- Місце запису: село Любовичі Малинського району Житомирська області;
- Дата запису: 21.09.2009 р.;
- Хто записав: Мороз Сергій Юрійович;
- Респондент: Мороз Лариса Йосипівна, 1935 р.н.;
Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Тишковичі Іваничівського району Волинської області.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).
Понад сім десятиліть минуло відтоді, як страшне лихо вступило на квітучі землі України. Зараз його називають по-різному: голод, Голодомор, людомор, голодне лихоліття, голокост, великий голод… Закатовано, замордовано, замучено нелюдами мільйони українців: чоловіків, жінок, дітей, навіть немовлят не пошкодували душогуби. Душі невинно убієнних квилять у Всесвіті й спалахують у людській пам’яті поминальними свічками.
Я живу на Волині. Про грізне голодне лихоліття 1932-1933 років дізнався з газетних публікацій, розповідей учителів історії, телепередач. А у моїй родині свято бережуть пам’ять про великодушний учинок моїх прапрадідуся й прапрабабусі, які врятували життя жінці й дитині, котрі, гнані голодом, прийшли зі Східної України у важкий голодний повоєнний час. На знак щирої вдячності за врятоване життя жінка, коли йшла додому, залишила вишитий рушник, який зберігався в скрині моєї бабусі. Коли в наші школі було організовано народознавчий музей “Берегиня”, бабуся Лариса Йосипівна Мороз передала його туди. Ось що розповідає вона про ці далекі події.
Після війни на Східній Україні був голод, і голодуючі та виснажені люди шукали порятунку в західних областях України. Багато змучених і голодних людей приходило на Волинь, щоб врятуватися від голодної смерті.
Одного разу до моєї бабусі Кулини попросилася жінка з маленькою дитиною на руках, навіть не на руках, а на плечах прив’язане рушником. Бо жінка була така безсила й виснажена, що не могла нести дитину.
Сама тоді ще була дитиною, бо народилася в 1935 році, тому подробиць, може, добре й не пам’ятаю. Жінка плакала й просилася дати їй притулок, бо вже не могла далі йти. Дитинка її зовсім нічого вже не їла. Жінка казала, що як помре її дитятко, то вона сама його похоронить. Вона не сподівалася, що воно може вижити. Мої дід з бабою прийняли її і вона стала жити в нас. То була осінь. Стали рубати молоденькі півники і варити з них суп. І те мале дитятко, яке вже нічого не хотіло їсти, стало кожен день з’їдати трошки того супчику: по ложці чи й більше. Помалу воно стало оживати і поправлятися. Жінка та жила в нас, аж поки її дитина зовсім не поправилась. Коли вона вже йшла від нас, то залишила нам в подяку рушник вишитий. Ми не хотіли брати, казали їй: “Може, ще десь поміняєте на продукти”. Але вона сказала, що хоче його оставити нам, і оставила. Я ще пам’ятаю, що коли вона з нами прощалася, то її дитятко, хлопчик, вже йшов своїми ножками з мамою за руку.
Моя сім’я, яка прийняла жінку з хлопчиком, тоді складалася з діда Митрофана, баби Кулини, мого батька Йосипа і мами Олександри. Ще було нас двоє дітей — я і моя менша сестра Ліна. Прізвище наше було Воробій. Жили ми в селі Тишковичах Іваничівського району Волинської області. Зараз я також проживаю в цьому селі. Моє прізвище Мороз, ім’я і по батькові Лариса Йосипівна, рік народження 1935. У той час, коли сталася ця подія, мені було десять років чи, може, одинадцять. Точно не пам’ятаю, я жила разом з батьками.