- Дата запису: 12 серпня 2021 року;
- Місце запису: місто Краснокутськ, Богодухівського району, Харківської області;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Товкач Пелагея Гнатівна, 5 травня 1928 р.н., народилася в селі Красний Яр (сьогодні села немає, це біля село Китченківка) Богодухівського району Харківської області;
- Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Красний Яр (сьогодні села немає, це біля село Китченківка), Богодухівського (нині Краснокутського) району, Харківської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як Вас звати?
Пелагея Гнатівна.
А фамілія?
Товкач.
А коли Ви народилися?
5 травня 1928-го року.
А де народилися ?
Та тут, Карайкозівка, село Карайкозівка. Та й живемо всьо тут, кругом. Село Карайкозівка Краснокутського району.
А як звали Ваших батьків?
Мама – Марфа Кузьмовна Щербай, а батя – Гнат Андрійович Чаговець.
А брати, сестри у Вас були?
У мене чи в батьків? У мене? Ото сестра в мене одна (показує на сестру)
А як її звати?
Катя, Катя Гнатовна. Була й така справна, в садіку робила всьо время, а тепер не чує і погано бачить.
А якого року народження вона?
31-го.
Скажіть, а чим займалися батьки?
Та сільським господарством, у селі ж жили. Ну батя в мене був, ну як би сказати, він закончив церковно-приходську школу із похвальним листом. Це воно тоді були такі бідняки, но він закончив, то він був грамотний. Він робив, до войни він вже робив головою колгоспу, а у цих роках був секретарем у сільраді. Ну він так спокійно якось жив, він розумна людина була, він себе харашо і люди його поважали, і він людей.
Це в голодовку секретарем?
Секретарем у сільраді, сільради. Там були голови, ну я їх не запам’ятала. Знала одного – Дубинка. Но вони до нас не ходили, вони, ну не знаю, батя сам. А він грамотний був, воно тоді людей громатних не дуже було і ото його в сільраду взяли.
А мама чим займалася?
А мама… хазяйство, корова, діти, на роботу ж тоді ходила в колгоспі. А поки колгоспу, то дома ж робили.
А до колгоспу?
Дома, дома жили як і всі люди.
І господарство мали?
Мали. У мене дєдушка мій, це батін батько, у Карайкозівці жив, у нього була дубина своя. І ото як заходилась радянська влада і писали газети, то він каже: «Ану Гнатко почитай, що воно буде». Він йому чита й розказує: «У вас одберуть дубину, ви здасте» – «Як це в мене можуть відібрати дубину? Я її купив, цього не може бути!». Він не дожив до того часу, коли в його одобрали ту дубину. Воно ніхто її не відбирав, забрали все – та й усе. Ото так й займалися. Земля в їх була, я не знаю скільки, то її було, но знаю, шо обробляли. І мама моя, вона з Качалівки, (Карайкозівка й Качалівка, воно рядом, ми всі тутешні), то мама… В неї мама рано померла, в неї був сахарний діабет. І вона… А батько їде рано в поле землю обробляти і маму бере, щоб мама кобилу водила. А та кобила не любила дітей, вона каже: «Веду, то вона так за груди вхватить і кине в сторону». Батько сердиться на неї, поб’є. Так і жили. То 14 років моїй мамі було, як бабушка померла. То осталося вдома ше дві дівчат, ну хлопці вже пішли по заробітках, по совхозах в Оленівку, Бузина в нас совхоз. Ну а дві дівчат осталось, повиростали. Ото так ми жили. Ну як жили – не багаті і не голодували, так як прості люди усі жили. А тоді ж ото вже голодовка стала. Ну я… ми так, шоб дуже голодувати не голодували, бо в нас коровка була. І ото коровка спасала і нас, і родню. А в нас тут у Краснім Яру, де оце ми жили, багато дуже родні було. Воно після столипінського того наділу давали землі (цього я не знаю, це розказували мені). І ото в нас тих родні, Чаговців тих, він і хутір не великий, але 6 чи 7 дворів. А тоді прізвище було Красний, то тоже наша родня. І тих було десь 8 дворів. І так усі один другому помагали. І як ото хліб позабирали, повикопували, то вони ховали од усіх і між собою ділилися. І ото вони вижили. Ну таких, щоб від голоду в нас не було… Ну голодували. Ми оно із Катьою ходили в яслі, колгосп давав (чи колгосп чи хто) їсти. Ну так шо там їсти? Ми листя з вишні дуже любили їсти, лопуцьки – бур’ян такий чистили. Ну нічого, вижили.
А інші люди, сусіди?
