- Місце запису: місто Київ, Національний музей Голодомору-геноциду;
- Дата запису: 28.09.2019 року;
- Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
- Респондент: Онищенко Микола Павлович, 16 грудня 1925 р.н., народився в селі Нововасилівськ Бердянського району Запорізької області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Нововасилівськ (нині Роза) Бердянського району Запорізької області;
Миколі Павловичу 7 років було коли розпочався Голодомор. Була молодша сестра на два роки, батько під час Голодомору працював у Бердянському порту вантажником, а мати доглядала за маленькими дітьми. Голод стало легше переживати тільки навесні, коли з’явилася лобода і бруньки на деревах.
«Я пам’ятаю село і наших людей ще до колективізації, коли ще в діда були: хліб, кури, вівці, земля. Які люди були, зовсім другі люди були, як це вплинуло. Я пам’ятаю, шо в нашому маленькому селці було три хори, і співали вечером в теплу погоду. Вони змагалися – одні заспівають, потім другі, потім треті. На роботу йшли співали. Моя мати весь час співала, щоб вона не робила. Після Голодомору люди стали другими, і Україна стала другою. Це все звичайно, ніхто не пам’ятає, але люди на Україні були другими, села були другими, все було друге. А після колективізації, після Голодомору зв’язки між людьми були дуже великими. У нас ніхто не вмирав, але у мене хрещена мати вмерла, тітка вмерла, сусіди навпроти, все це вплинуло на людей так, що співати перестали, люди зовсім другі стали.
Голодомор зробив наших людей отакими. Оце може цей Майдан, оце Революція Гідності зробила нас. Підняла якось нас і люди стали трохи другі. Особливо молоді уже не те, уже другі, а після Голодомору село і люди вже були не ті. Коли я спитав у матері, хто оце займається Голодомором, хто забирав хліб, займався розкулаченням? А мати каже «покидьки, це самі погані люди, були організовані». Ви може з історії пам’ятаєте – комбєди людей, комітети бідноти. Людей, які вміли хазяйнувати, була землю, гарні сади, все…цих людей особливо багатих розкулачували і везли в Сибір.
Мій дід був середняком, як то кажуть, його не розкулачували, але відібрали все все, сад, коней. І бабуся, я коли прийшов до них 7 кілометрів ходив пішки, 6-7 річним. Вона весь час плакала і вона рвала траву і носила своїй корові, яка була в тому колгоспі в артерії, щоб вона не здохла. Так от, хто були ці покидьки, комітети бідноти, ті, хто не мали землі, батраки, байстрюки. Вони не вміли хазяйнувати, вони не вміли організувати ці колгоспи, так шо все почало…
Голод він прийшов і до нас, хоча ми не вмирали з голоду. Люди навпроти нас вмерли з голоду, там десь вмирали, йшли оті старці чи як пухлі, страшні люди які просили, а давать було нічого. А мені мати казала не виходь з дому, бо тебе з’їдять, йшли чутки, шо вже десь когось спіймали, десь когось з’їли, десь якась там жінка дітей поїла. Батько ходив з Бердянськ і дуже боявся, бо десь і в степу ловили людей, батько боявся шо його піймають, це я пам’ятаю з розповіді. Мені ж казали, шоб я нікуди… Ми вижили через те, що батько працював. У містах голоду не було, бо там видавали пайки робітникам, всі працювали як звичайно, і батько отримував якісь пайки, шо він там отримував я не знаю, но я пам’ятаю, шо хліба не було, хліба не було, а батько приносив, це шо я запам’ятав, це ж був Бердянськ, біля моря, порт, і він приносив тюльку. Но не ціла тюлька, а така якась пожмакана, може якісь відходи чи шо воно. І мати пекла з неї такі оладки прямо на плеті клала їх з чимось мішала, і ото ми її їли. Хліба не було, але мати якось робила такі тверді галети, мішала з висівками, каже шо з половою і ше з чимось, але я тільки пам’ятаю, шо вони були такі смачні і солодкі, вона іноді давала нам з сестричкою. А вони я так пам’ятаю були високо на поличці, шоб не достали, вони були такі смачні та надзвичайно, шо коли вже я був старшокласником і попросив матері, після Голодомору, спечи оті надзвичайно солодкі – «вона мені казала та ти ж їх їсти не будеш, а я та ні, як же так та я ж пам’ятаю. І вона таки спекла, а я тільки взяв в рот надкусив і викинув, бо не можна це було їсти, це була просто полова вона неїстівна. Оце я пам’ятаю.
