- Місце запису: місто Київ, вулиця Лаврська, 4а;
- Дата запису: 20.03.2019 р.;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Мельник Марія Омельянівна, 10.01.1939 р.н., народилася в селі Барахти Васильківського району Київської області;
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в селі Барахти Васильківського району Київської області.
(під час розшифровки матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтеся, будь ласка, як Вас звати?
Мене звати Марія Омелянівна.
Прізвище?
Народилася… Прізвище?
Так.
Мельник. Родилася Київська область, Васильківський район, село Барахт. І в 54-му році переїхала вчитися до Києва.
А коли народилися?
В 39-му році.
А число, місяць?
10-го січня.
А хто були ваші батьки, як їх звати?
Батька звати Омельян Охимович, а мама Соломія Іванівна .
Мельник?
Ні. Бугай Соломія Іванівна.
Це її дівоче Бугай?
Її дівоче Лагута. Це по батькові. По батькові вона Бугай. Бугай Омельян Охимович і Бугай Соломія Іванівна. А дівоче її Лагута, мами. Батько в 44-му загинув, а мама лишилась з нами шестьома, дітьми.
Брати, сестри в вас були?
Чотири сестри і два брати.
Як їх звати?
Брата звати – Григорій одного, а другого – Іван.
А сестри?
А сестри – Ганна, Вєра, Катерина і Марія. Уже всіх немає, кроме мене. І сама менша померла. Ну і що вас ще цікавить?
Батьки ваші до війни, чим вони займались?
Ну сільським господарством. Батько в мене був на керівній роботі, там у селі.
В колгоспі?
В колгоспі, да. А мама звичайна на польових роботах. Вона господарством займалась. До 33-го року вже мали троє дітей. Одна старша сестра 24-го року народження. Потім брат 27-го і другий 28-го року. Так що переживали 33-ій голод разом із дітьми. Що хотіла сказати за 33-ій рік, значить якось батько робив на фермі, прийшов з ферми додому і каже своєму батькові, моєму дідусеві: «Тато, кажуть, що будуть забирати корів. І всі почали різати». А дідусь йому каже: «Знаєш, сину, в тебе троє дітей, якщо навіть в тебе заберуть корову, то ти можеш піти і попрохати хотя би літр молока для дітей. А як ти заріжеш, скільки ж вона там…». Раніше ж ні холодильників, ні кришок металічних, щоб закрити, нічого ж не було. «…Тай що буде з цією коровою». І в нас лишилася ця корова. А як настав 33-ій рік, то люди почала падати з голоду. Говорила покойна мама, що бувало йдеш дорогою, а лежать люди уже майже не шевелиться, а пальчиком каже до рота, просить поїсти. А корова була добра, всі ж повирізали, а кормити було чим. Ну і коли доїли її, я не знаю чи вам цікаво чи ні?
Ні, розказуйте.
Коли оце мама доїла корову, так ранішнє молоко несли на базар, бо ще щось докупити, бо нічого ж не було. Обіднє молоко, всі стояли вже в черзі з чашечками. В черзі, лізли одне на одного, мама роздавала обіднє молоко людям. В чашечку наливала, тому що не можна було не дати, бо це б ту корову.
Вкрали?
Вкрали, з’їли. То вдень доїла мама корову і віддавала людям. А вечірнє вже залишалося в свою сім’ю. Говорила мама, що коли була добра, добре доїлась, то доїли через день. День – бабуня, в неї тоже був син і донька іще кроме мого батька. А день доїла мама. Ну і отак пережили 33-ій рік. Так як батько робив на фермі, батько нічого не міг взяти. А вже робив його кум, то він шо там йому трошки виділяв, то він коли собі, коли нам занесе, то фасолі жменьку, то ше чогось, ну щоб якось перебивалися. А потім мама заболіла, захворіла на брюшний тіф. А в неї сестра, у мами сестра, якби сказати вам, розкулачили їх. А чого розкулачили, бо в них була коняка. А це, як вже маєш коня, то значить куркуль. І їх, значить, одправили на Донбас. Троє діток і це ця сестра. Там чоловіку відрізали ногу на Донбасі, я вже вам не скажу чи попав в якусь аварію, чи що. І та сестра прислала сюди своїх двох менших дітей. Три хлопці, прислали сюди. І ці діти були в нас, хворіли з нами на цей брюшний тиф. Обійти своїх неможливо, ця свекруха мамина, бабуня така була, по маминим розказам, своєнравна, своєлюбива. Ну і почала дуже сваритися на маму, шо це ці діти тут, біля нас, біля мами. Так мама потім попросила цього Мішу, старшенького, а меншенькому було 2,5, а старшенькому 9 рочків. Каже Міша «Ти піди до тьоті, туди