- Дата запису: 4 вересня 2021 року;
- Місце запису: село Галузинці, Хмельницький район, Хмельницька область;
- Хто записав: Вигодованець Ольга;
- Респондент: Шикирявий Григорій Іванович, 28 листопада 1927 р.н., народився в селі Галузинці, Хмельницький район, Хмельницька область;
- Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Галузинці, Деражнянський (нині Хмельницький) район, Хмельницька область.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як Вас звати?
Григорій Іванович.
А прізвище?
Шикирявий Григорій Іванович.
Коли Ви народилися?
17.
28 листопада 1927 року.
А де народилися?
В селі Галузинцях.
Як звали Ваших батьків?
Іван Григорович.
Шикирявий Іван Григорович
Мотря Іванівна.
Тише.
І Поліщук Мотря Іванівна.
А яких років вони народження?
Батько – 1893, а мама – 1906.
А брати, сестри у Вас були?
Брат – 1931-го року, сестра – 33-го року, другий брат – 37-го і сестра – 41-го.
Під час Голодомору це вас було двоє, а потім троє дітей в сім’ї, да?
Да.
А дідусь, бабуся були у Вас?
Тих не помню.
Ні одних, ні других?
Нє, вони повмирали.
Розкажіть, будь ласка, а Ваші батьки мали землю, коней? Господарство, яке в них було? Чим вони займались?
Ну то колективізація началась батько щитався бідний, бідняк. В колгосп не хотів йти. Там не знаю скіки землі. З півтора гектара, бо ж то бідняк був.
Але до колгоспу не хотів?
Не хотів.
А чому не хотів?
Бо так не знали, шо то таке колгосп. Зганяють тута. Хто шо більше мав, то вже кулак його розкулачували, виганяли. Колгосп десь в 29-му році, перший вже колгосп тіки начали сіяти. Шо ж там зібралося небагато їх.
А якось агітували? Може збори проводили, шоб люди до колгоспу йшли?
Ну да, агітували.
А якщо не йшли до колгоспу, то шо було?
Ой, ну не колгоспники, то бідняки, значіть. Хто мало мав землі накладали податок зерна. Виконав, шо дали – знов накладають, так шоб зовсім знищити його. 32-ий рік, то вже була… знищували всьо, хліб де знаходили забирали. Підготовка була до 33-го року.
Це хлібоздачу треба було зробити, да?
Да.
І Ви кажете обшукували? А хто цим займався?
Село поділяно було на шість районів, но було, зараз немає. На кожен район були кілька ходили, вимітали. Вони з колгоспу коней не брали, а одноосібників. Якраз мого батька були коні. Приходять троє – їх запрягай, і їдуть десь по селі там. Потім вже батько розказував, то ше розказувати не можна, а вже втіхаря, шо на нашому участку була сама, казали вредніща жінка і два чоловіки. Кажут, в одній хаті ну нічого вже нема. Діти на плиту і під припічком ше в горщику трохи пшона було і то забрали. Вимітали всьо тогда.
А Ви пам’ятаєте, як до Вас додому приходили?
Тож приходили всьо вже здав немає нічого. І брали підводу його шоб їздив, возив те, шо вони заберуть, бо де ж ти.
Ше про борщ хай рокаже з щавлю.
Нашою вулицею де я жив якраз звідти нашою вулицею померлих везли на цвинтар. Тій каже повезли. Я виходжу один веде коней, підводою, а двоє ззаду йдут, нема нікого. А часом шо один йде. А от сусід жив, з мого року тоже, можу провести. Його дід був дзвонар в церкві, ну по покойнику дзвонят, то дід йому казав, шо одного дня було дванацять, аж рука боліла дзвонити. Так вмирали люди. Було, шо полишалися діти, а батьки помирали. Там цвинтар, зараз там вже вище дорогу зробили, а була там така глибока дорога і викладена в старовину кусок дороги коло цвинтера з камінців викладяно. А по боках, метрів через шість здорові камінці були, викладяна дорога. І нище там внизу вже було ворота на цвинтар і та крайня хата, ну то тоді не можна казати, а як німці прийшли, той дядько розказав, шо каже вийду рано внизу гляну коло камінця вже одне або двоє лежат. Повзли туди вже чує, шо вже лишиться хто там. Повзли і там вже вмирали, там затягнута вже. А було, шо привезли, а вже яма зайнята.
