- Місце запису: село Новий Стародуб Петровського району Кіровоградської область;
- Дата запису: 14.07.2009 р.;
- Хто записав: Фурманова Марина Сергіївна;
- Респондент: Давиденко Анастасія Іванівна, 1919 р.н., народилася в село Новий Стародуб Петрівський району Кіровоградської області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Новий Стародуб Петровський району Кіровоградської області.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).
Тяжко згадувати ту страшну подію, яка вхопила тоді Україну. Я весь свій вік з тяжким болем згадую той Голодомор, про який не писали ні в якій історії, ні в газетах, до того часу, поки Україна стала незалежною. Тепер розкривається все те, про що мовчали раніше.
Я, особисто, не можу спокійно читати в газеті “Біль людської душі”, бо там, ніби в дзеркалі, бачу своє горе, горе нашого села, мого куточка, де пройшло моє дитинство.
Голодомор 33 р. розпочався 1932 року. Люди працювали по совісті, старалися. За їхню працю не одержали нічого, а що з городу зібрали, треба віддати за різні податки. Вже починаючи з Нового року не було ніяких продуктів. Живилися хто чим міг.
Коротко про свою сім’ю. Нас було 8 (вісім). Чим можна прогодувати всіх, якщо немає нічого. Коли вступали до ТСОЗУ, то все віддали: пару коней, корову і всякий с/г реманент…
Люди через деякий час свої корівки забрали назад (додому), бо не було чим у ТСОЗІ їх годувать, а нашу – забрали на м’ясозаготівлю (і в багатьох так сталось).
Батько зі старшим моїм братом кинулися підзаробить у якомусь радгоспі. Їм обіцяли дати зерно пшениці, а дали зерно з мишію. Привезли той мишій і почали його товкти в ступі. Від нього лишалась зелена полова, з якої ми варили куліш (суп). Я його як зараз бачу й пам’ятаю його гіркоту.
Про хліб ніхто не згадував, бо його ні в кого не було. Полову яшну потовкли й пекли ліпеники. Вони теж гіркі й розсипалися.
Вже взимку почали вмирати. Першою померла бабуся, за нею незабаром помер дідусь. Я і зараз згадую, які були дужі і дід і батько, а голод завалив…
Ранньою весною помер батько. Я бачу його благаючі очі перед смертю він сказав: “Ой, як хотілося ще годочків п’ять пожить…”. Помер.
Йшов уже травень 33р. Я йду зі школи, плутаю пухлими ногами, а мені гукнули сусіди, що мама померла. Горе за горем. А сили не було оплакати матусю. Немічні падали біля неї, бо знали, що й нам судилась така доля.
На городі був клапоть посіяного жита, яке красувалося і стало наливатися. Тоді колоски підсмажували і висмоктували зачатки зерна. Та це було пізніше. А чим живилися до цього?
Обривали листя з берестка, сушили, терли і місили на коржики. Вони теж гіркі і їсти їх якби ніхто ніколи не діждав їсти. А їли бо нічого не було. Від цього бур’яну почали викидати пекучі нарива і старший брат помер від ран.
Залишилося нас троє. Я до школи не могла вже ходити, така пухла, що вже мені важко ноги тягти…
Вчителька (Олена Михайлівна) переказала, щоб я якось добралась до школи. Кожного ранку вона мене зустрічала і вела поснідати. А вчителька Любов Корніївна нав’язала мені вузол борошна (хоч і яшного, але це було великою допомогою, бо вдома лежали нерухомі старші мене брат і сестра. Дякуючи цим добрим людям, нас троє залишилось вживих.
Та це я тільки про себе, а що коїлося навколо. Кожен день і підводою везли і возиком – як хто міг вирядити своїх до кладовищ.
Люди пишуть про це до редакції, а мені просто страшно згадувати. Я тих людей майже всіх знаю. Наш невеликий куточок відправив на той світ Голодомор 33р., що залишилося зовсім кілька сімей, що їх не зачепив.
А саме страшне сталося через три хати від нашої у Яструбів: мати пішла десь просити що-небудь, та по дорозі під тином померла. Менші діти померли вдома. А найстарша, Машою звалась, залишились з батьком ще живі. Батько ще ворушився. Позачиняв вікна, зарізав дівчину і варив у казані м’ясо. Хтось зайшов і побачили, що робиться. Його забрала міліція, то він помер, а горе завершило Голодомор.
Пробачте, бо це не все.