- Місце запису: село Жовтневе Попільнянський район Житомирська область;
- Дата запису: 16 травня 2008-го року;
- Хто записав: режисер, Сергій Буковський;
- Респондент: Морозюк Володимир, 1925 р.н., народився в селі село Жовтневе Попільнянський район Житомирська область;
- Розшифровка аудіозапису: Халімон Богдана
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі село Жовтневе Попільнянський район Житомирська область;
А як ви вдома жили?
Ааа, Боже, спасіба, шо корова в нас була. Нас тіко корова і вигодувала. Були б всі вимерли тоже. Корова давала сорок літрів молока у сутки. Так, це вранці мати вранці подоїть у 5 часов, а ми жили на полі. Тут недалеко, десь кілометер, а може метрів восімсот там жили ми на полі. Потому шо батько держав землю на полі, три з половиною гектари там було у кучі. І ми там їм. Дід Євдоким мій построїв там хату батьку. І ми там жили. То цей у хліві спутаєш корову. Знаєте, шо спутаєш?
Ні.
Ви – сільська людина? Спутаєш корову путом. Гониш з хліва десь метров п’ятдесят пройде вона й пасеться. Потом десь жара уже часов у десять, вона кидає усю цю їжу і бігом у хлів, в холодок. Мати доїть уже, то в п’ять подоїла, тепір у одинадцять доїть.
У нас тіко я вам розкажу. У тридцятому році три людині забрали на Сибір. Сапєр, він звався Сапєр, другий Микола Хлипюнив і Наум Хлипунив. У тридцятому році їх забрали на Сибір. То цей Микола Хлипунив опинився на Сибірі, де річка Лєна. Ви чули таке річка Лєна?
Так, то в Росії.
Да, його ж туди заслали. І він не видержав цього горя, у річці Лєні утопився. А осталась тут хата, вона ше зараз і сьогодні стоїть. То це, як би сказать кацап, окупант, сів у його хаті. Сахронов називається, Сахронов Митрохан Юдайович, став голової колгоспу в нас в Строховичах. І він ділив…кха… у нашому колгоспі. Я в колгоспі Шевченка жив, то Бакалов був. Бакалов вин даже не міг читать, газету доверх ногами перевертував. Сказать переверніть не так же ви читаєте! Я з тох пір узнав, шо вин не грамотний. Вин даже доверх ногами газету держав. Бакалов. То пір уже був.
Він був , це як то, прєдседатєльом був?
Головою колгоспу, ну хай буде прєдсєдатєльом по-вашому.
Голова був, шо не вмів читати?
Да, це москаль або називали кацап. Це прислали до нас таких у Строковичі. Тут всі села жили добре. А це наше село і Нікраши у цьому районі загнали на той світ. Бо в нас були уці окупанти російські – Сахронов, Бакалов, Діканчук, Муханов і ще…п’ятий як це він звався…ну, я потом надумаюсь.
А ви казали, що когось вбили, вербовщика якогось.
О, да. У тридцять третьому році приїхав вербувати на Донбас, як би сказать…ну…вербовщик.
На роботу вербовщики (голос за кадром)
Ааа?
На роботу вербовщики (голос за кадром)
Розказуйте.
А мій швагєр якраз в те время у Домі культури, у томму, де це була сільрада. Ну, робив там ремонт, ну…та щікотурка впала. І от він приїхав на лісапеті даже, у галфі, вобщєм красіво вдітий. Мав паспорти з собою, гроши. І от я прімєрно прихожу. «Запиши мене, я, – каже, – їду». От він уже виписує на мене паспорта, дає на дорогу грошей там. Як на другий день находять його мертвим за Домом культурою, там жито було. Уже значить цей голова сільради убили його. Ааа, не так було…Ну, вже ввечері той повечерять б. Цей вербовщик горілку, там закуску, пошли десь вечерят. І о там вбили, і лісапета забрали, і паспорти, і гроши. І так його і сьогодні, я тико у голові можу знати, шо це таке було діло. А хто остане Бог його знає.
А чого ж його вбили?
А паспорти треба забрать і гроши.
Так це голова сільради чи колгоспу?
Да, голова сільради…Прокопчук…
А не можна…він не хотів, шоб селяни з села виїжджали?
А це вже було государствєнне сталінське время. А селяни, сохрань Бог, з села куди. На поїзд сідаєш, хочеш поїхать десь в якусь область, стоїть міліція із…раз з села. Не маєш паспорта – не маєш права куди виїхати. Умірай тут, не має шо їсти, умірай.
А скільки у вашому селі померло?
Дев’ятсот тридцять чоловік.
А було скільки?