То в одній ямі по одній людині ховали чи велику яму копали?
Ну да – одній. То той дядько, шо ті, то казав, шо я, свіжа могилка, то я розкопаю і там ховав зерно і так вижили, так вижили. То забирали всьо.
Оце на цвинтарі він закопував зерно в могилі?
Да. Де ж його сховаєш? Там же ніхто не буде шукати. А то штуркали палкою шукали кругом.
І до Вас ця активістка, жінка, тоже приходила шукала?
То ми віддали вже всьо, нема. Вже всьо віддали, немає нічого. А коні були . Вже значіть в 33-ій, ну вже двох нас є, значіть тот брат менший. Мені вже 6 рік, а він був начало 3-го. В нас була лавка така, а друга менша, коротша, і там ну бугайкири, там п’єц. Я тут на лавці ходжу собі, а дивлюся мама там п’єцу, раком стоїть шось дивиться в ту п’єцу горить і спята там. Я знаю шо хочеться їсти, але я ж понімаю, шо нема, а малий ходит і плаче. От бачу вже мама несе миску і ложку ці дерев’яні. І трах миску ці на лавку і бігом тікає. Ну цей малий на землі був,то йому якраз по бороду і скоро за ложку, а я поки зліз, а він ложку взяв та як закричить: «Я нє гам пу». Значит, гам-це їсти, а нє- не буду, а пу – це борщ. Вже я злажу тоже взяв цю лошку в рот ковираю язиком, а язик терпне, терпне зробив ше кіл. Походив, походив він вже віджив. Знов беру самий живий... На долині ці кінські листочки рвали.
А вже пізніще це ж своє поле там було. А там ше була каюта така там радном застеляна. Нам казали туди не заходити. От приходить тато з поля звідти. Мама відкриває вікно:
-Ну шо там?
– Обійшов всьо поле кругом ніде колоски нема, шо хоть трошки то твердий, нікде не найшов.
-А шо ж то буде?
Закрилася поплакала тоді.
А це вже після того народилася там сестра. А вже пізніще знов пішов прийшов вже сів,а двері відчинені в сіни кинув мішок. Колоски шось там наскубав, то дівся. Вже я побіг тереблю, вже п’єцо нажали на жорно. Молоте в млені – треба довідку свіряти, шо ти всьо виконав. То шо мололи на жорнах. А мололи на жорнах. Пішла така компанія побити жорна. Вийшов зараз на двір дивлюся тато веде коні звідти зі шляху. А перед него до сусідньої хати бачу пішов тей, як вони називалися? До тої хати пішов.
Активісти.
Я сховався в хату, а жорна в нас стояли тоже такі. Прибігаю тато бігом шось цего зверху поломав. Думаю шо йому робиться. Взяв камінець … , взяв і товче. Розбив на двоє той камінець, під одну руку взяв і під другу руку, вроді два камінці. Каже пішли до того Олекса. Олекса виніс свої жорна під’їхали, каже, вже сюди. Він каже мене біжи лищи вже свої,то він розбив один камінець, вроді два виніс. Каже це таки спас камінець.
І шо Ви той нижній камінець якось використовували?
А потім найшли вже другого. Разом, там ше брат був, найшли другого, то вже мололи знов. А ця компанія перейшла, то вже…
А корова у Вас була?
Не було. Тоді корів, те, корів один не тримав. Приходить другий – продай половину. А тоді в трох, шорирох тримали, аби хоть на четвертий день було. То так.
А Ви пам’ятаєте як звали цих активістів?
Ну ця шо до нас ходила називали її Яворшинко. Це казали, шо в селі вона найвредніща була. І потім її музиканти, десь там грали, і вночі пішли, і зарізали її. Зарізали маму, а її по різали куску і посолили. Їх скоро вичислили і судили.
Це коли, в голодовку? Чи потім?
Ну да ше голодовка, да.
А ті два чоловіки?
Га?
