала був, усе витрусили. То ж був Голодомор, усе забрали в людей ,не дивилися чи в тебе сім’я, чи дітки забрали все, то певно шо був голодомор. Мати картоплю ховала у сінях у мисці закопала, вириє зварить якоїсь юшки і знову замаже – отак і жили, як би ж не та картопля, то повмірали б, скотини не було, тільки картопля. Топить не було чім, мати піде зруба вишню в садку і топить, а воно сире горіть не хоче, диму повна хата. І чай з вишні варили, гіллячок у глечик накидаємо і варимо, поки звариться димом зайде, а пили бо не було шо їсти. А тоді ж як уже дождали наче жита, то шо, мати почала таку затірку варить із жита, бо дожили ж уже до жнив, то тоді ж усе таки лучше було. Картоплі весною і не посадили, бо не було чім садить. Тих, хто вмірав звозили. Був такий спеціально чоловік, йому платили, і він звозив, ну це найбільше було коло заводу, так по вулицях не валялися, а найбільше коло тієї ями, коло браги. Це вже як прийшло воно, наїлося і там собі котре спить, котре лежить, а котре вже й вже. А в нього коняка з возом він скидав, а на цвинтарі яму викопали і туди їх скидали. Помню мати посадить біля хати, насипе їсти і їмо, а самому меншому окремо, а йшов якийсь чоловік та одняв і давай собі хльобать, мабуть усе б виїв та мати одняла. Отак ми жили і вижили.