- Дата запису: 1 вересня 2021 року;
- Місце запису: село Демидівка, Вінницького району, Вінницької області;
- Записувала: Вигодованець Ольга;
- Респондент: Господарець Марія Василівна, 1932 року, народилася в селі Демидівка, Вінницького району, Вінницької області;
- Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Демидівка, Вінницького району, Вінницької області
(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)
Скажіть, як вас звати?
Господарець Марія Василівна
Коли ви народились?
В 32-му році.
А число, місяць?
Цего не знаю. В мене метрики нема. Чи це в войну десь тоді поділи метрику і я її так не требувала. Так я без метрики жию.
А де ви народилися?
Ну, в селі. В цему селі. Ну не тута. Це ми построїли хату. А це там. На другій вулиці.
Як звали батьків?
Василь. Фросина. Їхня фамілія була Яроменко.
А брати, сестри у Вас були?
Нема нікого, я їдна.
А чим батьки займалися?
Ну тато воював, а тоді прийшов і в колгоспі робив, а мама в ланці, так як всі. А тоді вже я пішла з мамою, норму буряків висапували.
Голодували, бо не мали, шо їсти, не мали шо вбратися. Тамо якийсь привезуть в магазін, то це треба стояти пшеницю. Зубів немає, то не маю чим говорити. О. Ті таке життя було.
А в 30-х роках, до війни, чим батько займався? Де робив?
Ну в колгоспі він робив. Да. В колгоспі. Як зробили колгосп, так тато в колгоспі все махом був. Колеса робив.
А в яком уроці тут зробили колгосп?
От я… Певне в 30-му десь.
А до колгоспу чим батько займався?
До колгоспу я не знаю, чим він там займався тоді. В колгоспі то всьо время робив. Я відколи помню, то в колгоспі робив. О. А, крім колгоспу, де він. Тоді ше, певне, мали свої землі, і свої… коні чи воли. Але… ті так хазіювали. Землю мали. Сіяли, горали, тій. Так, пвене, жили, я не знаю. Ой.
А в вашій родині когось розкуркулили?
Нє, нікого з наших родичів. Вони так бідно жили, так і жили. Отак.
А дід, баба – теж жили в цьому селі?
Да. В цему селі жили. Через сіни тако жили вони. О.
А шо вам мама за голодовку розказувала? Ви якраз народилися в 32-му.
Шо вони мені розказували. Шо я знаю. Не помню ше того вже. Бо то ше дуже молода була.
А корова у вас була тоді?
Була корова, я помню. Бо ше пасла. Корова була.
А не казала мама, шо голодували, шо було важко і ви якраз народилися, ще маленькі були?
Ну ті казала. Ну да, казала. Голодували, не мали, шо їсти, не мали в шо вбратися. Нема. Нічо не було. О. Тато на войну пішов, а ми лишилися з мамою. Взяли ше в банку гроші, то випалчували всьой вік, шо прогодували там яке порося, то продали, віддали в банк. Треба було віддати. А накладали на нас! І мнясо. 40 кіло м’яса, 200 яєць. Молоко здавали, ходили. Всю ніч столи в очіріді за тим, за це молоко. Таке було життя.
То в 47-му тут був голод, да?
Да.
Голодували люди?
На шо ж. На шо ж. Я варила… Я вже варила. Я знаю, кіки мені було, може років 14, може 15. Тамо на.. Були бураки, а я котьол такий здоровий і там… Люда, може знаєш, Ванька Камаш. Не знаєш?
Чула, да (говорить жінка на фоні, – ред)
О, то хліб роздавав по кусочку. По кіки там, по 100 грам чи по кіки. І це… Цю… Як він… Забулася, як зветься. Куліш такий. Да, да, баланда називалися. І це в котьолки давали лбдям. То я роздавала, а Ванька Камаш різав хліба по кусочку. Отаке життя було. В кого ше була корова, то ше молочком там забіле, то ше зість. А так… Таке. Таке життя.
То ви в 46-му варили в колгоспі людям їсти?
Да, варила, варила. Хліб такий був, кукурузяний. І то чудо було його взяти. Я робила в лагері, то дадуть мені кусочок хліба, то я під паху сховала, занесу мамі, татові. Бо вони ж тоже їсти хтять. Мені там шось дадуть вже в лагері там. О. Отаке життя було. голодували дуже. Копали навесні, копали стару бараболю, шо погнила і з цих млинців варили. Жарили. То таке, таке, шо коло… коло воріт не мона було пройти, такий сморід був. І їли. Мусіли їсти, бо їсти хтіли. За всьо судили. Мама пішли, назбирали корінчиків н абураках, вже вигорали, назбирали. Там три жінки з ними ходили. То судили їх, то ми з падружкою ривіли, бо сказали, шо півтора року дадуть, а ми не знали, шо це таке – условно. То думали, шо це тюрми вже дадуть. Ті де подітися. То я сама, в мене ше було дві тітки, шо я могла ше до них влитися. А в цеї подружки не було, і двоє дітей ше малих. Сказали – півтора роки. Ми в крик обидві. О. Ну… Воно условного дали, да. Не дали тюрми. А условного. Отаке.
Це вашій мамі дали, да?
Да, да. Моїй мамі і моїй подружці.
А церква була в селі?
Була, но нам трошки були закрили. Трошки були закрили. О. А тоді відкрили. То я вже помню, добре помню, як відкрили церкву. У нас була жінка. Не жінка, вона дівчина була. Робила букетики, робила вінки на… молодим. То прийшла, стала на коліна. Я так бачу її. Як сьодня бачу. Шо вона прийшла, стала на коліна тако на сходинку і стала дуже плакати. О. Батюшка в подвал, сховали батюшку. О. Здівалися тоді над батюшками, да.
Коли сховали батюшку, чого його ховали?
Ну, шоб не послужив. Шоб не служив. Вони в подвал, там багато було. Перці були там всі, молилися там в підвалі. Під церквою там є подвал, такий. То молилися.
Це ви так, шоб ніхто не знав там?
Ну наверно да, я не знаю, чого вони їх… Ну наверно того, шо не служили. То тоді служили… Вже як стали служити, то… вночі прямо служили.
Це цей батюшка, шо тут завжди був у селі?
Да. То то був Дем’ян. Він довго… Багато років був у нас. Кам його там. Та було багато в нас батюшків. Я вже навіть не помню їх. То…
А цього як звал батюшку?
Це якого? Шо сховали в…
Да.
Дем’ян. Дем’ян. Дем’ян. Ми їздили його ховати, бо його завели до свого домі. Туди, там… Поховали його. Ой, Господи. Ну шо зробимо.