А ще двоє активістів?
Ну то знав Кащук, а там був … Анонько . Приходять вона зразу за тата: «Запрягай». Пішов. А вони двоє ходять, Кащук ходить. Ох, вже давай пішли, бо.. А ше шляховой, а ми по дорозі заберем його. То їх троє ходило. А їх було жінки ше жили ці.
То у Вас в 33-му сестричка родилась, да?
Да.
А коли весною чи літом?
Якраз же..
Серпень.
Після, нє ше не після жнив. Вже. А тоді я ше не понімав, а тоді вже казали, шо 33-ій роки – голод. А жнива затягуються як погода якась така. Но казали, шо вродила тоді. Врожай був.
Тій вже як мала получилася вже колиску, висить колиска, вже там лишають. І вже пішли в поле, вже лишають на мене. То вже жали, шо там своє.
А може Ви пам’ятаєте із оцими активістами, може уповноважений був із району? Не ходив по селу?
Вони самі уповноважений. Сільська рада була, командувала.
А хто головою сільської ради був?
Якийсь був чужий. Потім їх було ше. Потім вже началася ця репресія. Цей голова попав під ту репресію. А хто? скіки? померло туди? Є шо батьки повмирали, а діти полишалися. На моїй вулиці троє померло від голоду. Там скіки 500 метрів чи шо. Там одна, двоє, дві було жінки, не старі молоді, старша померла, дальше другий хлопець. А там рядом хата нашої жінчина сестра з хлопчиком, вже кажут : «Настя померла». І шо ж вона, шо там достане там дитині. А сама померла, хлопчик лишився. І троє на нашій вулиці. А так не знаю. Ніхто учоту не вів. От як цю репресію, то одна жінка мені розказувала, її чоловіка забрали, каже: «Вроді не замєтно, а 120 душ забрали». А повернулося 5.
Із Вашого села?
Да.
А може Ви пам’ятаєте імена оцих жінок, шо померли з голоду?
Ну ці шо на моїй вулиці, то їх дві було. Корибок, вроді, фамілія. Одна Марія, шо лишилася, а той не знаю як. А там другий Сашко, Сашко фамілії тоже не знаю. А крайній Ткачук чоловік. Ткачук Володимир, чи шо? А то не знаю. Я ж то шо тоді ше був.
А Ви розказували, шо дід Вашого друга був дзвонарем і коли хтось помирав, то він дзвонив у дзвони. А може.. І шо дозволяли оце в дзвони дзвонить?
То як ж дзвонар. Він. Церква. Неділя чи шо, то він рано встає і дзвонить там. А померлих всьо время дзвонили і до цих пор дзвонять за померлих.
А ці дзвони….
То казав, шо одного дня 12 душ.
А ці дзвони потім не скидали з церкви?
В 36-му році церкву розібрали, а через дві неділі прийшло, шо не можна розбирати церкву, бо це укрепрайон в нас, а там всі дерева дуби по полі стояли. На карті і церква тоже. Гармаки дальше, то там є до цих пор церква. А в Шийці, то перед нашою забрали шо, то до нас ходили довго.
А хто розбирав церкву?
Активісти. Я вже ходив в коперацію, до долини там, і мені мама каже: «Дивись туди не заходь, дивись туди». А тут на горбочку всьо виносили і палили. Великий костьор.
Ікони палили?
Так. Ну шо там луче, бо казали, шо наша церква найбагатша була по окрузі. Золота, то позабирали, а то палили. Отой мій ровесник казав, шо туди побігли хлопчики, каже нас заставляли носити з церкви на вогонь. Одна каже, дівка, тоже, каже туди ту здорову ікону, божу матір, кидають в вогонь, а вона не горить. Попалили всьо. А церкву розібрали. Построїли комору. Вона стоїть до цих пор.
І з того дерева?
Так. Та як була на камінцях, так і стоїть до сихпор. А ми вже построїли церкву.
Потім нову построїли, да, церкву?
В 2000-ному році голова сільради зібрала збори церкву зібралися і строїли.
А в дома у Вас ікони були, в батьків?
Ну да.
А ці активісти, вони тільки зерно забирали?
