- Місце запису: село Ярунь, Новоград-Волинського району, Житомирська область;
- Дата запису: травень 2008 рік;
- Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Пятак Никифор Юхимович, 1912 р.н.;
- Розшифровка відеозапису: Рижа Анастасія Вікторівна;
Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в селі Ярунь, Новоград-Волинського району, Житомирська область;
Ви з батьком жили?
(А… ну так, якшо ба… ???) (…). На хуторі я шо робив, та й все як то я казав – худобу пас з малих літ. А потом більший був – робота, а вприконці вже вже в тридцять сьомому році у лісі робив на роботі. Батька репресірували в тридцять сьомому році. Ну і не помню яке чісло, ну було, то порепресірували. А теє – сам оставсь і кормив матир, кормив брата. Меншій з двадцять третього року був. Кормив, а потом уже став (хоть???) більше, став уже робить я да зароблять гроши. Де й став хліб куплять, ну де й… (А більш ні в ха…???). Вдома нічого не було! Ні корови, ні теляти, ні поросяти, ні курки. Нічого не було! Крім будівлі. Єдна хата, комора і [посміхається] хлівець коло комори. І колодязь був. Так який зара в мене є тоже. Отака, таке саме, отаке було тоді. Ну така була…
А де все… Де все поділося? Забрали?
Га?
Де воно все поділося, шо було – хазяйство?
[сміється] Забрали! (за ко ???) Коня забрали. Був такий при налог. Значить, налог накладали із сільради. Хочеш як (тюк ???), у колгосп ідеш. Хочеш – уйди в колгосп, ну тобою ж… А других – хоч, хоче, – не йде. Раз не йде, знач робили куркульом. А чьо як куркуль? Самий такий дядько, шо робочий дядько, з сім’єю, як той казав: «Ну (буває ???) який ж він куркуль може буть?». Так і мій батько був. Забрав в мого батька коня, забрали корову, забрали, значить, воза, троє саней забрали. Забрали клуню, забрали шопу. А осталась єдна хата і більш нічьо. Ну і то така (де ???) і репресірували. А я вже оставсь сам хазяїном, сам, да [посміхається].
А батько в колхоз ходив?
Га?
Ходив батько в колхоз (той ???)?
Батько був каліка на ногу, так як зара я. Так і він був каліка. Зломав ногу й кульгав. Да він не вмів добре ходить, з палкою ходив так як і я зара, так і він.
А його ж звали? Звали до колгоспу?
Га?
Його звали до колгоспу?
В колгосп батько сказав так: «Хочте, буду в колгосп ходить, буду робить у колгоспі. Но тільки я не буду робить у неділю». Бо неділя це як то щитав він як свято, як таке. І до тіх пор ліснічій до нас приїжяв, цей начальник ліснічества і сказав, каже: «Йдіть, дядьку», шо він називав його дядьком.
– Дядьку, ви знаєте, шо Ви перемогли.
– Шо?
-А то, шо вже не будете робить п’ять день, а шостий отдихать, а вже будете робить шість день, а сьомий будете отдихать. У неділю Ви будете, Ви будете празднувать [сміється]. Для Вас уже буде празднік і будете…
Ото так і було, і вийшло так. Так і вийшло, так і вийшло – партія рішила таке. Одак й стали ходить вони. І ми й стали так і робить. А потом ця реприсація де. Отака реприсація була де й загинув.
Да, було батько, батько в тридцять третьому році. Була в нас голодовка, добра голодовка була, ну шо ти. Попоїв, може хто не знає як з листя, з липи листя їсти, та я міг, бачив, їв і рвав листя, і сушила мати і товк у ступі. Може таке шо таке ступа й не знаєте. В ступі, в решеті сіяла, а потом баче шо батько, нема дальше шо годувать, в нас уже нема шо їсти. То батько продав ту кобилу, була єдна ще осталась. Да купив єдне лошатко, да купив пуд льону. З того пуд льону добавляв той лист. Де з листом рішали, де й так ми мішали й їли. Ходив на роботу в лєснічество. Заробляв, давали тоді хунт хліба, як хто ходить на роботу. А там у лісі, бува, капуста посажена, ну – ліснічейська. То хто робить, ну по два рядки така норма була – по два рядки.
