- Місце запису: село Тіньки Чигиринського району Черкаської області;
- Дата запису: 15.08.2018 р.;
- Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Смоляр Михайло Кіндратович, 23.11.1932 р.н. народився в селі Тарасівка (зараз не існує, в 1959 році затоплене водами Кременчуцького водосховища) Чигиринського району Кіровоградської області (сьогодні Черкаської області);
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;
Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживав в селі Тарасівка Чигиринського району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?
Смоляр Михайло Кіндратович.
Коли народилися?
1932-го року. Або 33-го, а записали 32-го, бо так треба було.
А число, місяць?
23 ноября.
А де народилися?
Село Тарасівка Чигиринського району Кіровоградської області.
Це сучасна назва Тарасівка чи було перейменовано?
Це там, де море зараз, була Тарасівка, Бужини і так далі, так далі. Всіх переселили сюда, то тут вже Тіньки.
Біля Бужина було це село?
Да-да, рядом. Шабельники, потом Бужин, Тарасівка, Подорожнє і на Кременчуг.
А батьки Ваші в колгоспі працювали?
Не знаю.
А що Ви знаєте про своїх батьків?
Мені було всього пів году, кажуть, мене перевели сюди до колгоспу, як кажуть.
Батьки померли?
Да, померли.
А причину їх смерті Ви знаєте?
Та Голодомор же 32-33-ій год.
А як їх звали Ви не знаєте?
Смоляр Кіндрат… батька… мого ж батька. Смоляр Кіндрат… я й забув як… Лавронович.
А якого року він народження?
То не знаю, то не скажу.
А матір як звали?
Матір – Катерина. Тоже ж вона Смоляр Катерина, тільки вона чаплянська, то в точності по розказам даже не знаю.
По батькові як її, Ви не знаєте?
Не знаю.
А брати, сестри у Вас були?
Ні, я первий. І вони померли, а я остався і мене забрали. А село розтягнуте аж туди, у кінці села. А хтось приніс у колгосп, а колгосп в контора, ну село. А в селі кантора, колгосп і голова колгоспу. Отаке. В колгоспі були ясла, садік зараз називають. І в ті ясла звозили люди своїх дітей, заносили. І туди мене. А тоді вечір приходить, батьки забирають своїх дітей, а я остаюся. Це так розказують. Що я знаю? Це ще году не було.
Ви так і були в яслах, а далі що?
Ясла в колгоспі так і були, як зараз садік… Та тоді як же ж воно було… Вже начали об’являть голова колгоспу: «Хто може возьме?» Всіх дітей розбирають, а мене нема кому брать, я остаюся сам там. Ну та об’явили. А тут недалеко колгоспу жив такий дід Мусій Грицаєнко. І він согласився взять до себе. Їх було 11 дітей. І вони взяли мене до себе. Вони пообіщали щось там будем помагать від колгоспу. А в колгоспі ше ж були корови й молоко, дають по літрі чи пів літри молока. А та баба каже: «Треба брать і нашим шо попаде». А так немає, в краї виходили.
А голод 46-47 років Ви пам‘ятаєте?
Пам’ятаю. Це вже жив я… не в притулку, а в цього діда Мусія Грицаєнка. Взяли мене до себе, як дитину взяли.
Це в Тіньках?
Там же в селі, в Тарасівці. Це ж тоді ще. А патронат був як… Це ж воно багато таких людей було по селу, що пооставалися без дітей, без батьків, матерів. І завозили в каждий колгосп по два, по три людини – таких дітей… Як наряд такий даний: «Приймайте таких двох».
Це в 46-47-х?
Нє.
В 32-33-ім?
Да, у тих годах.
А родичів у Вас більше не було?
Ні. Та вроді ж це батьків брат… Та тоже такий родич… Вроді і тітка була. Були, та тільки родичі ті далеко жили, то вони не взяли мене. А це чужий зовсім чоловік рядом жив з колгоспом і з цим садіком.
А скільки Вам років було, коли Вас взяли?
Та, мабуть, год.
Тобто, до року Ви один були в цих яслах, що ніхто не забирав?
Шо ніхто не забирав. Та взяв оцей дід. І так я в його жив й живу. Досі на своїй фамілії. Ні фамілію не переписував, ні усиновлєнія не робив – просто взяв та так я прожив з ним, поки аж сюди виїхав.
Ми Вас перебили. Ви говорили, що тоді було в 32-33-му завдання, що по колгоспах по 2-3 дитини привозили?
Привозили і казали: «Нате це для колгоспу, шукайте таких людей, щоб кудись їх поселить».
Бо батьки їх померли з голоду?
Бо батьків їх нема. Так і остався в нас в селі Якір такий, привезений, патронований, і ще один – там двох привозили.
Якір – це прізвище?
Да-да. І зараз тут живуть люди. Но факт того, що називалося «патронат». Так вони по людях порозкидали: «Нате вам, нате вам і доглядайте». А я в цього діда собі жив, в цього діда і баби.
Ну виходить що ще двох привезли? А прізвища другої людини не пам‘ятаєте?
Другої не помню. Василь Якір.
В нього батько і мати теж померли?
Ну так виходить.
А він ще живий?
Ні, помер. Син остався, тоже ж Якір. Так і появився в цім селі Якір.
А звідки привезли, Ви теж не знаєте?
Тож не скажу.
А голод 46-47 років як Ви відчували? Як відбувалося? Як починався цей голод?
Та цей голод мені не чувствував. Тому що цей дід, що я жив… Ну як сказать, ми ж над Дніпром жили… Він занімався… бригадіром тим рибальськім, в общем рибак був. А тим рибакам од государства давали… як сказать… помощь якусь. Вони ж должні ловить рибу і здавать государству, а їм за те привозили сахар і муку, і таке всяке. Так що вони не дуже бєдно жили. Так що в нас все було.
Може хтось інший голодував у той час? Може сусіди просили їсти?
Та вроді так трошки знаю… Знаю, що з акації рвали, білий цвіт акації і робили – оладки пекли.
Це сусіди?
Да. І я куштував. А то ми картоплю печем, скот пасли по берегам, по лісках, то там спечем буряка, то спечем картоплі. Той те, а той те – і тако переживали.
А в школу Ви ходили?
Ходив.
А в 46-47 роках це який клас приблизно був?
Та я хотів подивиться в бумажках…
Може Вам однокласники про голод 46-47 років розповідали? Може Вам згадається якась історія. Може на перерві однокласники щось розповідали – що їли і так далі.
Одежу поставляли, як зараз Червоний хрест, беруть старе роздають. Мені дали, знаю, штани, бушлат давали. Було щось таке. Ото я ходив у ньому. А в селі було чотири класи всього, то я чотири класи кончив, а дальше нема куди – школи ж дальше нема. А рядом через кургани, через 7 кілометрів Адамівка село і я туди пішов у школу. А там сім класів у тій школі. То я год проходив у ту Адамівку та кончив 5 клас. А дальше вже таке время, що не було в чому ходить. А ходить каждий день – і зимою, і літом… А де зімой в таку погоду 7 кілометрів ходить, ну ж ходив. Бувало трудно і важко. А дальше вже поносив, що було. А де ті благодійники? – десь не стало їх. А тоді що дальше… Прийшло на сільську раду послать в Знам’янку (єсть такий город). І там була школа ФЗО – фабрично-заводське обученіє. І це збирали молодьож, щоб підучить, щоб одстаювать порозбивані станції і таке – обучиться так сказать. І кого тоді – мене послали і з Бужина два чоловіки послали…