Ну й сусіди, знаєте, де багатенькі були… Там в нас кузнець, а в той час кузнець це був дуже в почоті, він коні кував, робив там усі повозки, дуже це почотна людина була. І вони були зажиточні. Ну не такі сказати, шоб там куркулі або шо, ну він трудом своїм добував. Того розкуркулили, не знаю, вони, кажуть, на Соловки. Де вони, ті Соловки? Не зна. Одправили Андрія на Соловки, Хоменко Андрій. А дочка його, він харашо обходився з дітьми і одна вже робила в радгоспі. Він каже: «Заробляй собі гроші і купуй собі, шо ти хочеш (крім того, шо він дасть)». І вона купила собі костюм, хороший костюм, такий, шо ні в кого не було. І тоді ото як начали розкуркулювати. А розкуркулювали як? Воно свої ж і розкуркулювали, ше хуже, бідніші. І одна жінка взяла той костюм. Вони ж роздають, як бачуть, шо дуже хтось хоче. Скажуть, що це 5 рублів своє, людина заплате, а може й так возьме. Йдуть комсомольці та й розкуркулюють. Та вона, ця сусідка, так просила ту жінку: «Скажи, скільки тобі заплатити за той костюм, я тобі заплатю, тільки мені віддай». І вона не віддала. І так жили до самого краю, поки повмирали. І вона ніколи не обіжалась, не казала нічого. Ну а в нас оце каже: «Так мені до сих пір того костюма шкода».
Комсомольці якісь… Сусід в нас був молодий, кажуть, «комсомолець», а грець який він той комсомолець. У другого сусіда, його чи послали, чи шо… У їх двоє дітей, одна дочка така як я, а хлопчик менший і вони того хлопчика посадили, форма квасолі така кругленька, вони його застелили і його посадили, щоб не бачили. А той сусід (ну воно свої) його за руку, забрав ту форму з квасольою. А тоді ше в їх була сирничка така, така діжечка невелика, із літа заготовляють сир, поки корова доїться, заготовляють сир, сир роблять і туди пресують, водою заливають, щоб він вимокав. Так він замерз і вони дьоргали-дьоргали, били-били, нічого не зробили, бо замерзло. То й ото осталось, не взяли. Ну а більше в них брати нічого було. Зерно вже забрали ше з осени. Шо ж там брати? І ото хто вміє ховати, той сховав. То я кажу, в нас родні багато було, то там де там шось – вже кажуть, вже ховають. Ну й ділилися, отак ото й вижили.
А де ховали?
Де ховали? Закопували, закопували і так по дорожці, там де ходят. Закопают і ходят, ніхто не зна. А тоді уже ж вибирають таку годину, щоб можна було відкопати. А то в колодязі. Колодять воно якось робили колодязі вода, зруб і в верху зруб і тут пусто. І ото вони там опускають одного, він прокопає там і ото там мішок із зерном. І набере тільки формочку, сім’я тільки формочку, бо як лишнє останеться, вони прийдут, побачать і скажуть: «А де воно в тебе взялося?» А де воно – ніде не находили ні разу.
Ну тоді ше, я знаю, як в нас корова була і бичок такий… А різати, Боже сохрани, нільзя було, нільзя. Я не знаю, чи здавати його треба чи куди. А мій батя він таки ж грамотний і у Харків одвезти там з сусідом. «Давай заріжемо і одвезем». А він прийшов той сусід та й питає маму: «А де Гнат Сергійович?». А я тут як тут: «Пішов у саманку бичка різати». Вони упали духом, вони ж ховались од мене, шоб ніхто не знав, бо так же не дай Бог. Кажу: «Пішов у бичка в саманку різати». Той чоловік сів, мовчить. Ну зарізали й на Харків одвезли, продали, а відтіля хліба ж купили. Ото таке. Тоді в кого було та в баті і мами перстенки золоті ше, то відвезли Харків, здав. А я слухала, слухала шо він каже, куди він здав. А він каже: «В торгсин, в торгсин». Я ж його не понімала, шо воно таке за торгсин, Бог його зна. А тоді вже як я добилася, стала понімати, а батя мій сміється та каже: «Ти знаєш, шоб ти знала «Товаріщи опомнітєсь, Росія гібнєт, Сталін істрєбляєт народ». І ото як я запам’ятала тоді, то я до сих пор пом’ятаю. В мене то пам’ять була непогана. Я оце поки ше не лежала… зараз я тоже пам’ятаю, ну оце скоріше забуду, а все одно придумаю. Сусідки в нас були Денис Климович і тьотя Галя. Ну і оце не придумаю як її було по батькові, ну не придумаю, а оце колись лежу і оце не думала і – о Полікарповна. Ну таке ім’я, хіба ж я запам’ятаю, а пам’ятаю. І оце до сих пір я знаю, оце в нас було Красний Яр (де ми оце жили), тоді Настинківка (це у нас основна бригада була колгоспу) і Коломацький Шлях. Я сійчас знаю усі хати і всіх людей. У мене це була подруга така, ну одногодці, оце в 19-му році померла… так я ото з нею починаю балакати і кажу: «А скажи Катю, там оно люди жили, як їх?» А вона не зна нічого. Кажу: «Ну з тобою поговориш». Оце таке, оце так ми живем.
