- Місце запису: село Заріччя Ружинський район Житомирська область;
- Дата запису: 17.08.2020 року;
- Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
- Респондент: Черепнева Катерина Хомівна, 19 грудня 1925 р.н. в селі Заріччя Ружинський район Житомирська область;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Заріччя Ружинського району Житомирської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?
Черепнева Катерина Хомівна.
А коли Ви народилися?
1925-го.
А число?
19-го грудня.
А де Ви народилися?
Тут же, де й живу по сьоднішній день. Село Заріччя. Раньше Баламутівка називалося, а сєчас Заріччя.
А розкажіть про свою родину, про батьків, як їх звали?
Зараз скажу про батьків. Був мені, дочечко, один рік, як мій батько помер. А вони начали будувати хатину з матір’ю, з нею. Батько й мати. А у нас народилося раньше брат, через рік народилася я. І мати з двома дітьми, і хату тільки звели, а батько помер. То нас забрав дєдушка до себе. Вони жили тільки бабушка й дєдушка. То забрали двоє дітей до себе. І ми воспитувалися і жили у дєдушки.
А як його звали?
Дєдушку? Його звали Волинець Трохим.
А матір як звали?
Пріська. Єфросінія по-руськи. А так, по-нашому, по-такому, по-сільському — Пріська.
А батька?
Хома.
А прізвище яке було?
Урсенко.
А скажіть, а працювала матір чи дідусь Ваш у колгоспі?
Моя мама проробила все життя у колгоспі на бураках. Все життя. Неграмотна була. Ну я, шо ж, мені рік був, як батько помер. А мати ж уже.. Коли та школа була чи шо, я ж нічого не знаю. Ну, неграмотна мати була зовсім. Ходила тільки з сапою на бураки. Приходила чорна, темно, з бураків і це все.
А пам’ятаєте, коли мама записалася до колгоспу?
Оцього я вже не знаю, коли організовувався колгосп. Понімаєш, як навіть мені було шість чи сім років, хіба такі діти… Тепер отаке вродилось — воно вже все знає. А тоді цим ніхто не, поняття не мав. Знаю, шо в колгосп ходила мати, шо був колгосп.
А що пам’ятаєте про голод 1932-33 років?
Не було зовсім врожаю. Були сильні дощі. Дощ ішов. Навіть як щось може де і зійшло або шо, то воно все пропало через то, шо сильні дощі були. А ми малі, ходили в ліс по ягоди, збирали ягоди, носили на базар євреям ці ягоди, ягоди продавали і так на кусочок хліба, скибочку вона вріже. Єврейка. Скибочку хліба врізала, оце ми поділились міжду собою і так жили. А дід мій, тут була така олійня в нас, то він робив у олійні. Ну і не так, як счас живуть. Ой то жили, хай Бог милує. Принесе макухи кружечок нам, дітям, а до матері так сказав (мати ж молода, шо ж двоє манюніх дітей, мати молода, метері ще заміж тре йти, то дєдушка до неї так сказав): «Ти, Єфросинія хоч замуж — виходь, іди, но я тебе не прийму, а дітей я нікуди не отдам і нікому не отдам. Ми їх будемо з бабушкою вдвох воспитувати, дітей, як нам тяжко не буде». То дєдушка ловив така, турбіла називалась, млин осьо близько, а з млина бігла така вода, тепер цього нема вже нічо, а тоді було. Я те помню. А ту рибку, шоб зараз то дав і натушив на сковороді, ми б зараз всі їли її. Вона чим — крутілчик соломи, взяв її обшулюхав, і вона така, знаєш, свіжа, дриґається і нема в ній ні гіркоти, нічо. Дуже добра була. То він нас спасав цьою рибкою. І дєдушка в ліс дуже ходив, гриби збирав. А погода якраз не така була суха, як це зараз, спека, а дощі були, сиро. То це масово ходили. Оце так і спасалися. Маслюки їли люди, лічно я не їла. Я як… Черепахи їли, оці такі закриті черепахи. Розломували виловили їх, а воно всередині таке. То один тільки раз бабушка жарила на сковороді. А дід у млині, той, у олійні робив та принесе тако кваца, шоб помастити сковороду. І вони жарили ці черепахи, ну виймали з черепахи. То я один раз тільки попробувала. Рвота була до того, шо я була при смерті. То вони сказали: «Ми запрещаєм тобі це». Потом мати вже трошки, як вияснялося, то якась робота в колгоспі появлялася. Мати йде на роботу. Вона найняла другу хату, в дєдушки не жила, а в хатині в другій. То образовали ясла. Я вже була чимала, до ясел не підходила, бо вже років шість чи сім, то в ясла такі вже не ходили. Ну там варили такий куліш — вода і зелень. То це ми ідем з тих ясел, заходим на кладбище (по путі нам) і рвали… Я тепер того клею не бачу нігде, а тоді на вишнях отакими гульомахами ріс клей. То ми той клей