- Місце запису: Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» (місто Київ, вулиця Лаврська, 3);
- Дата запису: 02.03.2019;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Братанчук Катерина Павлівна, 1937 р.н., народилася в селі Терешки Полтавського району Полтавської області;
- Розшифровка аудіозапису: Сопронюк Тетяна Михайлівна;
Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживала в селі Терешки Полтавського району Полтавської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофона збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як Вас звати.
Братанчук Катерина Павлівна.
Коли Ви народилися?
24 березня 1937 року.
А де народилися?
Село Терешки Полтавського району і Полтавської області.
Батьків як звати Ваших?
Батько був Луговий Павло Якимович 1905 року народження, мама – Лугова Наталія Кирилівна 1908 року народження. В сім’ї нас було троє: брат старший з двадцять дев’ятого, помер вже, сестра, і я сама менша була.
Батьки працювали в колгоспі?
Ні, мама була домохазяйка, вони виращувала, ну, в нас була корова, свиню тримали, а ми виривали всякі бур’яни, та й годували таке свиней тоді. І вона кончила всього три класи. Ну вона вміла шити, тоже шила, так заробляла на життя і нас обшивала. Вона навіть шубки нам шила, ці, валяночки шила, шила валяночки з галошами, ми тоді носили, вот.
Продавала, на продаж?
Ні, для нас.
Для себе?
Для дітей. А батько чинив ті шкурки – кролів тримали – чинив ті шкурки і нам шуби мама робила. Потом ще мама держала кролів і скубла той пух, і пряла, і в’язала платочки пухові, шапочки. У мене була біла пухова шапочка, в школу ходила, пам’ятаю. Вобщім мама така була, дуже… ну, все могли. І ще і батько такий. І в нас якісь там, лоза росла недалеко, і прути, прутья такі. І батько плів корзинки. А з соломи цього… жита брилі, шляпи такі, «бриль» називали, на літо, і ходив в той шляпі. І взагалі, і чинили кожухи, робили самі, якісь люди всьо… Виращували цей, сорго, робив віники батько. Сам батько.
Все вміли робити.
І я вміла, він мене навчив був. Пам’ятаю, як після війни ми робили кирпічі із коров’ячих кізяків. Значит, туди соломи добавляли, воду холодну прямо з колодязя, і босими ногами це всьо місили, потом такі формочки були – кірпіч і два так, – і трусили там соломкою, потом, значить, це накладались і руками тягнули, там викидали на землю, воно підсихало, тоді доміки строїли, і тим топили. Вобщім, взагалі ми всі якісь були дуже діти трудолюбиві.
Розкажіть нам, будь ласка, про післявоєнний голод. Що ви пам’ятаєте? Як ви жили? Чим харчувалися?
Зразу після… Післявоєнний…
І чому стався цей голод, на вашу думку?
Я не… Розумієте, я тоді ще була, ну скільки, як мені в сорок п’ятому це було вісім років. Я знаю, тільки як ми в школу ходили, нам, нас в школі там, у кого не було батьків, хто… які батьки не прийшли з війни, то їм давали супчик якийсь, готовили. І ви знаєте, хоть у мене (сміється) і був батько, вернувся, але я так заглядала, шоб хтось, може, не прийде, і лишня порція буває, і нам давали кому-то із нас. І ми були раді тому. Ми ковирялися в землі, корінчик якийсь… Ой тяжко, вспоминати… (плаче)
А не було врожаю? Неврожай був чи чого не було?
В нас, коло нас, дєд сіяв жито, я помню, ціпом молотив в дворі. Отак ми виживали. Ну так не було такого як отам забирали, я не пам’ятаю цього у нас. Бо в нас не було таких полів, де… шоб сіяли такі поля цілі, знаєте, як колгоспа, рядом не було. У нас там ліс і луки, лісничество.
В селі не було колгоспу?
Нє, от я не помню. В нас не було колгоспу.
Може, Ви десь на окраїні жили?