То я малий був, але в мене була в роді сестра, родичка. Мені помагала, да я помагав (береш ???) вишаровував я ті два рядки із цею, з цею хазяйкою, значить, з родичкою. І так я получав тоже хунт хліба. І миску пшоняного хліба – супу, супу. І цей пшоняний хліб тоже буз з пшона. Прямо таке, ну така була, і так я дожив. Поки аж вісипалось жито, (бува ???) жито забрав колгосп. Забрав пшеницю, жито – забрав колгосп. Без копійки, без нічого. Нічого не взяли, нічого не взяли, нічого, – забрали. Да я так, да й вже так купився куплять, без города, забрали землю, шо була на хуторі, тих п’ять гектар. Всю забрали, геть є де, шо було. (Карбулиной ???) найшли, батько закопав той мішок картоплі, хтів шоб навесні посадить. Дак прийшлось – найшли, откопали й забрали, [махнув рукою], і всьо. І нічо не осталось ні грама. Нічого не осталось!
Отаке, отака нам була житька, поки вже ми, поки я вже пожив, а вже ба – став більшим та жонатий. А то вже я в лісі робив робочим тоже. Вже був я забезпечений. Робив, ну шо буду казати вже. Хоть я малим і молодим був, але робив-робив-робив крепко.
А хто той голод «наробив», скажіть?
Га?
Хто той голод зробив?
А хто! Оці само – сільрада, котора, оце, сільрада і оці в сільраді «причетники», як ми називали. Причетні ті, вони причетні ті були. Ну там, на голова був єден, а голова сільради, голова колгоспу був. Був, ну то вони – той за сільраду отвічав, той за колгосп. Отаке [знизує плечима]. Хто лучєє кого обдурив та забирали де всьо. Обдурили. А, таке горе.
А вони самі на землі робили?
Га?
На землі вони робили?
На землі?
Вони самі робили?
Ну, а хто ж у колгоспі – робили всі на землі.
У сільраді ті, шо забирали, вони самі робили в землі?
Нєєє, ну да ті, ну «причетники» були. Які вони (помог ???) голова сільради дасть наряд: «Ідіть заберіть у того-цього корову чи коня!». Прийшли, забрали, завели у колгосп і здали його в колгосп. Оцей да і всьо. Оце в їх була така робота. Це їхня робота була. Такі «причетники».
А можна було робити супротив?
Га?
Супротив можна було чинити?
Ну то ж, можна було. То ж судили ж отаке, хто протістував – багацько й багацько судили. І ще й не менше судили, як п’ять років. Оце шось не подчинився в сільраді, шо сільрада тебе заставляла, ти не подчинивсь – п’ять год тюрми і не єдин не вернувся! Всі померли! То там у тому, у тому – в тюрьмі (остались ???). [Знизує плечима] Ну шо ти зробиш? Отаке було.
Шо, не можна було не віддати просто?
Га?
Не можна було не віддати своє?
Ну да як же [іронічно посміхається]? Де ж, як забрали, забрали у мене все з хати і осталось у мене в хаті чтири курки. Як прийшлося, побалакав: «Йдем заберем, да вип’єм добре», да і все. Ну прийшли, прийшли ввечері з-под стола забрали ці кури, занесли у цей, як – у сільраду, одрубали їм голови да поварили, да взяли пляшку горілки да випили, да повечеряли. Да й всьо – да й на цьому конець.
Ніде їх нема, ніякого не спросиш – шо ти, кого, сільрада зкомандувала, сільрада й всьо. Голова колгоспу й ці «причетнікі». Отаке. А-а, д-а-а. Було таке. Багацько – по п’ять років сиділо. Багацько померло, такі дядьки – трудяги! Такі, робили, і в колгоспі ж робили! [підвищує голос] Робили. І шо ти їм? Не поносять їм, начальничкам, – всьо! Зара найшли шо-небудь і посадили, на цьому, судили. А, багацько.
Ну, така була жизнь, шо ми зробим. Ох, таке горе було, да і всьо. А, було, горе-горе було таке, поки. А потом вже стало луччє. Стало, як став колгосп тоді – е-е-е, потом уже все було…
Багато людей померло?
Га?
Багато людей померло тоді?