А скажіть, Ви пам’ятаєте в 33-му, в голодовку в селі ж люди помирали з голоду, були пухлі?
Ну голодовка знаєте як… в нас шоб так голодали, пухли люди, щоб падали, були старші. Оце сім’ї – діти позоставалися, бо там їм потрошку шось давали з колгоспу (чи колгосп, чи як воно тоді звалося, я не знаю), а батьки повмирали. А тоді рядом ше село було, то жінка дитину з’їла. А тоді як прийшла у чувство, як наїлася хліба і з ума зійшла, не видержала. Тоді у нас ще сусіди були Ведмиденки, у їх було троє дітей, батько вмер з голоду, а бабушка каже: «Одвези в Харків дітей, одвези, бо вони подохнуть і ми подохнем». І вона одвезла. Хлопець був такий од мене старший годів на три, а дівчина така як я, а хлопчик маненький — два годики. І одвезла в Харків, ну тоді на вокзал привозять, посадять і тікают, і їх покинут там. Ну той старшенький Яшко (вона видно йому розказала, щоб не казав звідкілля) посадила і ото втекла. Ну а їх через якийсь час привезли і привезли не до нас, а Костянтиновка (Ананівка, в нас там завод). Ну він брехав, ну він знає, шо Костянтинівка є, він їм розказував і вони туди привезли, а хлопчика малого – ні. Так вона скільки жила – стільки й плакала за тою дитиною, бо його хтось може взяв, ну хто зна. Ці хоч знали як їх звут. Я ж кажу, Маруся така як я, а Яшко старший. Ці могли все розказати, а той маненький. І це таке. Ну й так.
В нас то корова була, молочко хоть яке-небудь, но його в ряд. Шо надоїть мама в ряд, тут ми їмо й сусіди, родичі. Ну а то кувшинчик стояв у погребі і там украла одна. І тоді йдут, гукают, вже як наїлася, гукают маму: «Виходьте, вішайте глечик їй на шию». А мама каже: «Та Бог з Вами. Шо ви кажете. Хіба таке можна! (а вона Лукія там Курилинчиха) Та вона з голоду, Боже сохрани, ніякого. То шо було, то пройшло. Якби вона попросила, я б дала, якби в мене осталося». Ото так жили. І ще я запам’ятала, шо в той год мишей так було багато, шо страшно лягати. Ляжеш, а вони по тобі бігают, ото таке було. Трудно було, ну… У нас хати не було, у нас як ото… У дєда ліс же був свій, дубина своя. І вони навезли туди, зробили хату, рублену здорову, ми гралися все дітвора в неї. Ну не зробили, ми в ній не жили, вона не обмазана, нічого. Ми на кватирі жили у людей, воно свої люди пускают в свою кватиру. І ото ми жили, кобила в нас була і ото повозка, збруя. Ну батя, він хазяїн, то в його шось було. А тоді начали одбирати. Ну я знаю, люди плачуть забирають коней, забирают збрую, забирают повозки – все, щоб звозили в колгосп. Ну батя сказав що : «Я не поведу». Ну він грамотний був та знав. «Ти одведи, одведи», – каже на маму. Мама одвела і вони там побули, хто зна скільки вони там побули, шо я слухаю, шо мама каже: «Розбирают люди коней, нема чим годувати. Коні дохнут, воно нікому нічого не нужне». Батя каже: «Я не піду брати». Мама каже: «Ну ладно, я заберу сама». І ото вона забрала кобилу. Ну тоді десь хліб, я цього не знаю, де він хліб. Батя каже: «Нада одвезти в Карайкозівку». Там його мачуха жила, два хлопці й мачуха, їм повезти. І мама… він налагодив повозку і вночі, щоб одвезти. То він тільки вона од’їхала в ярок, коли чує якийсь шорох у нас, вдома в нас. І вона тоді розпрягла кобилу і пустила її, а сама йде, як ні в чом не бувало. Прийшла, воно вдома вже якісь комсомольці і кажуть: «Та ні. Вона не повезла, кобила дома». А кобила прибігла додому. А тоді оказується, шо в нас під сіном там десь (для кобили ж сіно) гніздо таке і там один Гнат Пилипович Куриленко сидів сторожував, шоб батю вловити, він же в сільраді робить, то він там дума, шо в баті хто зна шо. Уловити з хлібом, шоб засудити. І ото так вони тоді вже огляділись, вже взнали, побачили… Ми в кватирі жили і хазяїн побачив, шо там гніздо вимощене і хтось спить, тоді уловини. Ну уловили, но вони ж його не трогають, Боже сохрани. Він же посланий кимсь, а його як уловити, то в тюрму зразу їх посаджають. Ото таке було. Ну хто зна, трудно, голодували. Ну ми так, шоб зовсім… помагали нам, нам помагали всі – в того картошка трошки осталась, в того бурячок, в того ше шось. А тоді прийшов до мами мамин крьосний з Качалівки. Ну я його… отакий дядько здоровий, а мама зна, він ж голодує, вона його нагодувала, ше додому молока налила. І він пішов, ну тоді через якийсь період не дійшов він додому – помер. Ото він голодний, а поїв і помер на дорозі.
