- Місце запису: с. Костянтинівка Смілянський район Черкаської області
- Дата запису: 20 серпня 2018 року
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Артеменко Лариса Олегівна
- Респондент: Шаповал Олександр Савович, 14.10.1925 р. н., народився в с. Попівка Смілянського р-ну Черкаської обл.
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в с. Попівка Смілянського р-ну Черкаської обл.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як Вас звати?
Шаповал Олександр Савович.
Коли народилися?
14 жовтня 1925 року.
А де народилися?
У селі Попівка були тоді, там я проживав.
А село Попівка це який район?
Смілянський.
Помню, дуже добре який совєція проходили інтелегенти, значить, пройшла революція, у селі мітинги, толовки. Я був малий, але на мітинг, рано тітка, там моя і все. І ми … [нерозбірливо], я помню те постояли, постояли, тоді дали мені коло школи. З трибун, із туда, а там виступали, вот. І я ж з своїми тітками підійшов до їх. А вигін людей, людей тако багато, це ж була система наче проповідувалась після революції. Бо тоді так, це панське, бий, ламай і розбирай. Це дуже канєшно шкода, такі постройки були у селі Попівка. Козацьке було, було коня, копито, подарований Катериною. То шоб мене піднімали дівчата, шоб я побачив, а людей, як мож, і каждої людини такий прапорець, держать прапорець, там наступають, розкладують тошо, і шо то те наше, наше, вобшем, то. То сперва розділили землю на кажну душу одінаково. Була даже в деяких селах, от, наприклад, в нас у Попівці, трошки більше людей було, як на душу населення, а в котрись не хватало, то од нас одділяли їм, шоб їх подідити, шоб рівномірно главне землю було розділить між людьми. Люди взялися до роботи з ентузіазмом таким, обробляє, ше були колишки, то шо шо робить це вручну і все скотиною тягнули. Земля родила, доглядали за ню, от. Мені приходилося, значить, моя сім’я, четверо, земля отділена на полі, оце таке время, як оце виживали. То вдень ми не відсівали жарко, а сил, то на ніч люди виходили і старалися собрать урожай, собрать. Так дуже. Ну і значить, коли так звідти убрали поля, зерно і наче зерна в населення багато, там уже люди порозбирали, помолотили вдома ціпами такими, от. І тоді начали, це років два так розпоряжалися, а потом виходить були новий порядок шо треба в коморі, казать таке?
Так, все розповідайте.
В коморі того багато молодих людей таких, юнаків, дівчат. Поступали в комору, там єсть Комунарська була, то там вони склад отой робили і це все здавали в державу. Людям же наведи розпорядок шо хто, скільки здавав хліба то, то, вобшем стали казать, шо здавайте, от. Ну коли сказали здавать хліб, його забирали десь і увозили, а тут все менше хліба ставало, між людьми стали всякі заготовки, ховали, вот. Але така строгость була, хто як ізмінився, то не той, то викликали, називалися такі штаби і то вночі там представник із міліції, із КГБ чи шо воно і стукне таких актівістів і оці на кутку, значить, виживають, признавайся і здавай їх, до зернини, бо тіки найдемо шо в тебе, то на виселку. Ну люди боялися, тікали, ховалися, а тут уже, коли хліб уже в руках держали, а ці люди, то вже хто не наховав собі, то уже з голоду начали, уже старі нікудишні, о, ну і уже начали у людей, то там, то там уже до того дотрусилися, шо не було чого, ну ходили по хатах, писали, шукали і кругом хати і все, може в кого десь сховане, то там , щоб забрать і це, шоб не стали на мєсносці зерна ніякого. Вже люди приходилась, значна більшість людей, начала голодувати, де ж брать, отакі наші комуни були, воно похоже на колгоспи. То там де чи морква там десь в когось була, чи якісь буряки, то вже люди голодні, їли вже шо попало. Стали більше умирать, на дорозі десь, іде, іде, дивись під тином лежить і нема. Ну правління організувало такого дядька і він з конякою і хто вмер, то звозили на кладбіще.
Тобто було місце, де всіх разом закопували?