Тоді людей померло, мабуть, чоловік тридцять, якщо не більше. Ні, не людей, а вся сім’я. Батько, мати, діти. Я вам хочу сказать, так всі мерли. Самим (главним ???) був єден, ну він то його батько був, ну як той казав, як куркуль, багатий був. Було десять десятин і було його три сини. То він цих три сині роздав, – тому сину, тому й тому. А сам оставсь без нічого. У хаті в єдній. Забрали оце, а тиї забрали. А ті сини – попускав самий старший був той самий, значить. То він пустив, ну вони (не вспіли ???). Прийшлося то його сім’ї, ото – вісім душ! Було. Онисько звавсь, то й то і Онисько перші в селі із усією сім’єю вмер. Перший. А такі вози були – ну віз прямо такий з драбинами з дрючків, і таке – ну не такий як треба віз, але ж віз. То пару запрягли коней, без ніякої соломи на такій драбині такій із щаблів із спиці, з цеї, з горіха волоського, з дрючечків. І склали-склали, а зверху накрили радном, шо там осталося ще од їм, под їм, їх. Да завезли, да вкинули в яму, да засипали. І на цьом – конець, да і всьо.
Отакі багато, і це так збирали. Два чоловіки було. Ці чоловіки єден звовсь Федось, а другий – Іван. Вони були як шваґри [чоловік сестри або брат дружини або чоловіка], вже потом уже, це як вони в це время, як вони вже оці возили. Де воно, де вмер який, прийшов в сільраду – там і там такий-такий лежить умерший, ідіть забирає. Прийшов, виконавця послав: «Запрягай коней і їдь забери! Ті коні, забери того умершого і завези, значить, на могилкі і вкинь у яму». Да і все! Завіз, закинув, да й на цьому. А як то сім’єю, то цілу сім’ю кидали! Таке, була і по шість душ. І всі шість душ погибли. Ні єдне не осталось. Ну, шо ти? О, було раз осьо багацько…
Тільки ті двоє?
Га?
Тільки ті двоє збирали людей?
Двоє. Вони, я вам скажу, єден… Їх хто спас? Був (у чотирнадцять ???) років єден чоловік у Америці. Ну, а у двадцять восьмому році, на яке свято [задумався]? Ой, забув я. Дівчачий празнік такий. Ой, забув.
Восьме березня?
Нє-нє-нє. Це дівчаче, а це дівчаче – вінки носили такі дівчата по улиці ввечері. І старі дівки вже, ну, взрослі. І малєнькі такі дівчата, о.
Купали?
Га?
Івана Купала?
О! От бачите, точно-точно. Івана Купайло! Ото на цього Купайла приїхав він з Америки на такому, пара, такі пара коней чорні. Такий гарний, так а ті ну така буда на тому возі і пара коней. І єден з (Кишенева ???) був, та й значить, приїхав да й минув свою хату. Не познав уже своєї хати. Да проїхав, да потом розобрав, вернувсь. Ну да й вже познав. А де й показали, гукнули цього, Федось назвавсь. «Федосів, батько твій приїхав!». Він вийшов із клуні там, ну і там дівчата вінки ці плели на той Івана Купайла. Они, він вийшов: «Шо таке?», нічого. А він дивиться на його, да каже: «Да, познав я, це ти в мене син. А я ж тебе кинув таким маленьким. А ти тепер який вже парубок. Який ти вже взрослий, який ти вже чоловік». А в його була така признака на верхній губи розрізана губа верхня. Розрізана чи вона розрубана, опшем, з дєтства. С потомства, з потомства було. А він, ото, каже: «Я тебе по цьому познав».
І була єдна дочка, меньша. Та, значить, та з чотирнадцятого року була. Тоже була. То та як еее, та як каже, цей не познав був, це вже дівка. Отак да й вони восени циї дівка вийшла за цього Івана замуж, да весілля.
А як стала вже ця голодовка, а він став, а мій батько сусід був, значить, він до мого батька став ходить. А в мого батька ще, поки батько був, ще мав коня і воза, то батько возив його в город. Отут де клуби, центр, де ялинка стоїть. Там був такий, «Торгсін» називався. «Торгсін». «Тогсін», в тому «Торгсіні» була тая, – мука біла і риба – така біла, велика. Ну то я часто з батьком їздив. Бо вони йдуть у магазін, він платить там доляри тії. Або золото або доляри. Більше вони не приймали нічого. Тоді так це полатали, значить, це зробили, значить, і він подививсь – о, ції складали то. А я сижу на возі з батогом і це так глядю – принесли, поклали, накрили соломою. Єдного мішка накрили, і другого мішка. Поклали рибу, накрили соломою і привезли. Ну то (нерозбірливо ???) у їх є, у їх є – в цього американця, як ми казали тоді. Американець Іван. А то в його є, була мука, то він жив, вижив добре, пережив. Даже і дочкі помагав, і свасі помагав – давав муку, де вони жили, да так вони всі і поставали неврєдімі. А ці всі, которі були без нічого – померли геть усі. Страшно померли. Померли. А потом…
Вони їх хоронили, бо в них сили було?