А?
Активісти вони тільки зерно забирали? Чи могли ще щось взяти з дому, з хати? Одяг там, якісь кожухи. Таке не брали?
Та нє. Одяг. Ну сам перед в панів. Панів там скіки було їх забрали. Де вони там поділись. Потім кулаки. Це вже хто там мав навіть якусь віялку чи шо, це вже тоже кулак. Тоже повисилали. Ото вже лишилися, ті шо не мали толку нічого.
Ви кажете, шо розкулачували? Так, а кулаки, ці куркулі у Вас в селі були? Може ви знаєте фамілії їхні?
Наякже. Начинається це були звідти, з шляху. Це була перша хата. Зараз є покут. Каже, дивимся їдемо хата кулака. Смішно, каже, зараз вона стоїть хатина, а була розкудлачена. Через дорогу тоже була розкулачена. Старий дід на верстаті полотно робив, то він лишився в селі забрали його. То одні візьмут, бо ж він виробляє трохи. А молотий в сім’ю гармаки забралися… А хату активіст один, така шо на дві половині хата була, одній менший активіст, а друга якась руковірена була, а там. Прийшли німці вони приїхали в свою хату. А ше вище тоже розкулачена, тоже називали КВД, нас кажуть в селі так КВД, то тоже вигнали кулака, о, він поселився.
За німців вони вернулися в свою хату?
Да.
А Ви кажете одна хата перша, шо там були розкуркулені, то вона зараз стоїть іще ця хата?
Да. Стоїть і жінка 30-го року ше живе в ній.
А як прізвище цієї жінки?
А?
Фамілія як?
Єворська.
Це вона в батьківській хаті живе?
Не в батьківській. А та хата. Розкулачили хату, вислали, а той, а там коло хазяйства була хата, то ця жінка, шо пішла після репресії повернулася в Житомир. Приїжали нать раз до мене. Вернулася. Каже оцево до мене внук з нею туди до хазяйства, вона каже: «Тут десь була хата і в ній була офіцерська столова. Я була офіціанткою. І загнали мене і б’ють, шо офіцер». То та хата була значіть, чоловік там жив, вже його вигнали, бо треба було столову. Бо в 39-му вже казарму строїли тут, то вже були офіцери. То того чоловіка посадили на цю хату. …. А цю кулака, то він жив, то туда його невістка пішла. Ну через дорогу дочка.
То Ви не знаєте….
А, забувся я, знав шо ж, і через дорогу знав, і тоже забуваюсь. Я це всьо знаю, а зараз, як той знаю, а як він називається вже забув. Отже, йду до курей, нє, прихожу, мені треба було до свиней йти.
Скажіть, а на цвинтарі у Вас є місце масового поховання жертв голодомору?
То нижній цвинтар там пущі шо всі.
Там де кущі?
Га?
Сьогодні в нижньому цвинтарі, там де кущі, там ховали під час Голодомору, да?
Там щитається весь то вже старий цвинтар, бо новий вже тут, а за ним, то старий, там вже ж, там вже був заріс, то вже був заріс ліс. Ми як церкву строїли, то звідти всьой ліс, матеріал, вирізали. То там туди вже заросло акації, шо туди не проїдеш. Там є ше пам’ятник, той…
Хрест?
Ну як німець наступав. Погибших там викопали яму. Навіть мій батько ходив: в одній ямі 9 душ. Ну там хрет поставили як ше раньше школа була, учні, то там ше ходили, там трохи обрубовували там. А зараз там заросло ніхто не пройде нікуди.
Скажіть, а після війни в, 46-му, в 47-му, тут люди голодували?