Були. Коли ше зразу шо свої закопували, черговий санітар ше довженький, то прикопували. А вже було до того шо по селі дядько і там і викопає, і там от, і дві, і три, то так ховали.
А було таке, що яма одна глибока, а туди багатенько кидали людей? Коли от вже дуже багато людей помирало?
Багато людей помирало, то вже не бачили де вони дівалися. Дуже шо страшне, шо начали людодєйством заніматись. Начали тако люди вже ловити тако, із нашого села опасалися, як той кажуть, людожери. Їли скіки, шо той. І по скіки вкидали людей, такого учоту не було. А так дітей захватить, вулицю цілу … [нерозбірливо], должно їх бути скіки мільонів, бо большенство умовляють таке. Ну тоді, коли вже хліб зачистили, отут же ж начинається, діти-сироти остаються, батьки помирають, а діти такі безпризорні. Тоді, значить, були приказанія, шо якесь товариство, в якого товариства, якась організація така, шо вони цих людей брали як то людей, раз їсти шо мали, як послали буряки сапать, це вже з весни начинається. То було, і мені таке було. Ну а де, намняли бур’янів там і варили їсти там. Він же ж вредний, то багато дітей було, як то кажуть, знекровленими. Це товариство, тих, хто вийшов на роботу, давали триста грам локшини якоїсь, суп. Той такий оце прожиття, в началі зелень всяку, потом переспіла акація, начала вже цвісти, тоді так … [нерозбірливо], тоже сидять їдять собі, хто де на роботі там, то чи буряки в складах були, чи то старалися як не-будь вже здобуть. Бо і не давали цього, шоб. Ну і, хто мог, як ішли до них на роботу в це товариство, і вони так вдержували робочу силу. А такі пожилі там, хто не зміг себе наче десь шось найти, от, то …
Помирали?
Помирали. Хліб вивезли до їдиного. Хто, які дядьки там заможніші були, то ше спеціалісти на машині молотили, должні були, вміли шось робить, чось їх на виселку, в куркулі, шоб не бунтували вони. То їх, то на станціях, на Кам’янку і десь відправляли у Сібірь, на Соловки, тай таке.
Багато таких сімей було?
Було багатенько.
А ви прізвища пам‘ятаєте?
Га?
Прізвища, фамілії цих родин?
Головані, Головані, така крупна родина була, потом Сверибі, наче спеціальність таке, тоже вивезли їх на, таке бува поїзд як до населених, так потрошку його, той десь, десь їх вивозили, вони вже дехто поприїжав вже аж, як началась война ця, от.
А вони підбурювали людей проти комуни оці куркулі?
Вони ховали хліб, а ціх люди на їх дивляться, вони як вже власть отак, отак, вобшем … [нерозбірливо].
А проти влади вони повставали?
У селах в основному це шо в очі, а організатори в городах, от. А села, вони входили, не було їм кого, шоб хто так піддержав, енергійно, задержав в руках, або шо, то такі обісилені люди, дуже обісилені. Це ж я вже казав, шо вночі йдуть називався «штаб», до когось в хату і визивають, виходь, ти здав увесь хліб, а ше те, те, те должен був. Не має, то ходили шукали в селі. Хто сопротівлявся, то висилали, а потом…
А як звали батька вашого?
Сава Пахомович.
Сава Пахомович?
Так. Шапавал.
А матір, як звали?
Матір – Шаповал Ганна Федотівна.
А вони в колгосп вступили чи в комуну, працювали?
Тоді в колгосп геть усі сразу йшли і записалися і вони.
А ваші батьки вони добровільно записалися чи їх примусили до цього обставини?
Нє. Це ж вони як заходили, як оце після революції, після мітингів, того, то вони розказували і таке розпорядження взяли, дітей підбирать в такі приюти, там десятеро чи п’ятнадцятеро дітей і з чужих сіл, і з. У цих приютах їх підкормлювали, а хто такі мєсні, то, як не було кому його десь устроїть, шоб він, то мерли таки то…
Це в 32-33, під час Голодомору?
Да. В 32-33.
То батьки в колгоспі працювали, а їх щось давали в 32-33, під час Голодомору, щось давали за трудодень?
Нє, тоді не давали нічого покамісь, поки стоївся цей колгосп, колективне господарство.