Га?
Ті двоє хоронили, бо в них єдних сили було?
Ніхто їх не хоронив. Їх вдвох яка була похорон. Це такий був похорон, шо це вони обидва поїдуть, складуть цього чоловіка, чи там два, чи три, чи п’ять, складуть на воза, привезли до ями, яма ще готова, ще не закидяна полностью. Скинули! От тобі. А потом, як уже насипали, то радном яким накрили, чи яким бур’яном. Да се землею засипали, заровняли, да і всьо. Оце такий був похорон. Хто тоді був!? Ну, це…
Вони самі ходили, чи їх хтось заставляв…
Га?
…збирати людей? Їх хтось просив збирати людей, чи вони самі ходили?
Н-є-є-є. Нічо не було, таке, не знаю я. Отака була жизнь і так – гуп, померли. Багацько. Було за шо. Надають йому, дають йому страх: «Йди, тобі ти, заплати налогу стільки-стільки [підвищує голос]». Ну де ж він візьме, як нема ні корови, ні коня єденого. Город на полі дали там коло хати да і всьо, як на хуторі живе. (Де ті було таке ???) А судить, не питали нічьо. За його в Ярунь [село в Новоград-Волинському районі Житомирської області ???], а в Ярон, звідти не вернувсь. Ні єден не вернувсь! Отаке було. Було, да.
А Ви в школу ходили тоді, у голод?
У школу?
Да.
Ходив! [посміхається]. Ходив я, о. Ах, я ходив, спершу ходив, був фамилія, я забувсь, якось так інтірєсно. А потом був учитель Костецький називався. О той такий, такий серйозний був, ну і прийшлось мені у другому класі за його, я той, таблицю множення можу по порядку сказать – стовпчика за стовпчиком, то я так скажу всю ну ту таблицю по порадку: на два, по три, а потом по чтири, по п’ять і так аж до десяти. Так я скажу. А як скажете мені п’ять а потом сім, п’ять у сім, – я вже думаю. Думаю, скільки це вже буде? Вже я (блудю ???).
Мене не переписали із першого класу в другий. Шумовський був, ото був хароший той, учитель. А той Костецький, таке. Пришлось на третій год, мене вже в другому класі держать. Це як жінку взяли – баба стара така, хароша жінка. Прийшла до мене, раз мені переказала, потом другий раз мені перепоказала. А я встав да їй так і розказав, а вона каже: «Ну нашо тебе держать у другому класі, як ті, шо учитесь, задачу робиш і скажеш з третьго класа. І бачиш, як ті, які, ну, задачі робиш. А чьо тебе держать у другому класі?». Ну, кажу, таке й таке. «От, – каже, бачиш, ти так».
А вже в четвертому класі о-о-о. Вже було… О! Вже був колгосп і вже було шо хочте. Нема от, єдна товаришка умерла, оцей – друга умерла, то шо я з їми учився разом у цих класах. Але їх куркулями зробили, і мене потом куркульом зробили. І я куркуль був. А, таке робилось на світі. А шо зробим? Така була жизнь.
Наобривав листя, приніс, мати – в піч, на деку. Висушила-висушили, та як в ступу, потовкла. Хліб, такий хліб пекли, млинці [махнув рукою, зітхає]. Ох, таке було. А, була така жизнь.
А скільки людей в сім’ї вашій було?
Га?
Скільки людей було в сім’ї? Дітей скільки?
У нас – два. Я і він. Я з восімнадцятого року, а брат з двадцять третього. То так, нас два було. Тіки нас два. А дітей не було, отаке.
Але ж ви вижили, обидва вижили.
А, обідно, діло шо було – обідно. Та ще й як, але шо зробимо. А, було. Ще, а ходив у школу, в школу прийду, значить, то той, – гріли чай. То дають, якшо ти, значить, ти колгоспник, тобі чай дає за п’ять копійок, значить, дає без ціни. А як я хочу чаю того купить стакан, то я повинен заплатить п’ять копійок, і то ще, якшо я не в колгоспі, то ще й не дасть того окропу, шо хоч чуть-чуть, там засолоджений. Отака була, ну [знизує плечима], отаке було. Сторож так варив той чай, так грів. А, було.