в Погреби, в село Погреби. І там з недільку побудьте, пока я трошки видужаю. І прийдеш тоді обратно». А цей Міша пішов, не знаю, чи він тоді заходив до тьоті чи нє, но відвів цього Ваню в Васильки і оставив його там на камені. І сам прийшов до нас додому і ліг під шовковицею. В нас дві шовковиці було у дворі. Ліг під шовковицею і в хату не зайшов. Як вийшла моя старша сестра та побачила, шо він лежить один, без меншенького, заходить і каже «Мамо, там Міша лежить сам без Вані». Цей Міша не заходить і мама каже «Поклич його», «Де Ваня?», «Я його в Василькові оставив». Ні записочки, нічого. І коли вже мама видужала, пішла шукати цього Ваню. Каже «Я вже витягувала те намистечко, шо він його бачив. Шоб може він мене впізнає, як його не впізнаю серед дітей. Розпитувала людей. Кажуть бачила хлопчика, сидів на камені, все кричав «Міха, Міха, Міха», а потім підійшов до нього міліціонер, короче так і не найшли». Та бідна сестра приїхала з Донбасу до нас. Міша, старший цей десь пішов в училище, воєнне. А вона приїхала вже до нас і звичайно вона цього всього вже не перенесла. І померла. Моя сестра старша у 46-му році вийшла заміж за воєнного і уїхала. Вона 24-го року народження. За нею йшов 27-го року брат, його в 44-му, батька було поранено, він сам був пулемьотчик і загноїлась рука, і прийшов додому, його відправили підлікувати цю руку. Ну і цю руку підлікував і батько пішов уже на фронт, а в цей день, перед Новий роком десь, визвали брата в воєнкомат. Йому ще не було повних 17. І короче батько пішов в 44-му і в 44-му загинув, при взятії, як його там, село Вільшана, при взятії якоїсь висоти. Бо вернувся один із наших сільських, то казав шо там налетіла воєнна авіація, там змішались, каже, і люди, і коні, і все, що могло. А йому відірвало ногу, так люди найшли і він вернувся. Так це розказував. Ну я туди писала, але відповіді ніякої не отримала. Так і не знаю. Пока молодша була, от. А нас четверо осталось. Брата цього, що 17 ще не було, забрали, до Китаю завезли і він 7 років там прослужив і ні разу не приходив у відпустку. А нас четверо лишилося. І от кінець 46-го приїхали все вигребли, все що було в хаті.
Хто приїхав?
Ну хто приїхав, по селі якійсь від сільської ради. Все позабирали і яка картопля була все забрали. І лишилися ми, тільки лишилася діжка капусти, кислої, у коморі і ми. Ну тоді ж в багатьох позабирали, хто вже зачув раніше, то зуміли сховати. Ну і в кого там позалишалися чоловіки вдома, знаєте, поприходили, то ці зуміли поховати. А мама ж одна з нами, знаєте як. Ну короче люди їздили, багато жидів там, що з дітьми пооставалися, то їхали у западну Україну мінять усе їхнє. І з ними їхав оцей мій брат, який 28-го року. Ну мама йому давала спочатку, такі неважкі, там сорочки вишивані, платки, намисто, як називали, добре намисто. Я скільки дивлюся, я ніколи не бачила такого намиста, як в мами було. От, отаке давали йому міняти. Ну такий же ж, ще сам малий. Ну дещо привозив. А вже як настав от 47-ий рік, поїхали вони, дехто перед Новим роком, це всі, так називали у селі, куток. З кутка люди збиралися і це разом їхали. І їхали на буферах, шоб не брати квитки.
Це зверху?
Зверху. От, і брат так їхав. І от вони приїхали туда в западну Україну і брат схватив двостроннє запалення легенів. Але цього ж ніхто не знав, там розбрелися всі мінять і домовилися на коли вертатися. Всі повернулися, а брата немає. Ну це він вже їхав у другий раз і мама йому вже дала і швейну машину, і свої золоті сережки, як оці такі циганські. Ну все дала, що могла, щоб він виміняв по-більше, бо уже не було зовсім, зовсім нічого не було давати нам їсти. І от ми перед Різдвом, це мені дуже добре запам’яталося, ми перед Різдвом, мама завісила на печі рядном піч, щоб було тепліше, запалили ось цю, баночка з-під німецької концерви і там гнотик такий протянутий, оце запалили. І там нам, бідна мама ж голодна, але ж розказувала то про свою молодість, то про своє життя, то пісеньки ще нам співала там на печі. І от я чую, що хтось стукає в вікно, я ж мігом скочила з печі, бо це ж це мале, бо ж батько після того як прийшов, то мам ще ж народила Катюшу цю саму меншеньку.