А годували в колгоспі їх, батьків?
Раз їсти давали, а то так.
А брати, сестри у Вас є рідні, були?
Були.
А скільки?
В мене велика сім’я була. Це я 25-го, сестра 27-го, брат 30-го, потом 34-го, сестра 35-го, а то ше вобшем всього семеро нас.
А ви найстарший?
Да, я найстарший.
А оці, шо меншенькі, шо до 32 народились, вони вижили в голодовку оцю?
Батько і мати, потім на роботу оціх де колективне господарство, то і батькові, і матері 300 грам борошна, а мати варила, коли вони там кончались, приходять, а ми вдома лежимо на печі і незружащі, то мати в такому казані топте нам юшки такої оце зварить, оце так. Це хто, виходив на роботу, тому стали давать 300 грам борошна.
А це коли, коли почали давать по 300 грам борошна? Після 33-Го?
Як начали сапать буряки, солодкі, це товариство воно якесь не держава, а хто зна, шо воно, шо магнати чи як. Вобшем вони спасали людей, шо як буряк солодкий, його проривать, густо, треба було. Дуже важка робота.
Тобто в 32-33-му була недержавна якась установа, 33-го весною, оце товариство, воно недержавне було і хто там працював, давали по 300 грамів борошна, да?
Да.
За трудодень, так наче?
День проробив, то той.
То так і вижили, виходить?
Так виживали, як кажу, шо сильно стали, то бур’янів всяких.
А корова була?
Була, тільки у те, уже як началася голодовка, то не стало.
Забрали корову?
Да, коні, у кого коняка, то заставили, шо на зв’яжіть і на господарство, там, де панський маєток був, туди звозили коні, людей навіть заставляли робить, кіньми там шо робили, то вони як робочими, от і оце пооброблять на місці, хто, хто змог.
А жорна були в вас у сім‘ї?
Нє, в те врємя не було. Не були, не були, а, вже й кончилася голодовка, то ше строгий учот зерна вели і забирали, давали на трудодень хто, шо там трошки давали там, платить в канцерну, тіки виходили, всі вже корови, указанія із верху, шоб корову забрали, да тоді корови такі робили, такі і для корови, і для коней. І начали вже все по-трошку налажуватись, так привикли ми, ну тай такий був, такий був період. Так приходилося виживать.
А активісти до вас приходили додому, або там із сільради, щось забирали, конфісковували, особисто до вас у сім‘ю? От батьки наче все здали, вступили до колгоспа, а приходили додому, щось забирали?
Ну вже під кінець голоду, то ше всякі якісь приходили, забирали, вимінювали, хто дасть кожуха чи перстня, чи шо не-будь даси, то дадуть борошна.
А де це ви вимінювали?
Вони з своєю конякою, в каждого свої коні були, вони як не в колгоспі, а міняли. Наші люди поскакували дядьки такі, шо аж в Чечню, там не було голоду, в того корова, то дядьки. Потом поїхали, кілограм по сорок з каждої округи і тоді верталися назад, дехто вертався, а дехто не вертався, бо там ограблять.
А куди ще ви їздили? В Чечню, ви кажете їздили мінять, а ще куди?
Нікуди вже.
В Білорусію, туди в ту сторону не їздили?
Нє, може там ближні то. В Білорусії казали, шо їздили, шо там можна розжитися картоплею. Ну це треба, шоб було в дорогу. А як там то, то не в состоянії, шоб привезти його.
А таке слово як «торгсін» вам відомо?
Чув.
А що чули?
Шо міняли дорогі вещі, чи хрестики, кожухи, перезаглядали, в скрині там заглядали, чи немає там дорогоцінних вещей. То там давали розпорядження таке, шоб там.
То це вони їздили по будинках, заходили і пропонували, що давайте нам золото, а ми вам обміняємо на продукти?
Вони, люди самі здавали в комору.
А куди їздили здавати, в Черкаси? Чи куди?
Чи в Черкаси, чи де, базар якесь чи шо таке.
А от торгсіни, ви не пам‘ятаєте, куди їздили в торгсіни?
Це якась така організація.
В місті десь.