довбали і він нас дуже спасав. Це ми йдем до самої доми і жуєм, по жмені понариваєм його. Як найдеш, бо всі ж хтять його. Воно ж ну нема нічо. Голод. Нічо ж не було. А в дєдушки тоже так сама в хаті нічого не було, зовсім нічого. Бідна, старенька хатина. Ці туто живуть, а дєдушка тако напротів жив, тако навскоси. То ніякого запасу не було, ні в кого тоді не було запасу. Люди дуже пухли. І йде-йде, тако є, так як я сьодні бачу. Такі сусідські жінки, раньше були повні. Особенно не видержують повні люди. Були раньше повні, а потом це, як голодовка ця настала. А в кого… Вишкребали все, ходила така комісія, бригада — вичищали все. І в скрині ховали зерна трошки, там в мішечку чи те і в трусах, і в блузці, і в всьому, то вигрібали все на світі. Вобщем все забирали до граміночки. То якби погода була, погоди не було ше й. Дуже голодовку встроїла погода. Дощ лляв без кінця. А потом як прояснялося, десь хтось може сіяв трошки, то ми ходили по колоски. Ходили в поле по колоски. Ідем раньше вдосвіта, ще не розвидняється добре, ми йдем ягоди збираєм. І несем євреям, шоб це продати і скибочку хліба. Бо як зайдеш знов у поле? А потом ідем у поле, вже стало прояснятися, вже колосочки показалися, все. Їли зелені колосочки. Наберем у рот, коле воно кругом, но як його. Молодий, зубатий були. Жуємо його, то якесь молочко біжить. Ковтали те молочко, це тоже спасало. Но дєд в основному спасав, оце дрібненька така мульочка, но він її разів два-три на день іде. І така в нього фарточка була. Він тою фарточкою зачерпне — і вже повна сковорода. Оце. Ну а рибка то, я ж кажу, ми б і зара її їли. Вона така вкусна і безвредна. Ні гірка, нічо. Дуже вкусна така була. Тепер її нема побачити. Одколи я живу ж, вже дев’яносто шість років, і я такої тюлєчки нігде не бачила. Її нігде не показували, нігде не продавали, нігде, вобшем нігде я не бачила такої тюлєчки. Ну і в основному нас спаса… А, а повні жінки ну, кажуть, дітей їли. Цього я не бачила. Жінки іде-йде, впала і вже наллялася водою полностю. Ну тіло набралося водою. За все, очі наверх повилазили, все, вже вмирає. Ніхто не підбирав. Кому, хто буде підбирати? Всіх… Як, як було вже на ружжі дві-три людини, які мали раньше запаси і десь украдьки десь шось сохранили, або за підстусувувались до цьої влади вже, то їх не трусили. Тоді це називалося «трусять», «ой, ходять трусять вже». То хто ховає, хто куди бачить. А шо, як у вузликах нашої бабушки був, чи в трусах (ну вони зав’язувалися в кінці), в трусах було трошки — найшли. Найшли і під руку, й завели. Пішли. То це нас спасав ліс, оця рибка і колоски. А потом уже стали вияснювати, уже став хліб доспівати. Став доспівати хліб. Це навєрно у тридцять третьому вже, під кінець. Став доспівати, то вже жали. Дуже строго, об’єжчики на конях. Бооже, там ни приступу до поля. Але як уже зберуть і поїдуть, то ми колоски збирали. Ті колоски нас спасали. Баба в печі їх, трошки протопить піч і обсушить їх, і тре, і колотили таку затірку. Оце затірка була, це перве. І гнила картошка спасала дуже. І хто садив, як дощі лляли все время? Не садили й не орали, нічо не робили. Ми за ступи, хто сильніший, хто може. Діти малі гарбали руками. Гнилу картошку збирали. Дуже поживна. Ну як їсти жаби, то лучше ж гнила картошка. Це ж ви тако як найдеш її, там буває так дві-три найдеш, погано була викопана, то шкурка верхня раз — і злізла, а вона біла чиста така ото, як крохмаль, отака ця картошка. То вже бабушка це намі руководила, вона його там знає, розведе, все. Дід принесе квача, намастить сковороду тим квачем і жарить такі. Ой-йой, діти, я не знаю. Ну оце таке. Ну про жидів розказала, про клей розказала. І началось уже, як вияснилося, то началось уже… Нічо, ні в магазинах, нічо, привозного нічо нігде не було. Но так одне другого спасало чим-небудь. Те там шось десь купить. Стали люди в Москву їздити, хто остався живий, з Москви шо-небудь привезе. Стали по городах по таких, ну не знаю де шо можна роздобути, один другому розказує, хто привозив, то ці спасалися. А вимерло, так як зара виїхали, старі повмирали такі як я. Це одна я осталася такого року. А то всі мої подруги, все. Я ж кажу, така хароша була подружка моя — неділю як поховали. Така баба розумна, толкова, тоже в колгоспі робила все врем’я, до послєднєго.