От цього не скажу вам. Це в нас був…колись він…Сич Дмитро Лазарович був, на попа учився. Ну, він там у нього шось не склалося на попа, то він став секретаром сільради. Вин реєстрірував оце, то він розказував мені. Я з ним бісєдував з цим дядьком. Він десь прімєрно тисяча восімсот дів’яносто третьо…восємдесят третього року вин був, то вин знає це все діло. Ну раз він на попа учився то він був грамотна людина.
Скажіть як там, хочеться знати як в той рік було. Відбирали будівлі у людей, шо вони робили з ними.
Так, розкажу тобі зразу. Робили сперва колгоспи. Зробили колгоспи оціє знаєш…як би називається…сантраба. Ти знаєш, шо таке сантраба? Коториє поступили у комізам, а комізам це називали так… Приходить до тебе: «Пиши в колгосп». «Чого я, – каже, – свої коні буду отдавать даремно, плати гроші – забирай. Нє, не хочєш». Пістолєтом його у вісок, він упав, коні забрали воза, плуга, ну усе теє зларадей. Ну от зробили колгосп…кхи…а їжі для коней не заготовили. І зима прийшла, і коні пощті усі видохли з голоду. Ну а хто ж прийшов до власті тиє, шо нічого вік не мали. Ну от, прімєрно, вин тико мав якогось куреняпа. А єжи є і коні, без їжі видохли. І отам ми жили на полі. Там єсть зара ферма стоїть, нє стояла. Та день вивозили, штири коняки, вісім коняки, і пошти вивезли всі туди. І не було чим весною оброблять поля, то пісто, которого Селицького, піст обробили, то малий урожай десь по десять центнерів вийшло з гектара чи по шість. Ну вобщем посіяний по сто двадцять, собрали по десять. Утаке о. Значить пройшло хазяювати, ну… да безбожників
Так шо голод був, бо недорід був?
А?
Голод чого був? Із-за недоріда або штучний голод це був?
Недорід – це раз було. Хто мав даже зерно, забрали його насильно. Так ти, которе невпіли хазяювати, то вони приходили. Я знаю, шо в мене є зерно, то вони приходилили і забірали. Ходили… От мого батька, я розкажу про свого батька. Як ця совєтська власть, то в 30-му році організувалась, пішли до мого батька там наклали, шо в мого батька було три з половиною гектари. Ви знаєте гектар, да? І наклали це зерно, батько здав завіз його. І все. Проходить трохи врем’я знов приходять: «Давай знов!». «Чого? Я здав». «Та нє, у того невродило у того невродило, давай, – каже, – в тебе вродило, дувай!». Каже: «Нема в мене». «То ти не хочеш, – каже, – з нами балакать – то ти протів нас». За його в анган ось на півтора року заслав, то не хотів другий рік зерна здать. І ми здалися діти без батька. Уце така була власть.
Та хліб таки забрали. Батька забрали і хліб забрали. (голос за кадром).
Еее, цей вже коміззами. Всі залізними палками…О такі …ну..не знаю палка така жалєзяка. І це погороді стрікоть мода закопане зерно, то пішок…кхо-кхо…у таке то було діло. Кхе..то ми вже у нас була правде корова…кх…ну, теля вродилося, то вже теля м’ясо продали, а шкура осталася. От тридцять третій год приходить і нема шо істи. Картоплю мати никому не дає, каже: «Не буде чим посадить, шоб з’їсти». То вона так за неї держала як ото насіння. То вже шкура була з теляти тая, то вже відріжеш отакот кусок шкури…кх..да наспичку да вплит, да поджариш, да і їси цю шкуру. А з липи листя нарвеш, то вже мати насушить, біднячка мати моя, мати, та напече з липи таких блинчиків. Правда, у нас дядько був Михалко, материн рідний брат. Він в Житомирі робив кіньми, то привезе грису. Ви знаєте шо таке грис? Ну це з пшениці теє о, шулуха така з пшениці. То же привезять, то вже мати з тих грису напече тих коржів, наїсися, Господі. А корова молока дає. Корова в нас була, а коли б не корова ми тоже там би давно вже були.
У Вас же друзі, хлопці вмирали, Ви бачили?
Ми напоїли, но я нічого не бачив. Я ж тоді, скіко мені було в тридцять восьмому році, я з двадцять п’ятого, було десь вісім років.
То шо люди вмирали, не у вас на городі? (голос за кадром)
А на городі один вмер в нас. Прийшов, а мати моя, баба Марта посадила, посадила капустину. Знаєте то капустину шо насіння, біднячка. Міша звався Кротун. Тимофійович прийшов, хотів десь, хотів десь капустину десь сорвать да й з’їсти, тако нею взяв, тако з нею впав і помер, тако в руці лежав в нас нагороді
Не встиг навіть з’їсти?
А?
Не встиг з’їсти?
Було їх дванадцять дітей, то осталося двоє з дванадцяти а то всі померли. Це ми там посусідство жили на полі. А шо нас спасло я тобі розкажу, маленька. В нас там кругом болото було, то риба. Ну де та риба тоді бралася як ти тако. Це корову попасу і мати каже: «Володька, налови риби». То я так візьму отоє клим’я. Ну риба була така чуть більша… Ви знаєте зернята з гарбузів? А?