От кажуть, куди, в торгсін, я перстня здавав в торгсіні.
А що отримували за перстня?
Яку там ціну ніхто ж не контролірував, скільки хто везе, за їжу все отдавали ми.
Давали їжу за перстень чи за хрестик.
Так уже аж із 35-го года вже наладилися ці настоящі колгоспи, то тоді вже давали за трудодень хоча б трошки чогось. Не платили, а писали такі трудодні, щиталися. Тоже шо вони там пишуть, куди 25, один 50 шось темп великий, отак писали. А тоді вкінці на цей трудодень, шо його написали тобі, рішили дать на каждий трудодень там чи 200 грам, чи 300 грам, тай таке.
А щось чули про «закон про 5 колосків»? Таке чули поняття?
Був. Чув, не то шо, знаєте, це було, не давали вони нічо, твій хліб вези тільки у коператив, в млин, шоб здавав тільки сюди. Ми оставляли хліб, коли уже кончився голод, таке було.
А колгоспні поля охоронялися?
Охоронялися.
А що було, якщо хтось там із голодуючих з колгоспного поля там колосків кілька зірве?
Якшо такі шо вкрав із колгоспу, то тоді за крадіжку не дай Бог.
А що було за крадіжку?
Було два, три, п’ять год, смотря яку. Даже не давали шоб. В мене тоже куло куча всього, так мало давали на цей трудодень, все забирали, шо не було шо, шо на городі там де трошки. Якшо взнають шо в ступу, шо не давать відшука, державне майно обязане, а нишком люди робили ступи, в хаті вкопували відро там, той тако і туди натовкували тієї крупи, шоб тільки менше хто знав. Гиначе ше колгоспи, но свого те шо ухилялися. А за те шо колосок, то це в Сибірь.
Тобто не можна було вдома ні жорна тримати, ні ступу зробити, це не можна було?
Геть усе робилося крадькома.
А церква була? В 32-33 діяла?
Церква була. Церква в нас гарна, велика була і посадила там, підбила копитами, копитами князя била копитами, підданий часом, сміялась там це.
То діяла вона під час голоду?
Да.
Ходили туди?
Після того призирали, а потом шо, бо я знаю, шо я вже у школу ходив, то баба мене віддала в церкву, шоб посповідав, то я оце перший раз був у церкві, а церкви, і править там, релігія наша піддержувала, а хто шо сильно за релігію, то прививали мантійство, потом поїздить, дзвіниця висока, тяне дзвін, на все село дзвонили, всі інші були, от. Дзвін називався. То оце комсомольці організували, полізли і того дзвона скинули з дзвіниці, шоб церкву ліквідувати. Узялися до церкви уже, то вже церкви начали конвої робити, отаке все.
Зерносховище.
То ми крадькома, у людей, у хаті десь дітей старались похрестити, таке там. Така боротьба, а власть презирала нас.
А пам‘ятаєте може прізвище сімей або людей, які померли від голоду в 1923-1933 рр.? Може сусіди, може родичі якійсь далекі хтось помер від голоду?
Я їх так знаю, шо …
Кажи як їх звати.
Одородьки.
Одородьки?
Да, Хведір. Одородько Хведір, це знаю. Потім Лисуцькі, а хто вони, шо вони.
А дід, баба пережили? Вижили ваші під час голоду?
Мій прадід по батькові помер в 33-му від голоду.
А як його звали?
Пантелімон.
А прізвище?
Шаповал.
А прізвище може згадаєте, може людоїдів або, тих кого з‘їли?
По дорозі із Попівки яром, як іти, то там наче жило три сім’ї, таких, знаю, шо там. То ті люди там померли, там їх їли, кажуть. Туди опасно було йти, бо людоїди там. Боялись, ми туди йти.
А не чули такого поняття, шо колгосп в чорний список, на чорну дошку заносили? Таке не чули, у вас не заносили колгосп, де батьки працювали на чорну дошку?
Нє, шось таке було, шо хто харашо працює, то на червону доску, а то тако як крали щиталися то чорну. Там фотографії, шо селянин. Не дай Бог, шоб остався і не пішов на роботу, оце коса, серп, це все вже на машини, тай там багато було, тай одібрали в колгосп, воно в колгоспі було тойго люди молотили зерно, тоді все в державу, всі ми оставляли.