А розкажіть ще про обшуки. Хто їх робив? До вас, наприклад, до вашої родини приходили, забирали?
Ну я ж вам розказувала як. Вони знали до кого йти. Вони, напрімєр, як ми осьо напротів, я ж каждого сусіда знаю так, як свої п’ять пальців. Знаю, шо в кого є. Шо в кого немає. Знаю, як, з ким, шо говорити. Ну вобше все. Так само й тоді. Якісь крепші шукали крепших, а бідні оце такі. Оце ловили оці жаби, маслюки їли. Ой, я як… Но я це маслюків і жабів не їла. Я їла тільки гнилу картоплю, харашо я їла, я дуже любила її. Вона така вкусна тоді була.
То це свої приходили тоді забирати? З села люди приходили?
А якби, доця, і чужі. Та я їх знаю? Я ж кажу: зара отакі — воно знає все. А ми, нам було навіть якщо і по сім чи по вісім років, ми тупі були зовсім. Я йшла в школу, я нічого, нічо не знала абсолютно. Ми тупі.
А коли Ви в школу пішли?
У школу пішла в якому році? Я вже не можу, дочко, сказати в якому. Але я дев’ятнадцятого грудня, то мені за одинадцять день рік записаний. Ну мати, це матері треба було покійній змедикувати. А вона не вміла цього, вона була неграмотна. А така вона роботяща була. Робила, як віл і так вмерла на тій роботі. То вона, у шість років я була (з шести начинали брати в перший клас), я дуже мала була. Мала й худа була, нещасна. Знаєш, обдерте. Взути нема шо, вбрати нема. Дуже обдерті були, голі і босі. А як у кого є, як десь найшли там черевик чи шо, то по порадку: те взуло, те десь побігло, а прийшло, то те схапило побігло. І отаке було.
А розкажіть, куди люди ховали, наприклад, щоб не забрали в них їжу? Куди ховали?
А шо брати? Де їжа була?
Картоплю, наприклад, куди ховали?
А де картопля була? Як були дощі і нічо не було, не садили ж. Не садили, бо дощі були. Не орав ніхто і не садив, нічо не робили. Оце тридцять третій і тридцять другий оце таке. А вже з тридцять четвертого, од тих пір то вже начиналося якийсь там рух. А так ці два роки ніхто нічо. Кромє падали й лежали в землі мертві люди. Один такий був дядько в нас, він в Москву їздив. То він чи в колгоспі, я й не знала, ще коні були. В нього віз був і коні були, то він підбивав на дорозі мертвих і звозили їх.
А куди звозили?
В яму.
А це було якось окремо від кладовища чи прямо на кладовищі?
На кладовищі нє, ніхто не ховав, бо в нас всігда ж од села далеко кладовище, а хто його повезе туди. Отак, де перша попавша ямка, кидали там по скільки душ, тако присиплять чим-небуть і всьо. Ні, не присипали, воно само вже чорніло.
А Ви знаєте, де саме ці місця, куди присипали?
Нічо не помню, доця. Шо не помню, то не помню. Я мала була.
А скажіть, куркулі в селі були?
Ну такі були пару, на них не казали, шо вони куркулі. Просто вони так лучше стали жити. Так, як тепер сусіди от. Та харашо живе, та хужіше, та ще хужіше. А так, шоб куркуль такий розкішний, таких не було.