То ви в сім‘ї п‘ята?
Я в сім’ї, ну да 5-а. А після мене ще була Катя.
А цей брат, що їздив на західну Україну його звали?
Гриша. Гриша його звали. І я як скочу з печі, відкриваю двері, думаю, що може це Гриша явився. А це мамина сестра принесла нам таку череп’яну мисочку фасолі зварену і отаку, ну називали перепічка, нельзя було назвати буханцем хліба, ну така невеличка буханочка хліба. Принесла оце, якби на кутю. Ну і мама звичайно нам всім по-чучуть фасольки всипала, по кусочку хлібця цього, зразу ж нільзя було, бо пам’ятаю, це було, напевно, перед старим новим роком, значить, ми сіли їсти, а там одна кисла капуста плаває, а ми ганяємо цими ложками по цій мисці, а шо ж воно ми туди, а толку ніякого. А мама бідна стоїть, сльози як горох катяться і вона фартушком їх витирає і каже: «Їжте діти, їжте, я вам досолю тільки їжте, я вас прошу, а в нас вже ручки почали пухнути». І трошки її підтримала оце одна сестра, бо і та, і та сестра були з чоловіками і чоловіків їх на фронт не брали, в одного були язви на ногах, а в другий був без одного ока. То їх на фронт не брали. То це та сестра, то та сестра було чимось мамі допомагали. Ну і перед Крещеніям, перед Водохрещам, вернувся наш брат. А він там захворів двостороннім запаленням легенів і його вже там люди вихажували і вже шо там в нього було, в нього забрали, ну і що йому дали там дали ту картопельку, то муки якоїсь привіз, ну знаю, шо привіз кусочок сала і мама вже нам зварила цей борщ з картопелькою і засмачила цим салом. І ми сіли вечеряти. І це цих три шкварки плаває в мисці, ой діти, ви не повірите.
Дуже смачно вам було?
Значить ми сидимо і оця шкварка мені попадає, я викидаю, бо нас же ж 5 сидить за столом, а три шкварки плаває. Тій сестрі попадається шкварка, вона теж викидає з ложечки, цей брат дивився-дивився тай каже: «А знаєте, дівчата, що я вам скажу? От нас 5 чоловік, а шкварки 3, от давайте я візьму ці шкварки і віддам самій меншій – Катюші. Хто за те, давайте проголосуємо». І сам підняв руку і ми, звичайно, підняли руки. Як нам хотілося попробувати ці шкварки, я вам передать не можу. Цей запах мені пах і ми віддали їх Катюші. Ну і потім уже так. І це не тільки ми так бідували. В основному бідували усі оці вдови, які пооставалися без чоловіків. Тому що ці чоловіки, которі поверталися, вони були, мабуть, розбитніші, хитріші, а бідували оці вдови і голодували. А вже потім вкінці 47-го року, сестра була замужем за воєнним, а їм видавали пайки. Ну і були ж солдати, в которих не було сімей і вони віддавали ці пайки, допустім сестра їх брала і написала пісьмо, шоб оце цей брат тоді приїхав до них, вони тоді були в Криму, у Феодосії. І вона попросила, «шоб якось, мамо ми потім вернемо вам ці гроші за дорогу, в когось позичте і нехай Гріша до нас приїде». І він поїхав до них, і вони передали муки, крупи, і ми вже тоді і зажили. А було, діти, так, що це чекаємо пока зацвіте акація, оце цвітки цієї акації пооб’їдаємо, там і крупочки ці чорні і ніхто їх не витрушував і так і їли. І оці калачики при дорозі, ви не знаєте такі були з такими бубочками. Було позриваємо, поїмо. Пасльонки їмо. Клей оцей на вишнях пообдираємо до кори, з корою той клей їмо. Ну отак переживали 47-ий і 46-ий рік.
Мама працювала в колгоспі?
Мама працювала в колгоспі. От зорі до зорі. І давали тоді, давали на трудодень тоді 200 грам зерна. А більше чим один трудодень тобі не ставили за день. Могли поставить там 0,85, ну дивлячись яка робота, ну я ж кажу, що більше як один трудодень тоді не давали. А на трудодень давали 200 грам оцього зерна. Ну що поїде мама получе там півмішечка цього зерна і все, а це ж треба оставити в себе вдома, щоб там на весну чи на зиму посіяти. А було кури, значить 250 штук яєць ти повинен обов’язково здати.