А як його звали?
Счас скажу. Трохим Мусійович, а фамілії не помню, я якось не чула. Мама каже: «Трохим Мусійович».
А це він з якого села був?
Де жив?
Да.
У Качалівці, це Карайкозівка, Качалівка, мама в мене качалівська, а батя карайкозівський. Ну там десь через два-три кілометри, ото через дубину перейти, то там Карайкозівка.
А батько як працював секретарем, він не розказував шо робилося в сільській раді?
Ні, він не розказував, тільки він розказував ось шо. Приходили люди… Роботи у Харкові людям можна було. А тут нема роботи, бо хліба ж нема, їсти ж нічого було. Вони приходили по справку, щоб дав справку і він поїде в Харків і там вже робота буде. То справки батя давав, писав. І він пише, шо справка дана такому-то про те, шо він був розкуркулений, а тут де був – покине таку межу, шоб написати. Тоді голова почитає, що був розкуркулений, ставе печать, підписує і тоді йому дають. А батя бере і там, де оставив місце, напише «не був розкуркулений». І отак багато людям, шо вже після того…. він як попав батя в тюрму, канал Москву-Волгу, то вже до мами приїзджали. Це вже послі приїзджали і благодарили. Він іще наробив справок, штамп і печать. І ото кому яку справку мама дає. Ото таке. Так шо в його було друзєй стільки, куди там. І люди такі благодарні були. А він з головами… Він же ж не партійний був, то партійні чи комсомольці, чи які вони там були, а він просто грамотний та й усе. Ото таке.
То багато людей змогли виїхати з села і в Харкові роботу отримати?
Виїзджали багато. Такі люди могли, такі могли, якщо в тебе гроші, шоб було чим зачепитись там. А розкуркулених тих нікуди не брали на роботу, нікуди, тих зразу отправляют. І ото батя так ті справки придумав і люди, багато людей… І ще я скажу ше при німцях… Ну я вже забула як фамілія, вони мені не нужні були, два якихсь приїзджали і благодарили (баті вже не було), мамі благодарили. Ну вони не думали, шо його нема, вони хотіли йому поблагодарить. Їх батько куркуль був, а їх два брати і ото вони поїхали в Харків, устроїлись на роботу і жили всю дорогу спокойно, ніхто їх не трогав. Ото таке.
А про план по хлібу шось розказував батько?
Як?
Про те, шо треба було план зробити, хліб здати.
Хто зна.
Такого не розказував?
Ні, він такого мені… шо я невелика. А я не прозіваю, шо він каже, не прозіваю нічого. Він колись шо там каже, я як не пойму, в мами питаю шо то таке, мама мені розкаже. Так шо я участвувала.
А в якому році він став головою?
У колгоспі?
Да.
Батя мій?
Да.
Та це він вже… як прийшов з тюрми… він як попав у тюрму… Він то був у сільраді, а там був магазин, в магазині торгував Михайло Григорович Киченко, і він прийшов, каже: «Гнат Андрійович, у мене ревізія, позич мені грошей». А той же дума, позичу, позичив. Його ревізію зробили – все добре, а він не несе грошей. А та ревізія до баті, а в його нема, він же позичив. І то його за розтрату дали йому год тюрми. І то він копав канал Москву-Волгу. А тоді прийшов, прийшов і став робити (ну грамотна людина, його берут) у конторі обліковцем. Що я знаю, босяком, стрижений і пішов на роботу у контору, він не кічився нічим. Ну а тоді, не знаю, я не пам’ятаю це в якому, чи 39-му чи в 38-му його головою колгоспу поставили в нас уже. У нас був колгосп «Боротьба за врожай» і то він головою колгоспу. Було все добре, жили харашо.
А в голодовку хто був головою?
В 33-му колгосп був вже?