Голод був, но я був в армії. 44-го по 51-ий. Сім років. А тут був голод, а ми в армії на Далекому Сході. Це першого вересня, не знаю, чи жовтня, вересня кажиться, периходив на зімною форму в армії. Дають ше тепле більйо, о, значіть дві парі, нижня лєтня, дві парі портянок, рукавиці і шапкаяяя, то на цю вагу добавляється раціон:100 грам хліба,10 грам цукру,20 грам риби там ше шось. Прийшло це обмордірування дали, це 46-ий рік, а добавки цеї нема. Прийшла весна 47-ий, кажуть зняли ше 60 грам крупи, ше там шо. А шо ж буде? Перейти на подножний корм. Який подножний? Ну виноградний лист, там кусок . Але так не було, там якось.. Ну вопшем бідувато, бідовий раціон був. Кажуть «тіжоле положення в странє». Тоді сильний голод, той недород, посуш. Ну тоже там досі, але багато кругом. Тій як оце після того,в тих роках, Матвєєв, артіст чи шо розказує, розказує, шо таке,то біда от в 46-му в Румунії недород, голод. Ми відправляємо 16 ешелонів пшениці, а свої люди вмирають, тоже, но тут Україна спасла ця Західна, там ше якраз всі ше не в тих колгоспах. Жили люди добре, то всі їхали туди, більшість. Везли, то шо міняти, яку одежу, купляти шо, бо вже потім, як я вже прийшов, то сміялися, шо тато продав корову і поїхав в Західну купив три пуда кукурудзи. А єврейка була, а жирівка каже хитріща зарізала корову, тій м’ясо є. То так спаслись. То це одне, а в нас була сушарка, в долинє ну пушті завод, срубат, там зі всюди везли бараболю сушити, тої і бараки, і цибуля, то всьо. Були кагати бараболі там, тій вже потім війна ця, тій ті кагати бараболі там вже не зогнила, а вона зробилася влязла вже нема цієї землі ,а там же їздять по ній, ходять, і там зробився вже крохмаль. Вже в 47-му казали, шо одна жінка вона знала де розкопала – є, і той крохмаль, каже якби ш то так хтось шоб розкопав тій ділив чи шо. А то розкопають, розхватають, перемішають, то кажуть той кагат один розібрали, потім вона найшла другий, і шей третій. То так спасалися тим крохмалем ше. А другі їздили в Західну. А цим тоже пользувався вори. Там як та на лагута, там глібока ця дорога, шо є з відти рів і звідти рів, а їхали на ті, Західну, на площадках, на глагонах зверху, а ті вори значіть на горбку забиває колика, прив’язує мотузок здоровий, а мотузку такий гак три, і кидають на ту чи на площадку, чи на вагон. А там він зачіпляє чи той мішок, чи людину. Нашого чоловіка стягнули були так.
А податки платили в 46-му,в 47-му?
А я ж не був, но платили всьо время. Потім вже після війни тут якраз податки щитали дерево, то знищували сади, бо ж за кожну деревину нащитували налог. А позика ..
Шо позика?
Підписують на позику, потім плати гроші. Примусово підписуй, добровільно, но примусово підписуйся, а тоді давай гроші. Тай познищували сади, бо плати ж за нього. Вже аж в 50-их роках вже розрішили вести свою продукцію в город. То вже якісь сливочки начали сушити, яблучка, тай начали розводити.
А Ви знаєте хто в селі організовував колгосп, тоді, ще в 30-му?
Був Надахівський Василь, ну от так строїли тут, потім клуб був, отут задом. Строїли такий дім кажуть для комунарів. Комунари мали жити. Навезли комунарів. Ну вони тут по селі пожинилися. А потім ше на Україну прислали 10 тисяч організовувати колгосп. То був, як він забув, забув, той він був головою колгоспу в тому, в Новій Гуті. А в нас не знаю хтось другий був, не знаю. Може були затори були, ці комунари, а той, то то десятитисячник.
А до школи Ви в якому році пішли?
В 36-му. Мені треба було в 35-му,але ми були в Білорусії.
А в Білорусії, коли Ви були, то як люди там розказували: вони в 32-му – 33-му голодували чи в них нормально було?
Це не знаю, як хто говорив. Як воно не як Україна була окружена. Там були шо везли десь з Естонії, каже тато віз з Естонії, шось на плечах, на границі забрали.
Це коли було?
В 33-тіх. В 33-тіх,тож Молотов вже потім признався, шо зробили штучний голод, зібрали всіх цих, оці розкулатки, зібрали ледачих, п’яниць і цим пользували вони.
А зерно куди вони дівали?
Вивозили.