Податок?
Податок. Це ж безплатно, без нічого. 250 літрів молока ти повинен був вносити, причому жирність не менше чим 3%. От, як порося тримаєш, то треба було шкуру цю здать з поросяти. А дерева ж вирубували, тому що вони облагалися налогами. Ой, не дай Господи. Що довелося пережити, то це страшне.
А корова в вас була?
Не було корови. Не було корови, я навіть не знаю чого в нас не було корови. Корову вже купили, як приїхала сестра з цим чоловіком в відпустку. Ну й побачили як ми оце живемо, ну і тоді вони дали гроши і пішли і кпили корову. Ну так ми з цею коровою ховалися по ровах, по, ліс такий ще був, не зовсім дорубали люди, то ми з цею коровою по цим бур’янам тому що облагали налогами зайом, на 250 рублів, це мама повинна була підписати цей зайом. І віддати, а віддати за що, як немає за що. Як не даєш забирали в тебе корову, порося, ну що було в тебе забирали. У нас навіть, це вже я тільки вам скажу, у нас навіть поскладали баби частушки, співали «Стоїть Брєжнєв на горі косив він у долині, а Сокольська у селу відбирає свині». Оце так ходили, люди вже самі. Це ж я була мала, а так запам’ятала це все, як це бабульки ці всі видумували все. То я ж говорю, а потім у, десь у 49-му році уже ж ми пишемо сестрі, що вже ми не знаємо де ховати корову, шо Сокольська має приїхати забрати корову. І вона написала цьому брату, що в Китаї служив, шо «ти піди до свого начальника, ну там до командующого чи до кого там, звернися з таким питанням, що от батько загинув, мама лишилася з дітьми, я тут в армії, а з неї требують зайом, щоб цей вона виплатила». І потім приїхав представник з воєнкомата, а ми в школу ходили, а в школу як ходили, одні чоботи на маму, на мене, на старшу сестру. Старша сестра ходила в першу зміну, я ходила в другу зміну, а мама зимою тільки за верстатом сиділа і ткала полотно, рядна, рушники, от, і боса ж звичайно. А ми міняли оці чоботи, та сестра приходе, а я ухожу. Оце ми міняли ці чоботи, а ми у школі і прибігає сусідський хлопець і каже: «Ой там ваша мама в сільській раді потєряла сосзнаніє, втратила свідомість». Ми ж звичайно всі, з урока прибігли з сестрою, ну це було вже тепло, босі бігали. Прибігаємо, а маму там вже відливають водою. Її визвали в сільську раду, сидить воєнний, сидить секретар сільської ради, голова сільської ради і мама наша. А мамі як показав, ну цей представник з воєнкомата пісьмо, вона як побачила шо це почерк сина, вона вирішила шо це вже сина немає. Він: «Все добре, все добре з вашим сином, заспокойтесь». Ну і давай питати:
- З вас беруть налог?
- Да.
- Зайом підписували?
- Да. Ну я не можу зараз виплатити. Я просила їх, шо я по частям, скільки вторгую, скільки буду отдавать. Я не можу зразу отдати таку суму.
Він як тупне, це вже було при нас. Він як стукне кулаком по столові:
- Знаєте, шо з таких людей не беруть налоги. Виложіть з свого кармана все те, що ви в неї взяли.
А вона:
- Не надо діти, не нада.
Ну і відтоді вже маму не заставляли підписуватися на цей займ. Вобщем було самоуправство тоді. А от цю Сокольську прислали, вона така була, вона все вишкрібала в людей, грубо говоря, ходили.
Це хто вона була? Бригадир чи просто активістка?
Нє, це була представник яка-то.
З району?
Да, з району представник.
Комуністка?
Да, представник. То це вона була, я ж говорю, то це була така, страшне. Її всі боялися, я ж кажу, ми тоді ховалися, і з коровою цею, а вже тоді як поросятко начали тримати, то це порося не мали куди його діти, шоб воно не хрюкало.
А ви, дітьми не ходили, не збирали на полях колоски?
Було, я вам розкажу один такий раз. Одного разу, як вже була корова, я пішла збирати ці колосочки. Нє, це ще не було корови. Я пішла збирати колосочки, це ж так нада шоб була менша торбочка, цей колосочок обімняти, викинути, шоб тільки зерно залишалося, після того, як скосили вже все. Скосили, згребли, убрали цю солому і після цього тільки я йшла збирати ці колосочки. Назбирала в цю торбочку, цього зерна трошкиі бачу, шо їде об’єжчик, називали, цей шо на коні. Я бігом у рів, з цього поля у рів скочила, він доїжає до мене і цим батогом по мені, за ту торбочку, розсипав по полю це зерно і торбочку викинув. І поїхав. Як було боляче, як було боляче. І колосочки собирали, я ж кажу вам не дозволяли. Не дозволяли, це було щось страшне, шо робилося тоді.