Та тоді колгосп… який він той колгосп. Ото коні забрали в той колгосп. Вони не додохли, то різібрали. А люди не годяться робити, то його не було того колгоспу. Но бувало гонять вже після 33-го, 34-ий, вже ж воно весна, робити треба, сажати. Гонили на роботу, но люди дуже слабі, вони ж нікуди не годні, але йдуть, йдут робити. Ото нас в яслі одведут, а там усі голодні діти, а ми в тих яслях… А моя Катя була ж менша і така повненька, і ото вона тільки купатись любила. Як тільки так вже десь в кориті якомусь, у ночвах. І корости як набралася, воно ж діти, воші, короста. Голодні всі люди. І ото нас мати тоді забере, намаже маззю, проти сонця поставе, покупає і тоді вже в яслі не водила. Не знаю як воно ми обходились. Дєдушка, мамин батько, ото приходив і був з нами. Колгоспи ото стало десь в 34-му, як уже хліба наїлися, колосків, зрізали колоски, ото м’яли, сушили, а так… голодували.
А було таке, щоб зібрати врожай приїзджали десь з Харкова або звідкісь з міста, помогти цей врожай зібрать, якщо люди не могли місцеві?
Було, приїзджали, ото Білоброва, це я Білоброва помню, вони якісь інженери, ну робочі, помагали. Ну так там помагали так, вони не довго – тиждень, два і все. А там як наші колосочки позбирають, за того колоски судитимуть, там нельзя. Об’їздчик їздить, щоб, Боже сохрани, щоб ні діти, ніхто на поле поки зберуть. Ну воно ж збирали, кудись вивозили і опять не було нічого. Хто в городі посіяв, то вродило трошки. То тоді і картошка була, вже сажали, не одбирали, вже на цей год картошки не забирали. Вони падлюки, ці комсомольці, нічого не робили, а їсти то хочеться. То я ж кажу, у тих Слісаревських квасольку, формочку під дитиною взяв, їсти хочеться. І так і в погребах лазили. Ну нас ще спасало, шо в нас совхози були рядом – Бузова і Трудолюбівка. І там шось людям давали, шось якісь їсти шось давали. Може і шось гроші платили, я не знаю, но то вже люди самі обходилися.
Совхози були коли – в 33-му чи в 47-му?
В 33-му, в 33-му.
Із вашого села туди ходили на роботу в совхоз?
Мама ходила, ходила.
Їй там платили?
Та хто їй платив?!
Може годували там?
Ні, ні, нічого. Ну дітям ото, я ж кажу, яслі були. Там усі, всі насипом діти. Чим там годували? Я пам’ятаю, любили їсти з вишні листя і там були такі лопуцьки, лобода така.
А до річки ходили?
До річки? Та Боже сохрани. Куди? Нікуди не ходили. Боже, нас же не пусте ніхто. Ото так жили.
А скільки людей померло у Вашому селі?
Хто зна. Ну так померли оце сусіди з цього боку – батько й мати померли. З того боку там умерли. А то тих же повисилали на Соловки, де трошки були багатші. А хто… Я ж кажу, був Василь Павлович Ведмиденко, шо взяв форму квасолі, у цього було ще два брати, ці поїхали в Харків. Він тут комсомолець був, він коло матері, а ті в Харкові. Вони повстроювались всі, то ото виживали. Ну а так… В однім, через дві чи через три хати, тут через дві хати троє дітей осталося. По той бік Скляри жили і там двоє дітей осталися, а батьки повмирали. Батьки де яку крихітку, то дітям же несут, а самі повмирали.
А Ви знаєте імена людей, які повмирали?
Померли, ну не знаю я тих. Знаю, що цих Скляр фамілія. І одних Скляр, і других Скляр. Я знала, Маруся, Даша, Галя, а батьків я не знала. І коло нас рядом хата хароша, сарай такий, цементова комора. І ми ото йдемо граємось, там нема нікого, повмирали. І там всякі ікони в їх… То ми ото розбираєм ті ікони, нам аби гратися. Ну ото такі, а так… умирали. Оце в баті брат був Наум, но я не скажу точно, чого він умер, но в 33-му вмер, а чого – хто зна..
А батько був секретарем, то він мав в сільській раді писати ,хто вмер.
Ну він ше знав… як прийшлось на пенсію йти, то Каті брати. То я пішла у архів і знайшла та як подивлюся, шо почерк батін, розпис так як і я розписуюсь, душа завмирає. Вона в 31-му родилася і його подпісь скрізь.
Це в який Ви архів ходили?
Тут, в Краснім Куті. Я не знаю… І я в записях є, багато наших людей нема, воно погоріло, війна була. Уже як ми на пенсію йшли, но Каті знайшлося і мені. Ну я в Карайкозівці родилася, як наші ше жили в Крайкозівці, а тоді як в Красний Яр переїхали, хату построїли, але жити в ній не прийшлося. Воно тоді хат було, попросилися. Хаті пусті – ті поїхали, ті повмирали. А ото в Трудолюбівці ото, шо жінка з’їла дитинку, то там дуже… Ну люди на неї, її там водили по селу, кричи, що «я дитину з’їла”. Так вона вже потіряла ум, їй всьо равно. Ну а так в нас нічого, в нас благодаря, що в нас родня. Воно ше село не старе, сюди ще не дуже їздять оті, шо голови та всякі. Тут самі свої і як десь шось, то один другому сказав: «Ховайтесь».