А скажіть, а наприклад, якщо люди не хотіли в колгосп йти. Були такі, що не записувались?
Йшли всі, бігом ще й шли, бо там не знаю, чи це власть давала якесь там зерно чи шо, молоте. Ну такий варили куліш. Затірку, казали. Така затірка була, то люди бігли бігом на бураки. І уже, як сонечко вилізло, як начало шось сходити. Коли вже шось посіяли, воно хоть і рідко, но сходило. То це така їда їм була. Це своїм раньше, а потом уже хто там захапить.
А нікого не висилали, в Сибір там?
Нє, репресії були вже потом та й потом… Вже взросла я була, то були репресії. Це при Сталінові.
А чого батько Ваш помер?
А хто його знає? А шо я знаю? А мати, матері питаєш. Ну малі такі та й питаємо:
— Де батько?
— То нема діти, помер.
— А чо помер?
— А я хіба знаю, чо він помер?
Та і всьо.
А скажіть, а Ви казали, що ходили збирати колоски на поле. А можна було їх там збирати?
Не можна. З нагайкою бігав цей, їздовий від колгоспу, з нагайкою. Плетяна така, нагайка плетяна. Кінець тільки не плетяний, а тут отаке. І як улушпарить ним, то лопає шкура. Но ми вже так: збираємо і в нас один вартовий є, ми йдем душ п’ять-шість йде на поле. Ми по одиночці не ходили. То вже бачим на коні, а він на коні зверху. То бачим, шо їде. Хто куди, як миші. Торбинки в полі, шо там. Рипсаків скільки, хуртовинку з колосками — раз і накрила грудками, понакривали. А самі в ліс. Більшинство ходили колоски збирати, де поле чуть трошки. Ну поля в нас обично всі такі, шо близько дуже ліс. То шмиг у ліс і всьо, в ліс він не їде. А вже як зловить, одбере все і дасть нагайок скільки, шо не знаєш потом ту спину зшивають чи шо роблять. Таке було. І наш, сільський, рядом жив. Він крепкий такий був, цей шо я казала, шо він в Москву їздив, то це він такий був. А бідні такі чоловіки, то ходили бідні на роботу та й все. Голодні, нещасні ходили на роботу.
А церква у вас в селі була?
А ось вона є.
Так і стоїть, так? А в роки Голодомору ходили люди до церкви?
Боже борони, ніхто її в думки не мав, і гадки не мав. І вона закрита була, не правилося ніколи.
А свята, наприклад, якщо там релігійні свята?
Ніхто не признавав ніякі свята, нічо не було зовсім. Дитино, яке, хто, яке? Тоді я й про Бога мало чула. Я б могла запомнити, бо такі года вже ж були. Ніхто ні про Бога, я зара й Богу молюся і все, але тоді ні… а церква закрита була і ніхто. Куди вона піде, як в неї опухші ноги, такі як валянки биті? Куди вона піде? І сили ж нема ні в кого. Це я так про одну жінку кажу, а це ж таке море жінок було. Зара в нас голе село, а тоді було багато людей. Ну вимерли.
А священник був? Перед цим ще, перед Голодомором, був священник?
Не бачила. Я дуже ж мала була. Дуже мала. Кажуть тако, як я чую….
Почекайте-почекайте, зараз тут хлопці. Все? Давайте продовжувати!
По телевізору, як це кажуть, ну і так не говорять. Ну ціво, теперішні вже партійці ці, чи як їх, чорті-як на них казати, шо дітей їли люди. Ну ці, в голодовку. Не бачила ніколи нічого, щоб дітей їли. Не бачила і не чула, і в те врем’я не чула. Вже ж я все равно розуміла, шо таке дитина, а шо взрослий. Як лежали жінки… Особенно не видержували дуже жінки повні. Як були повні, а Голодомор вони не видержували. Вони набералися водою і падали на дорозі, і на дорозі вмирали.
Скажіть, а чули Ви про Закон «Про п’ять колосків»?
Не поняла.
Закон «Про п’ять колосків» чули?