А з сусідніх сіл не заносили на чорну дошку, не чули ви такого?
Та в усіх так було заведено, шо так сказати, ледачих отоді на чорну доску, а як харашо працювали, то…
А ви не пам‘ятаєте, хто тоді був головою комуни?
Я помню, такий голова колгоспу там все наче, таке визивали в район, шоб казати їм шо робити. Голова колгоспу в нас перший був начальником – Петренко Андрій.
Петренко Андрій.
І тоді бригадіри, бригадіри були назначені вже, все село розділене на бригади, кажда бригада свій участок, то передову бригаду.
А бригадири були хазайова такі? Чи хто це були за люди?
Нє, кого попало брали. Создалі і самого такого живішого дядька бригадіром, шоб він загадав і сказав де, шо робить і куди шо то, завели бухгалтерію, квитанції ставили, шо робили, то видавали. На станції видавали квитанції.
А голову колгоспу не змінювали під час голоду? Чи комуни? От треба було ж план виконати, часто було якшо не виконували, то міняли того голову, ніби він не виконує план.
Тоді все виконали.
Виконали.
Виконали, ніде, нічого не оставалось, це хтось десь у яму сховав, а шоб десь отако, я ж кажу в ступі десь там і то боялися. ага, не здаємо ми, должні здать, здать зерно, обезкровлювали.
А післявоєнний голод пам’ятаєте 46-47 рр. після війни, як тоді жилося? Був голод після війни?
Ну голод, оце ж в 32-33-му, а раніше голод, попередній такий голод щитався 21-23-ій, оце, оце. А тоді, як це мене питалися, от імено в той голод, як показали, забунтували десь там, то тоді як посипались виселки, то боялися і слова сказать.
Це бунтували коли?
Ну в 33-му, 32-му, оце ці люди шо 22-му, то вони сильніші, то вони самі оборонялися і сопротівлялися і людей підбурювали. От, то вони в перву очерідь, тіки чучуть тоді їх висилали.
Переживили голод виходить в 21-23-му і як побачили, що знову голод, почали бунтувати?
Да.
А їх виселяли, зрозуміло. А 46-47-ий не було голоду?
47-ий голод був.
А податки були, от податки в 46-47-му на фруктове дерево там, на курей, яйця, шоб здати скільки було?
На все це, податки на все були.
Здавала сім‘я ваша податки?
Здавали. Оце ж вже в 37-му вже мали свої корови, то було таке шо ти корову маєш, ти должен здать 350 літрів молока, обязатєльно.
Це в рік 350 літрів молока?
Да. І кажний должен здавать туди. Порося, хто видержить, то ету шкуру должен здать. Вобшем така … [нерозбірливо]. Послєдня война 37-ий чи 47-ий.
А люди помирали від голоду в 47-му?
Та умирали, но менше. Причому у 47-му, в 40-их, то голод був, їх же в руських властях, Курська, Радянська, Воронежська, їх спас од голоду Західна Україна. Їх ше не було колгоспу, нас забрали із поля, а там ше індивідуальне їх освободили, то вони хліб ше свій. А робить треба було, то студаго хмари людей, о, і з нашого села, і Воронежська, і Курська, їх пороблять, помолотять, помолотять, їм давали зерно, вони назад і той. То наші такі як Черкаська там, Київська область, то тоже ж там женилися, поїхали, поробили шось, набрали клунок там чи шо зерна і додому. А Воронежській, Брянська, то ті на поїзд обліплять прямо, хто на скіки, але вже…
А пересуватись можна було, да, на поїзді? Давали квитки на поїзд в 46-47-му?
Це я вам кажу, шо на ці товарні вагони і даже не вагон, а та, площатка, зверху така, то всі наліплять і дивиться, шо сидять. Я вже цей момент в армії був, прийшлося там служити Славута, Шепетовка, кажна станция Славута, Старобрянск і видно як оці люди в вагони загружалися, то помагали в вагони вже нас знали на станції, вот. Послали, шоб із вагона перегрузить в державний вагон ночью, із вагона, з складів, уже я ж кажу, шо Західна Україна спасла. Тоже як начали з клунками їхать, причепиться, обліпляли прямо ці плащадки і їхали, із клунками. А тоді вже начали, після цього там укреплювати колгосп, коровники великі, свинарники. Я на роботі, усі на роботу.