А церква була в селі?
Ні, не було.
А ікони були?
Ну то ті люди, в їх були вдома, може в хаті були. Ото комора цементова і ми як підем і ті ікони. А тоді гроши, гроши такі розові, «катеринки» їх звали. І ми ото клеїмо на заборі ті гроші, граємося, ікони ставляємо. Шо ми знаємо шо то таке ті ікони — картини. Понаставляємо. Та я вже тоді і послі казала, шо гроші не треба берегти, ну як в тебе зайві є, то бережи. Знаєте як ми катеринки клеїли? А вони голубі, розові, красиві, великі такі. І ми клеїмо на заборі, хати собі вбираємо, а ікони ставляємо. Ну тоді, я ж кажу, церква… а тут села нові були, люди ше такі, то про церкву ніхто. Оце в мене вже чоловік, він із Коломака, то його мати ходила в церкву, а в нас – ні.
А коли Ви переїхали в інше село? Ви казали, що переїхали в Красний Яр.
В Красний Яр? Ну це ж тоді, як наділи давали, я тоді не помню, як воно це було, я тоді ше мала була. Ото ж хату нашу зробили, батя зробив хату, її не доробляв, ні обмазана, нічого. Я то не знаю вже, в тридцять якомусь вже.
В голодовку Ви де були?
В Красному Яру, в Красному Яру. Ми відтіля поїхали, з Карайкозівки. Там дєдушка ото вмер, не знаю коли він вмер. Мені казали, шо мені год був, як дєдушка вмер. Ну ото тоді батя ж, треба одділяться. І ото він знав, шо заберуть в нього ліс весь. Він своїм лісом, навозив дерева і зробив хату. Ну хата була дуже велика, я ж кажу, ми граємся, лазили туди у вікна, усе було, но воно не дороблено. То зависливі були такі люди, багаті, поміняли нашу хату на свою. Нам стару дали, а вони нашу забрали. І ото ми в старій жили. Ну сусіди ті, шо й були, бо село невелике, ми всі свої.
То та хата була в селі, де Ви народилися?
Нова хата? В Красном Яру. Дубина в Карайкозівці, бо діда був ліс, того дерева навозили в Красний Яр. А тут мабуть йому дали землю, усадьбу, я не знаю як, но навєрно. Бо тут город був і ото хата була.
А хто хату забрав? Хто там жив?
Ніхто там не жив, ми її не доробили. Вона та хата у колгосп пішла. Воно, я ж кажу, ото той помінявся, нашу хату забрав, а ми в його пішли в стару. А в його ту хату забрали. Уже її не було, вже в 34-му її там не було, ніхто там не жив. Куди її забрали? Хто зна.
А тато нічого не розказував за «чорну дошку»?
Ні.
Ви не знаєте, шо це?
Не знаю.
А було таке, що із села не можна було поїхати десь в місто?
О, канєшно! Не можна, нікуди. Ото тільки хто… Оце по лєву сторону в нас сусід був Бойко Денис Климович і в його то діти були – Микола, Зіна й Сашко. Так Микола був самий старший, як поїхав, то по сі пори.
Де вони дівались люди?
А в Харків як поїхав хліба добути, купити…
А Ви казали, що батько їздив в Харків. А він чим їхав?
Він тут конем запрягають до роз’єзда, в нас роз’єзд, до Коломака роз’єзд, я не знаю, 5 чи 6 кілометрів. А там поїзд Коломак-Харків, це станція Коломак. І поїздом одвезли ото м’ясо. Це вже я послі… Вони відвезли, продали, а потім вже хліба купували. А м’ясо не можна, як хтось побаче, що ми їмо м’ясо, заявлят і заберут усе. Як свої, то нічого, а як чужаки.
А одяг, якусь тканину возили, міняли на їжу?
Хе-хе… Його поміняли зразу все. Платки хороші шерстяні в мами були, то батя їх набере й на Харків. І дарма, він же в сільраді робив, може там і йому шо платили, я не знаю. Може який пайок, но всьо равно ми не були довольні, шо він возив на Харків, міняв.
А голова сільради хто був, місцевий?
Місцевий, тіки з Карайкозівки, там, де це мій батя жив та й ми де родилися.
А він був хорошою людиною?
Ну комуністи були чи комсомольці, вони до людей не… Ну а так непогано, до баті він харашо відносився,бо його знав давно. І так нічого.
А батько чого не вступав у партію? Не хотів бути комуністом Ваш батько?
А, ні. Він не був комуністом і уже при тому, як він вже в колгоспі був, уже він не був комуністом. Вже німці як приїхали, захватили нас, то в нас був там староста. Так приїхали арештовувати мого батька, бо він же був голова колгоспу. Це куди там – комуніст. То записали, там секретар був при німцях, пише, шо безпартійний. Батя в мене не був партійний, хоч і головою колгоспу був, а партійним не був.