На окраїні, може, десь ну трошки, може, там є село Копили, десь там Луки, може там десь шось було, от. Ну в нас не було так як от, я знаю, на батьківщині у чоловіка, то там, я пам’ятаю, це вже в такі роки, років сорок тому назад, то ще його батьки виращували там буряки, і ми ходили ще чистили буряки. То там колгосп дійсно був. А в нас не було тут. В нас не було тут. Ми під самою Полтавою, і в основному люди всі працювали… в місто їздили. Даже пішком я ходила в школу, вже восьмий-дев’ятий-десятий клас, в Полтаву, сорок п’ять хвилин іти пішком вздовж залізничної колії, то я ходила пішком. Хотя і йшов дізель, поїзд якийсь там, вот, їхали дехто. А я йшла, любила ходити пішком, може, того я і до сіх пор, до сих пір люблю так рухатися і через то дожила вже до такої пори, що мало хто вже моїх однокласників, однокурсників уже дожив до цього. А їли ми тоді після війни, я ж говорю, всьо, все, шо бачили, шо зацвітало, шо де. Тоже, я ж говорю, цвіт акації їли, шо він солодкий, я пам’ятаю, но тільки шо після нього тошнило, от, і приходилося інколи даже вирвати. Їли калачики якісь такі, я помню, кругленькі, малюсінькі такі, ми тоже на землі росли, і корінчики видовбували. Потом якась даже біла глина, ми тоже, ето, на луках находили, шось тоже їли, воно таке як мильне трошки було, вот. Потом у нас суниці появились, там в нас кущики були, щас уже там забудували. Я коли їздила на батьківщину, там уже построїли будинки, от. І горіхи лісові, в нас там, всьо, шо появлялось, ми тоді вже так виживали, от. Ну ми були от діти… І зімою, я помню, батько зробив санки такі дерев’яні і ті, якби… як віз, дерев’яні ці полози, полозья, чи як вони. І ми всі, там горка невеличка, і каталися на санках. Літом бігали босоногі, кругом, ето, вода розливає весною, ми туди лізем. І босі, і голі, і босі, і ми якісь були здоровіші і щасливі. Ми завжди сміялись, ми шось ото сочиняли один одному шось таке та якось. Дуже були дружні, мені кажецця, діти, і в школі якісь ми були, от, веселіше. Зараз от дивлюся на цю молодь – ну, хороші єсть діти, культурні, ну а більшість якось вони в отих планшетах, етих самих…
У них немає таких турбот, як у Вас тоді були.
Да, да, от і просто. А ми були трудолюбиві, ми дома все робили, шо нас заставляли, ви все абсолютно.
То Ваші батьки так і не вступали в колгосп?
Нє-нє, не працювали. Батько працював на станції Полтава-Южная. Він робив там старший вісовщик, чи там товарно-експедиційна якась та кантора чи як вона була. Там, де контейнера розгружали, я знаю, шось отам він шось, працював там.
А ви згадували за діда. Дід теж проживав недалеко від Вас?
Дід жив… Ми жили в батьковім… Півбудинка – дід із бабушкою жив, от, а в другій половині – мій батько із мамою, і ми, троє дітей нас було. І ще в дворі жив рідний брат мого батька із сімйой, от.
Дід із бабусею теж не працювали?
Да, дід уже був такий, старий, я його слабо пам’ят… Пам’ятаю. Ну, він ще був живий. Коли я вчилася в п’ятдесят п’ятому році, помню, в інституті, десь, то, я помню, вчилася у Львові, він шось захворів був і помер. То я його так після того, досить рано помер він, шо захворів. А бабушка дєвяносто три роки прожила, померла, просто так, вийшла якось зімою на вулицю, шось там поскользнулась, упала, нікого не було дома, і вона застудилась шось і померла. Дєвяносто три. А батько прожив дєвяносто два. Він, після того, як попав був під сокращеніє, на роботі там, на станції Полтава-Южная, то він в лісничестві працював. Він сначала пішов і просіки рубав, він такий фізично був міцний і обще… взагалі. А потом шото в бухгалтерію якось. В нього дуже гарний почерк був, він ше й в бухгалтерії ше там працював, навєрно, рядовим бухгалтером, чи ким там. Ну там, рахувати вмів, бо він більше шось класів кончив. Мама то три класи, я повню, вона даже як писала, даже як листи в мене збереглися, єсть, як вона писала, то без… Вобшем, всьо, все підряд, ну, прочитати можна, але так вот, без…
Як вміла.
