- Місце запису: село Станіславове, Благовіщенського району, Кіровоградської області;
- Дата запису: 15 серпня 2003 року;
- Хто передав: Сідько Ганна;
- Респондент: Томашевська Любов Сергіївна, 1923 р.н., народилася в селі Станіславове, Голованівського району, Кіровоградської області;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Станіславове, Голованівського (нині Благовіщенського) району, Кіровоградської області.
(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)
Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?
Да, помню, а як же не помнити, ми тоді дуже мучились. Не знали, що їсти, де взяти щось поїсти, ще й мама слаба була, і виганяли з хати. Таке всігда помнити буду поки жива. У той час у нас хата була не хончена, бо хотіли під колгосп забрати і вирішили Козарчука вигнати. У нас в те время пара коней була, наче два гектари землі, лоша, віялка, плуг, корова, а нас двоє дітей було. Приїхали вночі і батька відправили в Умань. У нас забрали все, а матері сказали, щоб збирались їхати на Мощону станцію до чоловіка, а його будуть відправляти на висилку. До нас приставили діжурного, щоб нічого не заховали. Сусіди помогли спекти пиріжки. Під’їхала підвода, якийсь упалномочений, щоб ми не втекли. Там ми чекали поїзда. Тоді не тільки нас хотіли забрати, а називали і Притуловських, Любезького, та багато називали, я всіх уже й не помню. А тоді моїй мамі говорять, що батька відправили додому. А ми ж малі діти, голодні, то ми й почали кричати, щоб дали нам пірожки. Ну довго ми їхали з Мощоної, а там приїхали додому, а хата замкнена. Приходить Яремчук – голова сільсовету, дуже він тоді з мамою грубо говорив, кричав, не міг пойняти, чого це батька рішили не забирати. А потім приїхав батько, а нас з хати вигнали, все забрали. А у хаті же було і рогачі, і казюба, гарник солі. Вигнали нас і пішли ми попід хати. Добрі люди пускали, ой, де ми тоді тільки не сиділи, півсела обходили. Нас на роботу не брали, а хотіли йти, бо в колгоспі хоч якусь їжу готовили. Нас забирали Літобанські, Ничипоруки. Ми були у 7 хатах. Допомагали, нам давали кабаки, бо не було нічого. Але потом таки прийняли у колгосп, а мама в те время дуже больна була, а ми з Нільо малими були і празновали вдвох за одного, ну і їсти давали як на одного, а нам додому щось мамі треба принести, а та жінка, яка готовила, пожаліла нас і дала на кусочок хліба більше, то тоді її дуже наказали за нас. В батька був хароший кожух, він його продав і взяв м’яса, а тоді був налог на м’ясо, і так ми лишилися і без кожуха, і тоді все м’ясо в нас забрали. Добре, що люди хороші були, то й ділилися з нами трохи, але так шоб ніхто не знав. Було таке, що ввечері коли стемніє піду на поле, понариваю колосків, сховаюсь десь у кущах та й поїм їх, а те, що лишилося, хожу й шукаю щоб заховата, бо як найдуть, то накажуть, у нас в селі тоді Дуню Гордійову забрали в тюрму, бо вона вкрала зернят, наче 5 кіло. Ще було таке, що йдеш на тік і в пшеничі чи ячмені збираєш кузочків та довгоносиків. Чим більше назбираєш, тим краще їсти давали, а ми з Нільою так старалися, цілий день збираємо їх, а тоді прийде цей, ой, як його, ну той який за цим дивився і забере в нас і так було несколько раз, но ми лишалися голодні.
А в 46-47 рр. стало легше жити, але була дуже засуха, нічого не давали, столова була, було йдеш у столову щоб поїсти та таку очередь вистоїш, щоб щось у рот кинути, давали їсти тільки тим, хто робить, в столовій варили макуху, то їли, ну і хіба нею можна наїстися як цілий день робиш, а ті, хто не робив, то не давали нічого, їм приходилось їсти листя, траву, приходилося пражити молош, тоді товкли, крали колоски пшениці, а тоді носилися з ними, де б сховати, щоб не найшли, бо наказували. Я в той час лишилася одна, бо Тосіка забрали в армію, він служив у морфлоті, прийшло ізвіщеніє, шо в 41 р. він погиб, а Нілю забрали в Германію і ми не знали, де і шо вона, чи жива ще. В нас в селі в 32-33 рр. менше повмирало, чим в 46-47 рр.