А шо мама казала Вам?
Га?
Шо Вам мама казала? Чого той голод?
А шо, нічо. А шо мама скаже? Було в мами, а мама шо? (Горює ???) Як я вже став у четвертому класі, вже як я став, то це вже великий, от уже ходив в Піщів [село в Новоград-Волинському районі Житомирської області] в школу. Прийшов із того Піщєва директор школи, прийшов голова сільради і за батька, привели: «Чом не пускаєте у школу?». Батько каже: «Я пускаю, хай іде». (А ви чьо ???) А вони пошли, а я кажу: «А чім, мамо? Тато, а шо я піду?».
Уранці йду, – темно! Їсти нема шо, там шо осталось – ввечері з’їли. Вранці встаю, йду на цілюсінький день там. І вечером прихожу, ну там може мати якої юшки оставила – з’їв. Ну та шо, да я да шось. Поки було тепло, – ходив, а потом стало холодно. Чому я буду ходить? А це ж буде зима, буде таке. Я покинув, покинув. Пошов з батьком, батько ріже метри складає. А я (углі ???) складаю да палю на огні. Шоб оце батька заставить треба, батько спалює їх. Отаке мені було. Але така була робота. Ох, таке!
А потом які прийшов до мене родич мій, однофамілець і опшем, родня. Я прийшов [посміхається]:
– Ти, – каже, ходи зо мною в теє, у радгосп, у Пилиповичі. В радгоспі зара оруть картоплю. Переорюють. Будеш, ти вмієш орать?
– Вмію!
– Будеш орать, і дадуть тобі картопі, за те, шо ти… То є назбирають дівчата і тобі дадуть.
Кажу: «Піду!». Я вранці встаю і біжу, забрав цього хлопця і пошлі. Приходим, на туди, на той радгосп, на конюшню. Тиї дівчата п’ять (з груда ???) сміються! «Привели, – кажуть, – дитя, шоб воно, – каже, – орало нам». Сміються, каже: «На сміх нам привели». А я мовчу, шо я зроблю? Винуваті, я малий, ну нічьо не зроблю. То добре.
Прийшлось мені, той конюх коні запріг, ну й «Сідай». Я за коні сів і їдем на поле. Приїхали на поле. «Давай!», той вже брігадір: «Давай». Здали ці дівчатка, єдна така висока була, велика ну вже, взросла. А ці ж чотири малих було. Вони подняли цього плужка, на землю поставили: «Завези воза, там постав». Я завіз воза, поставив, одчепив за коні, привів до плужка, зачепив за плужка, – давай орать. Як я зайшов з конця, як прийшов в той конець, він як глянув: «Це, каже, це ти так орав?». Ну, кажу: «Так. Ну я же наче? Так». «Я не надіявсь, шо ти так будеш орать». Ну то шо я знаю. «Дивись» – кажу. «Ану давай на другий бік!». Я на другий бік завів [посміхається], зорали, прийшов: «Отото ти молодец! Так же гарно зорав! Так гарно!». Ті дівчата й собі: «Ба-ачиш, ти».
Позбирали цю картоплю до обіда, позбирали ми пів воза картоплі назбирали дівчата. А я наорав, а сідать не сідаю, бо і не курю. А зо мною радом два оре, сядуть курять, стоять. Ну сидять, хоть би шо. А я думаю: «Шо мені сидіть? Шо мені те, мені треба заробить картоплину. І тим дівчатам, і мені».