Може ви знаєте, під час Голодомору в 30-их роках у місті теж голодали чи в місті краще було, може вам розповідали, хто в місті працював із села?
Вде вся, два-три годи, вже то, то багато брали хлопців в ВЗО, вищі заводські училища, то там і одівали, і годували, і як школи. Отакі хлопчаки геть усі, одіті геть усе, о, понаучувалися.
І годували їх, пайки давали?
Їм усе повністю, там де там. В якомусь інтернаті, де безпризорні, то звозили в одне, то з трьох, з чотирьох сіл в одне, по 20, по 30 і там їх доглядали, і вчили.
А в школу ви в якому році пішли? В скільки років?
Та я знаю.
Після голоду вже, да?
Ну да. Через рік чи два.
А однокласників багато в вас було? У класі дітей багато?
У нас у класі було тридцять з лишнім душ. Первий клас тридцять душ тоже, дойшли до 60 душ.
А батьки ваші пережили виходить, ще той голод, що 21-22 рр.?
Да, вони пережили.
А вони вам не розповідали про Американську адміністрацію допомоги або про американську допомогу благодійну, не говорили, що їх там годували, польові кухні?
Нє, я не знаю. Про Америку тоді не балакали. За Америку…
Враги були?
Да, да.
А що батьки розповідали про голод 21-22-го?
Те шо великий урожай, хароший був, зерно, а тоді сильно щухло, вишукали.
Забрали?
Да, забирали. Не дивились, шо це треба оставити на сім’ю там, нічого.
А в сім‘ї може хтось помер тоді в 20-тих роках, під час того голоду, їхні брати, сестри?
Дві тітки моїх, Пріськи, то вони не дуже, але під час голоду.
Дві тітки, дві Пріськи, ви кажете, так?
Да. А так багато у нас їх.
А забирали продукти, то говорили, що кому, куди? Голодуючим Поволжя?
Нє.
А як казали, навіщо забирали?
У державу.
Просто в державу здавали?
Да. Я кажу, шо як я служив в армії, на старій границі, то то в вагонах, на складах там була пшениця, то нас вночі і з складу нагрузили в вагони і десь отправили.
А це як був голод 20-тих років, то ще комуни не було, ще кожен собі окремо був господарем, да?
Да.
Одноосібниками. І було гарне господарство у вашої родини?
Нє, середнє.
Середнє?
Ну да, у хароших, то пара коней, віз це саме главне, реманент, там ше той. А так одна конячка, шоб тіки, конячка і той. Треба було зимувать і мене забрали на поле, так місяць світив, а люди як удень. Жнуть. Всі заінтересовані у своєму, шоб у своєму хазяйстві господарювать.
Землі багато було?
Нє. Півтора чи два гектара. А були такі шо по 5 гектарів.
Ну це вже багаті вважалися, так?
Да.
А в середняків десь півтора?
Да.
І одна конячка?
Правильно, якшо була конячка. А тоді розхазяйнувалися, а тоді тільки раз всьо здать у колгосп, всьо і конячки, і вози, всьо і ходи туди на роботу. Тільки прийдуть, подивиться на господарство, коні стоять, а їм ніхто не дає їсти, батьки шо це, скотина голодна, ставить треба. Так він же ж завив, тоді вже начали, тоді вже дали розпорядження, шоб годували її, скотину держали. А потом уже здали у колгосп, шо не було в чому йти на роботу і по морозі дітей з школи вели. А тоді два первих класи, два других.
А в селі приблизно скільки померло в 32-33 роках, багато людей? Половина села десь чи третина?
Нє, менше.
Менше третини?
Багато розбіглося, поспасалися у города на роботу, то це вони, то тоді багато на роботу брали, давали гроші. А сільське хазяйство нічого не давали, писали трудодні, а на трудодень бувало так, шо нічо, не виконали план, нема шо, вобшем так голодували.