А, судили. То це вже як начало сходити в полі. Вже як, вже торбами стали, мішками, серпами начали вже крепші люди, які трошки вже окрепли. Там, як збирали чи, навіть, як там їли ці вже жаби чи шо, то єсть такі, шо вже трошки вкрепли. То да. Мішок колосків. Ну і є такі, шо вказували, шо в цій хаті є мішок колосків. Коли вони назбирали? Ми знаєм, хто збирає. А ріжуть… То й судили і забирали ці колоски з хати. Ну як вже старі і немошні, у нас, помню, хтось мого покойного діда підвів якось так, шо він приніс мішок колосків. Чи може, як так ганяли, то хтось згубив, то він приніс додому. Я точно вже не можу помнити, бо це це ж шо, Боже мій. А баба якраз там шо варила та й гарача піч. Та й засунули в піч ці колоски. Та й дєдушка мене прикликав та й каже: «Катю, стій туто», — який там тин, яка там фіртка, де воно було, нічо не було, все повалилося, все старе — «Отуто стій і як хто йде до нас, то ти кричи «Діду!». А нє, то кажи, шо немає нікого вдома». Таке було. А, нагадала.. А якраз дід приніс ці колоски і баба засунула їх в піч, і вони там сохнуть. Ну висипала, сохнуть. А йде, та й мені так показалось, шо вона наша родичка. Оказується вона не родичка і не можна було ні родичці, нікому не можна було казати. А я кажу: «Да, є, дід в хаті є і баба в хаті є». І вона зайшла і бачила це все. То це єдінствєнний раз в жизні мене побили. Так харашо побили, акуратно. Я в картоплинні… Нє, не в картоплинні. Нє, не в картоплинні. Я щитала, що це картоплиння.. Був бур’ян на городі такий високий. Я залізла в той бур’ян і лежала там до ранку, а рано мати прийшла, бо була ж вже в другій хаті була, нанятій, та й питає: «А де ж Катя?» Кажуть: «А вона таке й таке отчебучила, то вона получила дуже». Ой Боже, мати стала плакати і найшла мене в бур’яні. Отаке я помню.
А обмінювали речі там домашні на продукти?
Кого?
Речі: одяг, хустки, рушники?
А де воно було? Нічо не було, гола хата, нічо. Як ше де доставав взуття, колишнє десь находили. І були кирзові чоботи, чи такі хромові навіть тоді були, як багатші люди. То тако одрізали. Один є, а другого немає, то це по-очереді хто-небуть взуває. Так і жили люди, доця.
А знаєте, що таке Торгсін?
Не знаю.
А в місто, наприклад, не ходили, нічого там?
Куди?
В місто не ходили шукати їжу, не ходили в місто?
Нє. А чо я? Я ж вам розказувала, що ягоди збирали і то носили. То ми тільки осюдо, первий, де це зараз якийсь узбек продає, викупив магазин і тут торгує. То вони вже нас ці єврейки ожидають туто. І в нас за копійки забирали, ну скибочку хліба дасть. Глечики були. Раньше ж було, ще ж до Голодомору було ж іначе життя. Глечики були, корови в людей були, а потом вже не стало нічо.
А багато людей померло?
Ой, страшно багато. Падали, як мухи… на дорозі. Возили. Падає, вмирає. Є таке, шо ще воно дихало, жило. А хто буде стояти, ждати, поки воно вмре? То єдин другого витягували на підбуду клали та й везли. Це було страхіття.
То чого був голод? Хто винен?
Но подожди, доця. Цього я в політиці в цьом всьому нічо не розбирала, бо я мала була. Нам ніхто нічо не поясняв. Но чого був голод? Ну воно було зроблено так. Потому шо перед голодовкою вичищали комори, у колгоспі же є комора. Комори, запаси всі вичищали. Ну хто-небудь є та й розкаже. Ну а малі, хоть малі були, ми все одно слухали. Ну а потом вже така погода. Дуже багато погода повліяла останнє время. Погода. Але якби у нас були продукти, якби була робота, якби в магазинах було. Магазини, ми не знали де магазини, там не було, закриті були. Нічо не було. Нігде нічо не доставляли, нічо не привозили, нічо не було. Не так як це. Нічо не було.
А може у Вас залишилися якісь речі чи фотографії батьків? Там, хустки, рушники, ще з тих, з дитинства.
Нічо доця не маю. Шо було в мене, я робила на роботі — у мене і похвальні є, і медалі є. То я давала онукам гратися. Нашо воно мені, як старість наступає? Ну нашо воно мені? Оце тільки, шо я була в сорок п’ятому воєнно об’язана, то в мене є ця така, ну така як книжечка. То це тільки сохранила. І то я не знаю, як воно сохранилося. А то все поотдавала дітям. І тоді не було нічо.