Без крапки, без коми, без нічого там. Великі були букви так всі, ну, але…
То під час голоду 46–47 років, Ви кажете, що до Вас не приходили, ну, Ви не знаєте, що приходили і забирали?
Ні, у нас не було такого. Я тільки пам’ятаю, як німці, це в сорок третьому році, даже в нас за хатою стояла ця, кухня їхня, німецька. Ну вони нас не били, так, ну так якби, діти ми малі були, і мама в нас, троє, ну брат не пам’ятаю, він був старший на дев’ять років, то де він, може, ховався десь, ну я не помню. А ми ж маленькі, шо ж мені було в сорок третьому, шість років. Я помню, та кухня, і ми там крутилися, то нам, як остава… залишалося, то давали, як зараз помню, пам’ятаю, гороховий суп з м’ясом, з консєрвою, навєрно. От запах даже пам’ятаю. І давали якісь нам цукерки такі, як вітамін С, ото знаєте, такими таблєточками ото такими, німці давали. Вони якісь були такі, мені кажецця, трошки як мильні, чогось мені так казалося. Вот, в нас не було такого звірства. Ну, кролів забирали там, ну шо там, в нас етьо всьо.
Ну, те що забирали…
Ну шоб так у нас, ну, німці були, то вони…
Нормальні.
Потом ми, знаю, шось, пам’ятаю, десь в Полтаві, це я під Полтавою жила, потом до родичів поїхали шось в Полтаву, помню, як ото шось стріляли, і ми шось то вибігали з хати, то ховалися, як там стріляло. Мама, видно, нас забирала туди, може, там… боялася, шоби…
А Ви розказували про те, як збирали на полі колоски.
Да, ми… Це було мені років десять, навєрно, сорок сьомий рік. Так ми поїхали з подружками, босоногі, поїхали таким, ну, поїзд пригородний вроді ходив. Ну тоді не було таких вагонів, як зараз, а такі як товарні вагони пам’ятаю. Ну, кілометрів п’ять чи вісім ми в протилежну сторону від Полтави ми їздили, я пам’ятаю. І виходили там, і ходили босі по стерні, і збирали колосочки, їх, ну, теребили (показує пальцями), їли ту пшеничку, такі були щасливі. Невеликі торбочки, які в нас там були, ті торби, не мішки ж, от. І назбирали ми ті вже повні торбочки, і тут на коні їде якийсь чоловік. Я не знаю, хто він, звідки він, дуже добре його пам’ятаю, з палкою й на коні такий. І до дітей, і забирати ці колосочки. Вони, канєшно, хватаюцця, тримають, потому шо ну, приїхали ж, ну, щасливі, думали, шо шас додому шось привезе, буде шось, трошки якісь колоски. Вони ж всьо равно пропадали, воно ж там… Ніхто їх не забирав. А він забирав ті торбочки. Я-то втекла в посадку, витрясла і торбу сховала (сміється).
Це Ви раз їздили чи… Один раз тільки їздили?
Ну це я один раз я пам’ятаю. Може, ми й не… Один раз я це пам’ятаю, може, й один раз. Потому шо більш я не пам’ятаю. А це раз да поїхали, дуже воно в мене в пам’яті лишилося, як сьогодні, шо ми ходили так, йдеш по стерні, то так тягнеш ноги, шоб не кололо там ето всьо. Але ми такі були веселі, щасливі, і то поїхали туди, а назад знали вже там, через скільки поїзд їде в другу сторону, то ми ото приходили й сідали, от, і так ми.. Отака була…
Це Ваша сім‘я голодувала в 46 – 47 роках. А сусіди, інші односельчани? Теж голодували?
