- Місце запису: село Висунськ Березнегуватський район Миколаївська область;
- Дата запису: 2008 р.;
- Хто записав: Павло Повод;
- Респондент: Кривошей Іван Васильович, 1926 р.н.;
- Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав селі Висунськ Березнегуватського району Миколаївської області.
Розкулачували, забирали все і висилали в Сибір. У колсохи згонили вже в 33-му году, у 29-му начали, комуна була в 29-му в нас. І харашо в комуні хліб пекли, так прийдуть із Гульниського йдуть, наберуть на пекарі хліб, на мурах валявся, а в 33-му вмирали, волами возили. От везеш волами на гроби мертвяка, 100 грам хліба за це дадуть. Оце таке було в 33-му. З стручками ходили і штрикали, і в тюрму одправляли. Як один дядько заховав у землю, а прийшов той, комуніст він був Шевий, австрієць сам і каже: «Гришка, є в тебе? То не буду шукать, а як нема, буду штрикать», каже «Є». «Ну я пішов, – каже, – не буду штрикать». Ну шо ж він узяв, піч здорова була в хаті, та шо хліб пекти, з вводом так здєлана. Він перегородив, втірку висипав в той ячмінь, а друг його мать, він і йому навозив, в його пара молодих коней були в радгоспі три молодих, навозив і йому. А він побачив, шо піч перегорожена і пішов заявив. Каже: «Там і там в Гришки є ячмінь захований». Прийшли і найшли. Ну його двоюрідний брат жінки партійний був, поїхав, каже: «Петро, спасай мене так і отак». Він поїхав до секретаря райкому, каже: «Хай привезе мені півтора пуда ячменю ночью, я його визволю». «Я, – каже, – під арку в 12 часов ночі». Тоже ж голодували і секретар райкому. «Одвіз, – каже, – випустили мене». Цей же ж ідіот, шо заявив пішов, шо чо це його випустили, посадіть. І посадили, а брат же ж взнав, шо цей заявив. А він прийшов вже з тюрми, войну пройшов і попав у Руминію в плєн, ага, його тоді визволили і пішли вони опять на Германію. Прийшов додому, а він вже вдома був. У тому в Хвінляндії на войні і попав у плєн там, десь на севері був, за Полярний кругом, одбув тюрму, войну не проходив. «Тай чо ви його не вбили, шо продав?», каже Ваня: «Нашо він мені, хай сам здохне». То він недавно вмер. Голодні були страшні, чим, і коріння якесь рили там зелений гай, там озеро є, і коріння те їли, таке як із рогози вроді, разну траву їли. Такий горошок красним цвіте, а в нього на корінцях отаке,
Балабончики?
Да воно солодке, ото те, трактор оре, виорює там, збирали, тай їли. А тоді вже літом колоски начали, тай з жінкою з оцією первою, вона кухарка була. Поїду я по воду, там село було, та намнем колосків, а вона в те село поїде в тьотки намеле, намеле тей галушки зваре. Тракторістові, прицепщиці, і сторожові і мене ж нагодує.
А як піймають?
А він ше й сторож заявив на ню, каже «Е, а вони он колоски мнуть». Тебе ж тоже годують, і корова була, молоко там «Хоч би молоко закип’ятила, а то» Отакий дід, вредний Лановод, оце жінки наберуть, торбинки ховають, а він в бінокль сидить і дивиться, а йому голова і бригадір кажуть «Перестань дивиться в бінокль, бо, – каже, – і нижнього бінокля цього збудешся». І перестав, каже: «Вони ж як візьмуть ту торбинку, та вийдуть ше завтра на роботу, якийсь корж спече собі і дітям».