Вам років 7-8 було тоді?
Ну да, отак було. Ми ж ходили тоді, ви ж не знаєте шо таке коксагиз, не знаєте.
Коксагиз?
Да. Не знаєте, шо таке коксагиз. Тоді ж таки вернувся, співали наші жіночки: «Спасибі Сталіну, шо одів нас у резину, а Малінову, шо розрішив держать корову». От, це мабуть не дозволялося, шо вони тоді так співали, шо розрішив держать корову. Так висівали тоді оцей коксагиз, він на подобі оцих одуванчиків був. Молочка, як у нас називали, на подобі оце цвіте, оцей пух, тоді треба було оцей пух так мєжду пальчиками збирали його в торбу, це треба було назбирати 2 кг оцього пуху за день і ти йдеш потім у магазин у село, 2 км, і здаєш оце, якщо в тебе не хватає, то тоді тобі не дають буханку хліба, а якщо в тебе получається 2 кг і більше, тоді тобі дають за це буханку хліба.
Це діти збирали?
Діти, а хто ж.
І з школи?
І з школи. Ну літом же ж були канікули. Він достигав, як оце одуванчики цвітуть, так молочник оцей цвіте і тоді пізніше облітає цей пух. От ми його, як він починав оце цвісти, ми збирали оці семена, а корінь потім викопували вже старші жінки викопували цей корінь і з цього коріння робили резину. Оце таке, таке я пережила.
А мати працювала в колгоспі, а їх годували там?
Ні.
Нічого не було?
Нічого не було. Нічого не було, ой. Якось мамі треба було самій піти на базар у село, а старша сестра пасла свою корову і сусідську корову. Треба було відробляти, нам треба було відробляти цим чоловікам, які вернулися з війни, ми, діти погибших, відробляли їм. Потому шо мамі треба було зимою, як там положоно соломи привезти, вот, так це ж вони привезуть, а нам за це треба було відробляти тоді літом. Ми пасли корови, ми ходили, як вони сажали картошку, вот я сама лічно, сажали картошку, я тягала за собою це відерце і накладала, вони дві лопати викопували, а я накладала цю картошку в ямки, бричками вверх, шоб це скоріше попроростало і так от ціленький день. І пам’ятаю, як я день накладала цю картопельку і мене не повали навіть на обід. А я думаю, піду додому, мама зварила затірку. Ви не знаєте, шо таке затірка.
Чули?
Чули, да? Я думаю, я піду і трошки з’їм затірки, бо багато ж не можна, бо нада ж на вечерю оставить всім. Я прихожу додому, а покойний дід прийшов і виїв. Я заплакала і пішла сіла під яблунькою, а ці люди, в яких я накладувала цю картоплю, виходять і доїдають хліб із салом. Я прямо давилась цею слюною.
Не поділилися?
Не поділилися. Мені було… Но коли я вже мала, коли я вже заробляла гроші я ніколи не прийшла в хаті сама, я завжди брала батон, пачку печеня, думаю, може ви колись згадаєте. Ну, от таке. Мама як лишилась оце з нами, на маму завжди натискали, щоб мама здала нас у дєтдом. А мама сказала «Ні за що».
Це хто казав?
Ну з сільської ради приходили, щоб здала нас у дєтдом, подохнуть вони в тебе. Вона каже «Що буду я їсти, то будуть їсти діти, я буду вмирати і діти біля мене будуть вмирати, но дітей я нікуди, нікому не віддам».
А дєтдом де був?
У Василькові. От коли мама вже видужала і ходила за цього Ванюшку, шукати, якого занесли, вона їздила і в Васильків, і в Бучу, і в Ірпєнь, кругом оце їздила.
Це в 33-му? Так, було?
Це в 33-му. Вона об’їзлила кругом, но так і не найшли цього Ванюшу.
Вона по дєтдомах їздила?
Да, по дєтдомах. І так і не найшли. Може його люди забрали, раніше ж не було так, так у людей запитували просто тай все. Не знаю, де він дівся. А цей Міша, которий його заніс, він сам воєнний, виучився, уже ж після війни і на Далекому Сході, там він женився і там його два сини. Но не разочку після того, він ні разу, навіть на похорони мами, не приїжав.
А як прізвище цієї сестри?