Ну так же само. Бо ми ж діти всі, ми ж спілкувалися, ми бачили. Отак ми виживали, шо в нас була корова, то ото так. Мама то і в Полтаву ходила, помню, аж два бідони, Боже, по десять літрів, на коромислі. Іде пішком туди, продасть те молоко, от. І ті кролі, шо держали, там ето, то свиню. Отак ми виживали.
А податки були?
Я пам’ятаю, шо ми здавали в молочарню. Чи то не в молочарню, ну в якийсь пункт прийому молока здавали. Даже, пам’ятаю, шо там кожен раз провіряли жирність молока. І від того, яка жирність, норма якась там давалась, от, чи більше, чи вже не нада стіки здавати, допустім, якшо там сто літрів то, може, восімсят хватало, по жирності оприділяли нам. Оце шо молоко ми здавали, то, шо в нас було. Курей в нас не було, от, а молоко то точно.
А яйця? А, курей не було.
У нас курей не було вдома, тіки кролі там.
А інші податки, наприклад, на фруктові дерева? Такі були, не пам’ятаєте?
Ні, тоді не було. Нє, тоді не було. У нас там абрикоса була, яблуня за хатою, помню, шо, бо ми лазили, там дєд нас ганяв. Бо вони ше зелені, а ми вже хотіли їх їсти (сміється).
Від голоду ніхто не помер в селі?
Ну таких я не пам’ятаю, от шоб у нас імінно від голоду. Ну ми голодні були, полуголодні, але якось виживали. Взагалі, я щас вірші Віталія Іващенка читаю, це український, він мій ровєснік, мєжду прочім, кієвлянин, так він каже: «Одна з простих і геніальних істин – щоб довше жити, треба менше їсти». От я думаю, може, тому шо ми так мало їли, ну, не переїдали, не було особливо, от, то через то такі і живучі трошки. Ну мама нам варила пшоняну кашу, я пам’ятаю, пшоняну там… Молоко так. Таке, борщ і каша – таке, шо в нас було. Ну а свиню заріже, батько мій дуже харашо свиней різав, то там сало. Я помню, старе сало, то вона затовкувала в борщ, там, їли таке в основному… Картошку жарили на салі, це шо таке їда. Домашнє.
Про Голодомор 32–33 років Вам батьки розповідали?
Я шось слабо… Понімаєте, от дійсно зараз… Батько в мене був, у батька, в дівяносто два роки помер, але в нього пам’ять була дуже хароша. І він старався інколи так шось розказати там, розказувати, вот. А в мене вічно не було часу, бо ж на роботу, двоє дітей, і всьо так ото, і дітей малих і в садік здавала. Вобшім, все врємя були ми якісь заклопотані, забігані. Пєнсія мала у батька була, і в мене, які пішла на пєнсію, його забрала, тоже от якісь турботи, от, шо і жалко, можна було якось записати, може, от. Ну, шось мама розказувала, помню, ну може, так у розмовах я чула, шо в нас камод був, і в нижньому ящику, де більйо було, шось вона там зерно ховала. Зерно, і потом ще якісь золоті речі там забирали, чи шо там ето, то вона там вроді трохи зерна шо ховала. Так, шось значит, шось було якось ото.
А так нічого не знаєте: чи хтось помер з сім‘ї, як вони пережили?
Нє, в нашій сім’ї оце шо було і в батьків, ну тоїсть якби в дєда і в бабушки, діти які були. Тіки в неї було чотирі сина, но коли війна була, то два не вернулися з війни. А так із наших не було. Такого, як я бачу, який Голодомор був, як показують то то всьо, в нас не було такого в селі, шоб лежали діти, там ето, помирали там чи шо. Ну так виживали, потому шо в багатьох були корови, от я знаю, даже пастух був. Ми виганяли так на луки, зараз там уже й нема того всього, там вже забудували, от, то в каждого виживали за щьот корови, свиню держали, корову і так. Це багато давало.
Ще, може, близько біля міста?
Да, ну і батько. Я ж помню. Дід ще сажав, той, жито сіяв і ціпом молотив у дворі прямо там, оце я запам’ятала, як він там ето то всьо. Так шо ми отак виживали якось ето.