Ну отак шо я пам’ятаю саме страшне? У нашому селці людей мало померло, у сусідньому майже все село вимерло, у них була дуже погана земля, а у нас були дуже гарні городи у нашому селі і всі їли городину, городину в нашому селці не відбирали – залишили, оце ми їли. Хоча городину до кінця зими все вже поїли, і я пам’ятаю поїли все, поїли люди свої черевики, чоботи, оту шо від коней були ті вішки. Все це кожухи поїли, я пам’ятаю, шо все шо було кожане – все було з їдене. Я пам’ятаю саме страшне враження моє було коли я якось біля двору стояв і весь час йшли люди, куди вони йшли не зрозуміло, може не хотіли вмирати там вдома, чи шо. Йшли вони просили но я пам’ятаю одного чоловіка, він був такою кремезною людиною в таких ганчірках, нічого вже не було з кожі, а оці його ноги були замотані лахміттям, а вже була весна, були калюжі, грязюка, вода, місцями сніг. І він оце йшов і в його це лахміття ці ганчірки розпустилися, вони волочилися, а кінці ніг голі, пальці в грязюкі, а він такий опухший, жовтий і в його глаз, з глаз тече, дуже страшний. Мені було 7 років, дуже страшний і він підійшов до мене простягну руки, но я не закричав, я онімів, мати вискочила закричала тікай іди сюди, і схопила мене відтягла, а він пішов далі, ну десь там кажуть він впав. А я бачив мертвих тих шо ходили, іноді лежали, куди вони дівалися я не знаю, десь їх закопували, хоронили, оцю страшну людину я запам’ятав, дуже він був страшний, і вже нічого у нього не було людського, і я саме страшніше, шо я бачив оці ноги, шо йшли по снігу по грязюці і вони вже нічого не відчували. Ну отак ми вижили коли вже з’явилися бруньки, з’явилися трава, люди почали їсти молоду кору, лобода пішла. Був травень так тепло було, а школа у нас була така велика хата, чотири класи, початкова, я побачив біля цієї школи, я вибачаюся, кучку лайна, а в тому лайні було зерня, воно непереварилося, я стояв мені так їсти хотілося, шо я хотів викулупати оте зерня і з’їсти те зерня. Це я пам’ятаю, стояв вагався, як же це зробити, потім я зрозумів, шо, мабуть, я не зможу з’їсти… Я просто розповідаю, шо яким я був голодний.
Я родився в селі Нововасилівка, вона десь 7 кілометрів від Бердянська. У великій сім`ї. У мого діда було три сина ото у старшого сина я родився, вони були одноосібники, як тоді селяни просто. Була земля у діда, діти, сини працювали на цій землі, і це дуже цікаво я так вважаю, шо то були, мабуть, найкращі роки мого життя. Двір повен всякої живності: індюки, яких я боявся, і гуси, і кури, і вівці шо там тільки не було, і лошатки, все це я пам’ятаю. Як я… коли молотили на тій тьорка називалася, шо солому різала, я на ній був, пілюги, а це таке задоволення було.
Це було дійсно дуже страшно, бо ота така нервова напруга, той жах, що охопив все село, всіх людей у селі, і мою матір, і ми це відчули, і я це відчув, шо шось твориться. А мати сказала, шо у людей відбирають хліб, ну як це хліб? Зерно, пшеницю там, все зерно. Ми не були селянами, бо ж батько працював у місті. Хоча я пам’ятаю, шо у селі була така напруга, шо люди вже перестали, багато людей уже перестало відмовились від своїх земль, і їх загнали в оці, тоді вони ще не називалися колгоспами, я пам’ятаю, – СОЗОМ називалися, це я навіть не знаю як це було розшифрувати, бо я пам’ятаю, шо мати казала, шо ми не в СОЗОМІ. Частина людей вже була в тій артілії, а частина ще трималася за свою землю, за своїх коней і так було, я тільки пам’ятаю, шо всіх було умовляли, заганяли, кричали там, і все шоб всі йшли у початковий колгосп, який ще не називався колгоспом.
Шо я пам’ятаю, мати почала бігати за клуночком кукурудзяного зерна, воно було у такому мішку, відро, може півтора, не більше, вона бігала з тим зерном не знала куди його заховати, куди його засунути. А ми стояли, це була кухня, долівка полу ж не було, мазанка долівка тут плита, мати бігала, бігала, а ми з Раєю стоїмо, чуємо, шо мати дуже хвилюється, чуємо, шо там десь люди кричать шось… А біля печі стояла така маленька діжечка з огірками з огірками, мати побігла, прибігла з відром, взяла ту діжечку відняла, невелика була, но важка, мабуть, вилела той росол у відро і огірки знову накрила тими кружками, поклала камінь, а тут якраз заходять до нас в хату троє. І один, мабуть, старший до матері «ДЕ ХЛІБ?». Мати я пам’ятаю каже «а де ж хліб? У нас немає, ми ж не в СОЗІ, у нас немає землі, тільки оцей город». А він свою «Де хліб? Де ви сховали хліб?». А вона своє, «чоловік в Бердянську працює, всі знають, у сусідів спитайте». А тим каже «шукайте, на горищі, в погрибі, соломі». А в нас пам’ятаю топили трохи соломою ще чимось, і вони пішли на вулицю, а він знову «де хліб?» Мати плаче… «та шо ж ви питаєта, я вам весь кажу, шо нема…» Ті вертаються і кажуть шо немає, нічого не найшли. «На горищі були?» «Та були», «а в погрибі були – немає, а солому смикали? В силі таки крючками солому висмикують. «А на городі копали?» «Так, нічого». А тут стоїть відро з тим росолом, мати не вспіла його кудись діти. Він нагнувся і побачив, що огірків маловато, і що там вигляда мішок. Він достав той мішок смикнув, полетіли ті кружки, і камінь і огірки, закинув собі той клунок за плечі, мати як закричить… І пішов. Мати за той клунок, а він її потяг, а ми за спідницю, а мати плаче ми тоже голосимо. Витягнув він нас на двір відчепився. І я шо побачив – уже стояли декілька оцих бричок на них мішки, клунки, він пішов туда кинув, ми стоїмо і бачимо як напроти ще несуть багато таких мішків…