Вів’я. Рідна мамина сестра.
А під час Голодомору, хтось із родичів, хтось із рідні помер?
З маминих сестер ніхто.
А з батькових?
З батькової, ну в батька, ну з тих, що я знаю, що брат був, а так взагалі то там двоюрідні, троюрідні, то я ходила оце вже тут читала, у Києві, в музеї, то там пам’ятаю Бугай Григорій, Бугай Іван, Бугай Ганна, написано в книзі. Бо я найшла село Барахту, оце я там прочитала тільки, там і на Лагуту є. Багато Лагута – це мамимі, по маминій лінії, рідня. То є, що померли, но так то я ж кажу, оце ця корова, багато маминих і батькових родичів спасала. Тому що, я ж говорю, це денне молоко давали людям, вранішнє молоко несли на базар, а вечірнє було своя, говорила мама «Підем доїть корову», а вона відро молока дає за раз. А вже вечірнє, то вже рідні по-чучуть давали, знаєте, своїм і своїй сім’ї. Отак.
А просто односельчани, можливо батьки вам розповідали, хтось помер?
У 33-му?
Так. Взагалі скільки людей померло? 100 людей, 200?
Так, мабуть, більше. В нас село на 1200 дворів було. Село велике, дуже розкидане, то я вам не можу сказати. Я вам тільки скажу, що на нашому кутку вимерло 5 хат, з сім’ями повимирали на нашому кутку.
А як прізвище знаєте?
От не знаю.
А де ховали людей?
А людей ховали, мама говорила, що був такий мущина, якого кормили, давали йому харчі і він їздив оце із вилами і казала, що скидав прямо гарба, називалась, повозка із краями такими, і він туда скидав цих людей і загальна яма на кладовищі, там і зараз ця загальна яма. Я, от в мене зять старший, в мене дві доньки, і от старший зять щороку мене везе, в нас там аж 5 кладовищ, а рідня наша розкидана. Я навіть не знаю, де мамин батько похоронений. Вот, і це мене зять везе на ці кладовища.
А ця загальна яма на одному з цвинтарів тільки?
Ні-ні.
На всіх трьох?
На всіх кладбещах.
І в кожному місці позначено. Стоїть хрест?
Так.
А під час голоду 46-47 рр. хтось помер?
Ви знаєте, що я вам не скажу. Я знаю, що в нас на кутку, що вижили. Вижили люди, що в 46-47-му не померли. Оце спасало шо їздили в Западну Україну, потім мама говорила в Крижопіль, не знаю даже, де він знаходиться. В Крижопіль мама їздила і казала, шо це як наміняє, наміняє там зерна, на вокзалі сидимо, шоб поїхати, чим то в’їхати, а комсомольці каже, приходять і всіх витрушують і забирають. Так мама, як їхала, то одівала свиту. Свита, знаєте, шо таке свита. І вона на цю свиту підшивала лєнту таку, навіть не лєнту, а таку полоску підшивала, і в цю полоску насипала цього зерна. Оце з цим і приходила, каже, всіх, хто тіряли сознаніє, всіх забирали.
А скільки разів мати їздила в Західну Україну?
Ой даже не знаю. Брат їздив і мама їздила, ну вобщем хто куди міг, шоб жменю якусь принести, шоб спасти дітей.
А там в Західній Україні не лишилось людей, щоб вони допомагали, чи вони так ходили шось робили, міняли до різних людей?
До різних людей. До різних людей ходили. Так і цей брат, який видужав, так і трохи як він підріс трохи, так його зразу і на Донбас забрали. Тоді ж забирали в примусовому порядку, на шахти. Ну він там теж побув і вернувся. Він там після цього запалення, він там схопив двостороннє запалення легенів. І він знов вернувся додому. І так уже і лишився, потім його вже забрали в армію. І чотири роки він служив в Красноярську, в військах МВД. А цей старший брат, в Китаї, це японська війна, 7 років, без відпустки, без нічого.
А сестра жила ж в Феодосії? Вона не розповідала, от в Криму теж так само голодували?
Ні, там так не голодували. Вона того що вона жива в воєнгородку. Ну казала, що там такого не було, як у нас. Пам’ятаю, як вони приїхали це в 48-му році, ну да в 48-му році приїхали і привезли палку колбаси. А ця Катюша маленька ж стоїть, так її чоловік сам білорус, танкіст, тоже згорів, ноги обгорівші були, шо до кості. Він: «Катюша, йди я тобі дам вот колбаси», «Я не хочу, це такий ціпок і в нас там під сараєм стоїть, не хочу». Отаке. А кавуна як привезли, це пізніше як приїхали. «Катю йди», а вона «Та в нас і своїх на городі gповно». Гарбузів… Ну не бачили ж ми такого, знаєте, я вже вам скажу на правду, що у нас по сусідству жила сім’я і у них було вісім дітей. Я знаю, що Танічка це була сама менша. І приходила до моєї дочки старшої, ну там до мами, в селі, в селі. А я привезла кавуна і цю Таню вгощаю. Вона бідненька сидить, кусає і з цією коркою, я ж тоді взяла та почистила. Ну не знаю діти що це воно таке.