І так я до п’ятниці доробив і в п’ятницю до обіда послєдню виорав цю полицю, це поле виорав і забрали цю картоплю, привезли. А він на конюшні каже: «Так, оце ви, – ти бери шість мішків на картоплю, а ви, дівчата, по чотири мішки. Я дам вам картоплі». Но завтра вранці приходьте раненько. А ми рано приходим, нема. Єден він, давай: «Давай, набирайте картоплю!». Ми набрали, а ця старша, поскладали ці мішки мені на віз. Шість мішків на перед, я вже ж сів, цій старшій чотири мішки, коло моїх склав, якій по чотири мішки. А п’ятий – по пів маленького мішка – три великих таких, як мішки, а єден маленький. Каже, шо ж, їй обідно ж. «Вона ж, – каже, тоже збирала з вами». «Ну збирала, досипте їй!». Вона, давай, досипали в мішки чи відер три чи чтири досипали. Привезли, привезли до єї до хати. Мати як зобачить те, материть їх: «Да хто це вам наорав, хто це робив?». «Ну оцей хлопчик» – сміються. «То ж він ще малий». «Малий, а, – каже, як оре, хто б бачив!». Каже: «Бачите, бачиш». [Сміється] Так як скинули єдний, другий, третій. А мені завезли, бо я стожі забув. Зліз, приїжджаю, а ці дівчата мене ждуть на насипі, шоб мені зернят дать за те, шо я їм назбирав стільки картоплі. А тім дав по мішечку даже, і не по повному. «Отак! – каже, за пять день вони стіки заробили». «А ції, – каже, по чтири мішкі заробили». «Бач, – каже, яка правда».
А в якому році це було?
Це вже, забув я вже, ну вже колгосп, той, радгосп ліквідірувався. Вже тоді, вже МТС [машинно-тракторна станція ?] мав буть. Вже таке, отак я, отак я заробив картоплі [сміється]. То то піонєрія ця…
А ви хотіли?
Жовтеня.
Ви хотіли бути піонером?
Га?
А Ви хотіли бути піонером?
Ну там ніякої разніци не було. Хто учивсь, то той, як той казав – получав за, (ну учив то… ???) ну учивсь, то йому заводили, шо він добре учиться. А хоть ти піонер, як ти погано учишся, не виучаєш уроків, то хто тебе буде там…
А діти ходили в голод в школу?
Га?
В школу ходили в голод?
Ну ходили, чьо ж нє. Де й таке було.
А їм давали їсти?
(…) Ох! Давали їсти тим дітям, которі були без батька, без матері, которі пооставались. То вже як став колгосп трохи подніматься, то тім давали – дітям. А більш нікому не давали. Нікому не давали.
Було навесні таке – привезли десь з Херсона якоїсь сочевиці, називалось. Така як горох, тіки присплескана. Давали по ложці, хто, якшо ти з (кородишкой ???), кіньми, коні водиш до скороди [цибуля ?] та на обіді зварить банняк того гороху і тому, дасть і сівачу [той, хто сіє насіння в ґрунт ?] там дасть дві ложки. І тому шо, скородить дві ложки, а тому, шо оре три ложки. Оце так помагали тоді вже. А потом уже це все збулось, все осталось. З колгосп, вже не стало колгоспів да й став голод такий, шо… [махнув рукою] Да й отаке. Горе було. Ну шо зробим, нічого не зробим. [зітхає] Отак я пережив.
А можна було кудись підти з села?
Га?
З села підти десь можна було?
Як-як?
Побігти з села можна було?
Пойти десь?
Да.
Ну можна, чьо ж не можна було? Іди куди хоч. Але шо ж, шо ж, як я пойду, як у мене нема звідки. Нема у мене ні грошей, нічьо. Да й вообще я не збирався десь іти в дорогу чи десь на якісь зарібки. Я не надіявсь, шо я буду у колгоспі на землі робить.
Робив в колгоспі я, робив із малих літ. З малих, ще батько на хутор вибрався. Тож тоді батько, як той казав: «Жито молотить у клуні, якшо перебрались на хутор». Він молотить, бо йому треба снопки покрутить, шоб хату пошить, да клуню пошить, да шопу пошить. А я научивсь орать, а коні були добрі, і, каже, плужок добрий. А я ору, то батько прийде – подивиться: «Ну добре, добре поорав, добре поорав, добре». Отак з того добра тоді і я вийшов таким мастєром. Ой Боже, да [задумався]. Було, ну шо зробиш.
Треба батька слухать, бо через те, бо батько ж не п’є і не курить і не йде, і не п’є, шо той – да й задере голову да ходить по хатах да попід піч залазять. Або шукають баняка, або горшка якого под пічею, под пічею. Да витягнуть, да зерно забрали, висипали в мішок, а того горшка поставили й: «На! Ідіть! Держись, заводься, живи як хоч». Ото ті і померли, шо ховають де лежали, под тею печею.
