- Місце запису: село Войнівка Олександрійський район Кіровоградська область;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: Цьома Валерія Едуардівна;
- Респондент: Мала Галина Іванівна, 1926 р.н.;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Войнівка Олександрійського району Кіровоградської області.
Було це у 1933 році. На Україні панував сильний голод. У нашій сім’ї случилась біда. Нас було двоє: я, Галя, і братик Ваня. Було мені 7 років, а братику 3 роки. У нас з голоду вмирає мамочка. Батька забрали в армію дуже далеко. Коли мама вмерла, ми залишилися самі в хаті в голоді та холоді. Рідня від нас відмовилась, залишилися ми одні сиротинки. Від голоду ми з братом попухли.
І тут до нас постукав голова сільради і сказав: «Давайте я у вас заберу лаву і сундук!» Родичі позабирали у нас усе з хати і зосталися лава і сундук і те забрали. Голова сказав, щоб ми ходили їсти у садік. А тоді була осінь, грязь, а ми голі й босі йдемо. Я йду і Ваня говорить: «Галю, не тягай його з собою та йди сама поїж, а Вані в горщику принеси».
Я й так і робила. А їсти давали одну пшоняну кашу, зовсім вода: ні крихти хліба не давали. Та в один час я несу братику їсти, приходю, а він на печі в тряпках лежить, я до нього: «Ваню, Ваню, йти я їсти принесла!» Я підійшла, а він мертвий.
Це мені страшно згадувать. Я вибігла на вулицю і почала сильно кричати і плакати. Позбігалися люди і говорять іди у сільраду та хай кличуть родичів. Я пішла, приїхали родичі та замотали Ваню у ті тряпки, що він лежав, викопали яму та у дворі й поховали.
Я сиділа у хаті, з голоду опухла. І приходить до мене сусідка і говорить: «Галю, в тебе воші є? Якщо нема, я візьму тебе до мене жить! «Я сказала, що нема, а в самої аж кишить. Взяла вона мене до себе, викупала, оті лахмітини, що були на мені викинула у піч, одягнула у чисте. А я так її слухалася, щоб вона не вигнала мене. Жіночка, як йшла на роботу, говорила, щоб я підставила стільчика до печі, вийняла хліб, поставила на тряпку й водичкою побрискала.
І в один прекрасний час чуємо хтось стукає, а там моя рідна баба каже: “Віддайте мені Галю, приїхав її батько!” А жіночка взяла мене на руки та й зі сльозами на очах каже: “Я її не віддам! Я взяла Галю, коли вона була гола й боса, виняньчила її!” Так баба розвернулась і пішла. Тут через тиждень знову прийшла і каже: “Батько сказав, щоб віддали дитину, бо прийде він і буде скандал!”
Я так не хотіла йти, але жінка зі сльозами віддала мене. Прийшли ми до баби, а в них вибілено, красиво. Дід рибу ловив, а баба їзде продавать на базар у Кривий Ріг, а жили під Кривим Рогом. І од посадила баба мене на піч гріться, а сама на базар. А на печі багато тряпок та я й почала куколки робить. Дивлюся, а під тряпками невеличкий мішок сахаря, я й почала його гризти. Дід як побачив, він мене так бив. І сказав бабі, щоб її тут не бачив. Веде мене баба і ще жіночка якась хлопчика вела аж у Кривий Ріг (це 18 кілометрів). А баба цілу дорогу мені казала як звать, прізвище, і не казать хто в тебе баба і дід.
І підійшли ми до Кривого Рогу, мене і хлопчика покинули біля якогось будинку і сказали підождіть, ми підемо купимо вам гостинці. Так і по сей день вони не прийшли. Нас забрали у дитячий дом.