А біля будинку ви ж садити трішки картоплі, буряків, всього.
Садили картоплю і буряки все. Но я ж вам кажу, що це треба було здати 5 мішків отборної картоплі. Якщо там попадає десь чу-чуть надрізане чи надгризане, чи неріна… І рівної, тіпа як стандартної, знаєте… Як попадає, то ти замість цього мішка должен дати два мішка сверх цього шо ти обдурив. Зрозуміли? Отаке було, оце таке витворяла в нас Сокольська.
Вона прийшла ще в 46-му в село?
Да, навіть не знаю, як її звати. Но знаю, шо фамілія Сокольська, шо це всі її, як тільки було їде ця Сокольська, так уже всі ховалися.
Но вона ж не одна ходила, ходили односельчани?
Ну да, звичайно.
І односельчани виходить забирали?
І односельчани, і в 33-му односельчани. Мама було прийшла та каже, ну сусідка казала, шо мама сьогодні сознаніє потіряла. «Мама, ну чого ви?». Як тільки побачила на їхнім сестрину сорочку вишиту, то вона сознаніє потіряла.
Одяг позабирали?
Все позабирали, все позабирали. Ну таке, безпрєдєл був. Воно і зараз не набагато краще.
То ви потім в 54-му вже із села виїхали, ви пішли вчитися?
А в 54-му я закінчила школу на відміно. А начинала ж ходити до школи, то не було ні зошитів, ні книжок. Ото давали книжку, шоб ми вивчили вірша, допустім. Токо одна книжка. І це було десь збираємось і учимо оцього вірша. Листочок давали нам у школу писать. З бузини робили чернила, писати. Та що вам сказати. У пляшечках цих носили, і пляшечок ше цих не було, порозливаємо. Таке було, мама торбу оце пошиє через плече. І вчились оце в школі уже 47-ий рік, це я в 47-му році до школи пішла, ну як вже не могла ходить, то вдома пересижувала, от голоду. А як це вже, туди ближче до весни, то пам’ятаю, там стожок, Марія зо мною ходила в школу, їх теж було 6-ро дітей. То було мама, їх мама на великій перерві, ближче до школи чим мені, нам треба було кілометрів 2 йти до школи, а вони так на горі жили. То ця мама на великій перерві, завжди приносила до школи по одній печеній картоплині. І то вони виходять було під школою, з’їдять по цій картоплині і опять на урок ідуть. А закінчила школу я на відміно все. А з села тоді не випускали. Треба було в сільській раді брати довідку, шо це дозволяють виїхати. А мені цієї справки не давали. А я тоді пішла до керівника. Прийшла додому, плачу «Мама, шо мені не дають справки». А мама каже: «То ти йди до Василя Савковича».
Це хто був?