Багацько, багацько померло, Боже [задумався], дуже. Страшно! Зара я вже здумаю то й страшно і мені. Шоб так то треба було шоб я, так мучиться. Але ж шо ж зробиш? Нічого ж не зробиш. Ніде ж не дінеся. А, да й отаке. А, така жизнь. Ох, так пережив. Пережив і пережив войну. Ну на войні то я маю щастя. Маю щастя. Хоть то воно кажуть, що нема щастя, ні – є щастя. Щастя є.
А в голод корови у Вас не було.
Га?
Коли голод був, корови не було у Вас?
Не було корови, не було! Зразу забрали! З першого разу забрали корову, коня. Зразу забрали! І не вернули, ніде. Це вже я з батьком купив телятко, з телятка видержав на корову. Отак. Да як уже прийшлось подходить, да й забрав жінку да привів. Е-е-е да як вона побачила шо я про те, я уже такий – і заробляю копійку, гроши заробляю по п’ятдесят, по шістдесят, по сємдісят рублів у місяць заробляю. Да вже я і хліб жито куплю на базарі, привезу, змелем – є. Да вже стало молоко і моя жінка зрадніла: «Шо ти, бач, коли й (бо ка ???) і молоко є. Хоч їси, можна їсти молоко скільки хоч. А я ж, – каже, не бачила нічьо». Ну було, ну шо ж зробиш.
А скільки людей на хуторі жило?
Га?
Людей скільки на хуторі жило?
Дітей?
Людей скільки на хуторі? Велике…
Дітей? Дітей?
Людей. Людей скільки, хутір великий був?
Ха, ну кусок землі. Три гектари. У батька мого було п’ять, а то було по три гектари. Цю хуторну, кусок землі такий [показує].
Так Ви один жили? Ваша сім’я одна тільки була?
Єдна. Ну чого моя єдна? Багацько було людей на хуторі! Все село було. Не всі у тому, часть осталася в селі, а часть повисилали на хутор, повибирались. І на хуторі там жили. Так було.
Так то повисилали?
Га?
То спеціально висилали на хутір?
Да нє-є-є. Прямо, в двадцять сьомому році (осенєю ???) приїхав землемір із того, і став забрав, забрав, осталися, забрав у попа землю, забрав у пана Багачанського землю забрали. Ну, о, а людям роздали, у кого була два гектари, півтора. У кого була сім’я велика. А не було, то й давали по тіх. А й декому по три давали. Да й отаке було. Да й так жили. То так жили, ай, нє-нє, ой [задумався]. Така була жизнь, ну шо ти зробиш. Жили на том. На тім, на тих панах. На тій землі. Було!
Був осьо в нас за селом осьо був той – пан. Того, він не пан називавсь, а якось дуже главний був. То той лісом командував і цею землею, тим яром, тим (Піщевом, Дідовичами, Багатим, Молодьковим ???). То тоже (грудом ???) пан називався, пан то. Да й отаке. О-о, да й так прожив. Потом він десь ушивсь, а це все осталось колгоспу. Без копійки, без нічого так остався. Так на тому місті став колгосп. Отаке. (…) Була така жизнь. А-а, було. Ну, отака жизнь була, нічо не зробим іначе.
А шо, таки не можна було нічого зробить?
Ну а шо ж, шо можна було зробить? Ну шо? Сил у вас нема, шоби когось чи набили, чи шо. А якшо хоть би ті і набив, то тебе найдуть ці – «подлизники», як ми називали на їх, – «подлизниками». То вони могли мене і вбить, і забить. А й шо тоді? Ніякої кари не було, ніякого не було – нічого. Убили – убили, закопали – закопали [махнув рукою]. Да й так. А-а, така була жизнь. Оо-й.
А до колгоспів красиве село було?
Га?
Красиве село було?
Таке! [сміється] Де воно було красиве? Це вже зараз стало красиве. А де були всі под старими снопками. Самі солом’яні снопки. Ісключітєльно снопки! Єдна церква тільки була покрита якойсь бляхою. А то нічого не було! Тільки снопками і соломою. А потом колгосп – соломою, соломою і стіни із соломи робив циї, на ферму, на овчарню йде, на овечки йде, на гусі. А, було таке. Строївся тоді. Ну, а це вже, але вже голодувать – не будем казать. І города п’ятдесят соток давали і ще й, ну якийсь там кілограм (чашу ???) увосені, в кінці року дали хліба. Отаке, так і жили.