А в 46-47-му?
Голодували. Моя мама в 47-му добула, поки вибори були. Я не знаю в якім вибори – чи в февралі чи… не пам’ятаю, коли вибори були. А тоді вибори, це Боже збав, треба одбути. І ото вона вибори відбула, взяла Катю і сусідка дала хлопця свого, такого з 37-го году, ну ото 10 років йому було. Я кажу, як це матері легко було віддати дитину куди попало йти? І ото вони поїхали в Западну, був такий поїзд, звався «семсот весьолий». Ото там ні білетів, ніде нічого. На Водяне сідають і ото везуть куди, аж у саме Ровно. І то по путі люди стают. Ну в кого є за шось там виміняти, а в мами нема нічого. І ото мама взяла Катю й Ванька того і поїхали. І ото вони там були на заробітках, робили людям, а люди годували. І ото приїхала ж 10 травня. А я робила у канторі у совхозі. Я в колгоспі не була, у совхоз пішла. То там таки мені шось платили, мені гроші платили. Мені 360 рублів ставка була. А на кухні дадут шось кухарки поїсти, то я худа була, ну не голодувала. Виходних не було, ні неділі, ні нічого, ну а на побєду був вихідний. І ото посадила… А мама як їхала в ту Западну, два відрі картошечки закопала у сінях, шоб не десь… У сінцях викопала яму й закопала. І 16 кілограм жита, жито до сусіда, Трохим Федорович Снісаревський. «Хай вона як доживе, не помре з голоду». А мені каже: «Будеш картошечку їсти потрошку». То я й однії не з’їла, а всю посадила. І то на побєду була дома і садила. А сусідка, дівчинка така годіків 5, укида мені картошечку, Валя така хароша. І це ми посадили, і така картошка виросла. А на другий день я пішла на роботу, коли дивлюсь, біжить той Ванько, шо з мамою поїхав. Я перелякалась, кажу: «А де ж мама?» – “Вони сидят на дорозі, там ждут». Я побігла. Привезли з відро зерна, заробили, люди давали. Якби не западна Україна, нам би труба, усим труба. Я кажу, там жили, де в я в совхоз був, Міщенки – троє дітей і вона, чоловік умер з голоду в 47-му. А вона з трьома дітьми і нема нічого. І її хтось направив, шо: «Ти покинь їх, утечи». І вона в Олексіївку до Водяної втекла, а їх покинула. Тоді колгосп став їх… людину одна найняли, шоб годувала. А я ж то роблю, нам давали по 250 грам. Но й хліб такий – то з сємєнов бурячних, то… дуже поганий. То я всьо равно зайду до їх в суботу. А вони сидять в плиту, отако в камфорки ноги повстромляють. Вона то топить та жінка, та шо це соломою протопи. Я їм по кусочку одламаю хлібця, то вони їдять, а то десь у солому впаде – шука ту крихотку. А батько тоді в них вмер, батько старший був і вмер з голоду. А тоді, вже як понаїдалися, вона прийшла зразу та мати, зразу прибігла й забрала, туди повезла і там повиростали, і слава Богу. Так шо в 47-му ото… було і голодка та бєзконєчна. Отаке я вам наказала.
А скажіть, в 33-му шо батько казав, чому був голод? Чому голод був в 33-му?
О-о, то позабирали ж усе, усе позабирали! У людей же було все, вродило. Усе було – позабирали.
І куди це забрали?
Кажуть, у Ленінград, в Ленінграді великий голод, спасати людей. Я ше це в 47-му… це вже послє. Був льотчик Білоконь Кузьма, я його тоді не знала. А він в Харькові жив і жінка його в Харькові жила. А він в 47-му був у Польщі і він оцього нічого не знав, що в нас голодовка. Він каже: «Жінка напише пісьмо, воно ж позачіркуване то, що не треба». Тоді ж у пісьмах так і було, не напишеш нічого. Каже: «Дивлюся, у Польщі везуть пшеницю з України, куди там, отакий хліб». А тоді як приїхав в отпуск, як глянув, шо тут таке. Тоды вже взнав. Це Білоконь, льотчик. Він, по моєму, герой Совєцького союза, трижди герой, дуже харош чоловік. Ну це вже я знаю. А я 33-му як же ти… всі голодні, всі! Ото де хто шо… Ну в нас, я думаю, спасєнія ше й Харків був. В Харкові була робота і був хліб. Хай він не так був слободно, як кажуть, а купити можно. Значить десь шось дома шось продав чи за шось виміняв і ото трошки було таке спасєніє. А в Харкові, кажуть, і хліб був і робота. Це ж я кажу, шо Василь Павлович, квасолю взяв, в нього три сестри, три брати – вони всі були в Харкові і повиживали.