Моргун, мій класний керівник. Він у нас викладав українську мову і літературу. Був класним керівником. Він сам з нашого села. Моргун Василь Савкович. «Ти іди до Василя Савковича і що хочеш те йому і скажи, шоб він тобі допоміг цю справку взяти», мама казала «Діти, не дивіться на мене, якщо є можливість така виїхати – уїжайте, не залишайтеся в колгоспі, бо вас тут заб’ють», ну без батька, знаєте як, куди важче – туди і посилали. То я тоді пішла до цього Василя Савковича, я кажу: «Василь Савкович, як Вєрі дали справку, бо в неї у школі дядько робить, Люді Шапошніковій дали справку, бо в неї тут мати і батько, а мені не дають справку». Він тоді взяв мене за руку і повів у сільську раду «Почекай мене тут». І сам зайшов до цього секретаря, виніс мені справку і дав мені цю справку, дозвіл на навчання. Я поїхала, а нікуди ж не їздила. Поїхала сама до Києва, шукала-шукала десь оце по тих об’явах, де здати документи, здала документи тут на Лєонтовича в технікум связі. Тоді в оцеї Вєри, шо її дядько в школі робив, музику, ну хор, співи викладав, приїжає і приходить до мами. Він по сусідству з нами жив, каже «Ви знаєте, нехай ваша дівчинка забере звідти документи, я знайшов таке училище, такий технікум, шо там кормлять три рази в день, одягають, ще й на квартиру гроші дають». А мама каже: «Йди, дитино, забирай та їдь з ними та подавай туда». І ми поступили в профтехшколу на Фролівській. Профтехшкола, швейна. Там дійсно, отам я вже наїдалася. І вдома вже було шо їсти, але шо було, ну картопля, ну кашу там мама коли зварить, молоко рідко, коли нам попадало, бо збирали, я ж кажу, надо було налоги ці платити, на базар мама носила, оце в нас була радість, коли ми здавали масло і лишалися ці сколотини після масла, це була благодать. Ну звичайно, вже пізніше було у нас краще, ну я ж говорю, що в 54-му році я вже уїхала. То тут нас дійсно три рази на день кормили. Ну в нас було 4 часа практики і чотири часа теорії. Це вісім годин ми, діти, займалися. Но до жовтневих свят, я вже сама собі пошила пальто, наділа і вже в пальто пішла на демонстрацію. Це було перше моє пальто. А до Києва поїхала вчитися у маминому піджаку, у маминих кирзових чоботях, сорочина в мене з домотканого полотна і тут мама пришила таку маленьку полосочку, шоб не видно було, шо це там товсте полотно під низом. Оце таке було життя. А потім уже дали нам оце пальто, дали нам по дві пари трюко, дали нам туфлі, по дві пари чулок, по дві прості білі сорочки, два сатінових плаття і одне кашемірове, святкове плаття. Оце нам там видали таке. Обмундірованіє можна сказати. Це вже у профтехшколі. Це я вже як приїхала додому в пальто, та ви шо.
А про голод згадували в 50-60-х рр.? Про Голодомор можна було говорити?
У сім’ї згадували звичайно. Тут не можна було говорити, я, як приїхала до Києва, не можна було. Ну що я в селі, так як з вами говорю, ну що я не російською мовою говорила. А говорила ж українською, а все на російській, для мене було дуже тяжко, навчання було дуже важким, тому що всі терміни на російській мові, для мене це було дуже тяжко. Хоч я і закінчила на відміно, але я ж вам говорю, всі терміни були на російській мові, було тяжко їх зрозуміти. Потім жила на квартирі, да, я ж вам не сказала, ще й 90 гривень давали квартирних. Бо не на всіх хватало гуртожитку. Хто був кругла сирота, то давали гуртожиток. А в кого була там матір чи батько, то давали квартирні. То я жила на квартирі, то хазяйка, то ще щоб світло не палили. Так що не можна і було добре вчитися і почитати там подовше щось.
А дітям своїм розповідали про Голодомор?
Розповідала. Це внучок менший: «Бабуля, ты от рассказываешь, так вы что и землю ели?», я говорю: «Нет, сынок, землю не ели, толку от земли никакого, забивался рот и все, землю не ели». Я кажу, а колосочки которі там уже достигали уже в полі, то колосочки ходили крали і їли. Виминали це зерно і їли це зерно. Та не тільки колоски, навіть оце було корова вже як була, ідеш в луг, ви напевно, не знаєте шо таке сліпота, от часто буває продають такі букети із жовтими ранніми квіточками цвітуть, оце було весь, оце мєжду травою оце ця сліпота росла, було ідеш і цю сліпоту рвеш, боса, ноги мерзнуть, ой і це з корзиною. Корзину залишаєш там під вербами, шоб це як буде об’єжчик дорогою, шоб як побачив, то не бачив шо це я з корзиною, як ніби то букет собі рву. Оце нарву-нарву в руку, однесу, в корзину положу. Потім мєжду городами пройшла і мені там дорога іде і через дорогу наша хата, хатка ше була над дорогами. Значить, я доходжу до цеї сусідської хати, виглядаю чи там не їде хто-то, шоб цю корзину швиденько притягнути до своєї хати.
А як ви думаєш, от голод 46-47-их рр. це був тільки на Україні, він був штучний, хто був винен в цьому?
Я вважаю, шо тут винні були місцева влада, ну оце ця Сокольська і місцева влада, що ми допустили до такого.
Ну їм, мабуть, план давали, який вони мали виконать.
Ну звичайно. Давали, ще ж надо було поставки робити ці, поставки і зерна, і картоплі, і всього поставки робили, тому вони ходили і забирали, но я ж кажу, шо хто сильніший, хто спритніший, то ті ховали. Ховали там, копицю сіна поставлять на цю яму. І в нього вже шукають-шукають і з цими ломами ходять і шукають, і не находять.