- Місце запису: село Сулак Носівського району Чернігівської області;
- Дата запису: 19.09.2009 р.;
- Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
- Респондент: Расюк Ніна Григорівна, 1940 р.н., народилася в селі Сулак Носівського району Чернігівської області;
Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала у селі Сулак Носівського району Чернігівської області.
«Тоді була голодовка в 32 году, розказував мені батько, Расюк Григорій Михайлович, 1904 р.н. Він зріс сиротою при бабусі. Батько його помер, а мати вийшла заміж і покинула сина. Тоді він уже був парубком. Споминав, шо трудно було жить. Ходили по селу і забирали у всіх корів, реманент, зерно, коней. Чи в колгосп, чи куди вони дівали не знаю. Шоб якось вижить, люди ходили по полях, собирали колоски, шоб ніхто не бачив, їли гнилу картоплю. Дуже бідували. Батько коровами орав, і йому за це давали їсти. Краще жили ті сім’ї, де були корови. Вони виживали за щот молока.
А як була голодовка у війну, я помню. Моя мати, Чернета Ольга Трохимівна, 1919 р.н., ще до війни, у 17 год вийшла заміж за мого батька. У його померла жінка, і осталось троє дітей: Микола, Тетяна, Петро. Так вона пішла на трьох дітей ще зовсім молодою. Як почалася війна, батька забрали на фронт, а вона осталася в Сулаці з 4 дітьми (спільний був Іван, 1938 р.н.), а тоді народилася я. Доки не спалили Сулак, вона з усіма жила у нашій хаті, а як згоріли Сулак і Коробчине, її з дітьми та ще дві сім’ї забрала жить до себе у хату її сестра, а моя тьотка Оришка (Чернета Ірина Трохимівна, 1903 р.н.) Вона жила в Червоних Партизанах недалеко од сільсовєта. Заміж вона не ходила, жила сама. Розказували, як поліцаї ходили по хатах відбирали курей, худобу, зерно для фашистів. Тьотка Оришка закопала зерно, яке у неї було, у землю, присипала його гноєм і наказала нам ходить туди у туалет. Кругом шукали поліцаї. Проштрикували сіно, землю, верх дном все перевертали в хаті і в сараї. Та нічого не найшли. Уночі тьотка одкопувала яму, набирала відро зерна, молола ночую, а тоді топила піч соломою, шоб не видно було диму, пекла прісні коржики з ячменю і давала всім. Нас там душ 20 було. І всіх вона спасла: із Коробчиного дві сім’ї і нас шестеро. Хатка були малюсінька, десь 4 на 5. Спали, хто де міг, та всім хватало місця. Якби не тьотка Оришка, то, може, й на світі нікого, не було б».