А було таке, що родичі із Харкова привозили якусь їжу, помагали, ділилися пайками?
Хто зна, помагали. Ну мама оце… в моїй родні оце батько був в Качалівці і дві сестри, то мама помагала. Ну шо десь там, ну помагала… Я думаю, такого не було, шоб не помагали, помагали. Із Харкова… оце ж бабушка Ведмедиха… і Вася ж поїхав, комсомолець той тоже поїхав у Харків. То він був тут комсомолець поки тут шурум-бурум творили, а як перестали розкуркулювати, в людей забирати (у їх нічого вже брати, в людей), то поїхав у Харків. А матері везуть, шось привезуть їй і вона не голодувала.
То платили цим комсомольцям, тільки тоді, коли вони обшукували, забирали, а потім нічого їм не давали?
Нічого… так вони сами брали. Я знаю, чи то їм давали чи вони сами брали. Як тільки замітили у когось шось, то самі брали. Сільрада написали, вони мабуть самі написали провірити в того і забирають. А тоді, як позабирали, вже нема нічого, тоді треба в Харків тікати. І ото вони, комсомольці, в Харків. Ну а таких там комсомольців, шоб заярих… Не було шо в нас чого брати, як ми усі голодні.
А після голодовки були пусті хати, шо там померли, то не заселяли звідкісь колгоспників у ці села?
Аха-ха. Як же? Засилали. Кацапів? У нас оце осьо Гасіліни…
Рязанови.
Рязанови, Польські та… У нас же хати пусті і їх усіх кацапів понасилали, до цих пір живут, до цих пір хати не мазані, там як в кацапів заведено, а наші які не є. Вони кажуть, шо вони наші брати. Нє, вони нам не брати. Може брати, але може десь в четвертім коліні. Які брати? Брати, шоб помагали, а то не брати. Як понаходили, хати позахвачували, куди там…
А вони всі російською говорили в селі?
Кацапи? Аякже, вони й досі балакають російською матері, діти то ні. Діти, шо повиростали тут, то ті вже не балакали, а старі – куди там, вони дорожать, то їхнє. А ми ж брати, тільки, я ж кажу, не рідні.
А у школі вчилися якою мовою?
Українською, українською. І діти мої українською, всі українською вчилися. А тоді поїхали в Харків поступати, а там усе по російському. Ну я не знаю як вони вже… А ми по українському вчилися і до цих пір же по українському. Ото таке було. Оце таке, шо пам’ятаю, може ше шо таке. Добре, то дужче пам’ятається, а те страшне — не хочеться його… Ну а треба, треба не забувати.
А скажіть, а Ваш батько газети читав?
Боже сохрани, він читав, він усе знаю. Іще при німцях, война як почалася і німці літали, кидали листовки. А він вже хворав та каже: «Йди шукай. Мені принеси». Я йому поприносю, він почитає, а тоді геть прибираємо… та воно, на грець, нікому не нужне. Німці тільки тих комуністів чи там кого, ну заявляли на кого. А так вони не трогали нас, жили та й усе. Добра не було.
А у вас чужі люди ночували у голодовку?
Чужі?
Що просилися від хати до хати.
У мене сусіди, оці краснокутські вже чи розказували, як вони йшли з Харкова вже… Водяний, в нас станція Водяна з Харькова. І тут доїхали до Водяного, а тоді йшли в Качалівку, уже вечір і сили нема, уже не йдут. І вони попросилися, там вулиця під лісом, ночувати, а їх три жінки. І це була Анна Петровна М’якенька оце розказувала мені. Каже: «Ми полягли спати, нас пустили у ту хату, в другу кімнату, а сами там у кухні. І ми полягали, ті дві заснули, а я не сплю, а я не сплю – лежу, страшно. Тоді дивлюся, засвітило світ і шось мужики говорять. Я скоренько цих розтормошила і через вікно і в ліс втекли. Коли бачим світиться у тій хаті і шось кричат, ато вони їх шукают, гукают». Вони до утра сиділи в лісі, оце од Качалівки і до Кута ліс. Сиділи в лісі до утра, а тоді утром повтікали. Ну вже, каже, не просились нікуди. А то хто зна, шо б там було. І страшно… ви шо, шоб ночувати у когось. О-о-ой, то… А ночувати йди, двері одкриті, як хочеш – іди. Воно поодчиняно все, нікому нічого не треба. Нема ні в кого нічого.
А ви не боялися, шо в 33-му у вас вкрадуть корову?
Ну батя ж у мене був, він не боявся.
А не було такого, шоб корову в хаті тримали?
Хо-Хо. Було-було.
Дякуємо Вам, що розказали, дуже багато ви знаєте.
Ну вибачайте, шо я вам так погано розказала.
Ви дуже гарно розказали.