Ну як палець (голос за кадром)
Нє, де як палець, як третя часть пальця
Ну була така як (голос за кадром)
Внесу поввідра. Баба Марта моя на деко, а піч вже натопилася і в піч. А вони висушать, і тоді вже як кідаєш, як ото в рот прямо з лушпиною з усім цюю рибку. Карасі називалися. А потом вже мати роздумалася: «О, стійно,стидно, діти, – каже, – ми прожевем чого, у мене ж, – каже, – золотий кунчик осьось єсть». Моя мати знімає кунчик з того, з лусей. Або в Житомири городі Турсін такий, Турсін, которий міняв ну продукти на золото А! Ше була сєрєбряна чашка якась така. Мати понесла, то виміняла за цю чашку і за кунчики, по-моєму, з тринадцять пудов ячної крупи. Господі, така радостьє. Корова єсть, каша єсть. Вже мий брат Іван, вин на год за мене старший був, опух, вже ну було шо їсти. Вода їдна, ну і шо там того з листя коржа з’їси. То вже то, стали вже ту кашу варити, о спасіба Богу. Тор вже ми прожили, дякувать Богу.
Так Ви ж казали корова давала сорок літрів в день?
Да, і мати носила в Житомир продавала, купала хліб ше.
То вам ще добре жилось.
Спасіба, да. Сорок літров це тоже велика плюс.
Ви ж казали, шо так багато людей вмерло. Вони в вас просили допомоги? Ви їм давали молоко?
А ми жили на полі, ми й не знали, шо там в селі робить. Ми ж десь примєрно метрів восімсот од села жили, у полі. Ми ж у полі жили.
А це ви вже потім узнали, шо село повимирало?
А це вже я, я розкажу вам. Це… це в п’ятдесят четвертому році…п’ятдесят другому тут такий дядько, которий на попа учився. Він корову там пас, я робив в майстерні, то я цього Митра питаю: «Діду Митро, ви не змерзли?». Бачу в жнива у кухвайці, у плащі. То я коло сяду ну як там. О добрий день, – добрий день. «Розкажіть то, діду як там тридцять третього». «О, Володька, – він мене добре знав, я його добре знав, – я тобі розкажу як тридцять третьому році я був бугалтером в сільраді, то я, – каже, – знаю, я писав всі, – каже реєстрірував, хто коли помер. У мене даже десь бумага, не знаю чи вона зосталася заре, но я запомнив, шодев’ятсот тридцять чоловік, – каже, – померло»..
Я зрозуміла, шо ви зовсім окремо жили і нічого не знали, шо тут у селі робиться?
Да.
А ви ж працювали десь разом там з селянами?
А потом вже я як прийшов, як нас в тридцять дев’ятому році з села, з того поля перенесли в село. І ти думаєш: «От переносили в село».. Пришли ції…як би назвать, окупанти прийшли, прийшли розобрали нам хату, на полі ми жили, розобрали хату і склали, і шо хоч, бабо, роби. Шість дітей і мати, і все.
Ну це вже потім в тридцять дев’ятому році ви сказали. А тоді тридцять другому, а батька не було з вами?
Не було.
Батька тоді забрали?
Да.
Це ви тіки з матір’ю це переживали?
Да.
А скільки вас людей було, дітей скільки в сім’ї?
Тоді було троє.
Ви старший?
Нє, був Іван старший. Вин на год за мене старший був, з двадцять четвертого року.
Ага. То однакові майже всі?
Да, так Іван з двадцять четвертого, я з двадцять п’ятого. Вєрка з двадцять дев’ятого це. А вже потом батько як прийшов… А! Ше Міша був двадцять сьомого, я забувся, Міша був двадцять сьомого. Ото був работєй
Тобто самі хлопці?
А?
Самі хлопці були?
Осе так гленув на образа чи на тебе гленув, карандашем раз і намалював точно. Туйов получив восполєніє мозгів. Оце така бистра була у нього пам’ять. В школу ходив, вчителька, шо розказала запомнив, а книжки тик оновив сюди й туди, ніколи не заглядав в них і запоминав, шо вчителі розказували. Така була пам’ять в нього сильна.
І де він дівся?
Восполєніє мозгів в тридцять дев’ятому році і помер. Часом приходить, цілий кашкет цукерків приносить. Кажу: «Де це взяв?». «Найшов гроші». «Скіко?». «Хто їх знає, – каже, – продавцю дав». А продавцю питає і каже: «На всі давать тобі цукерки чи не на всі?». «На всі». «То держи кашкета». Вин і повний кашкет.
Скажіть, а ви ж в колгоспі працювали? Ви шось розказували про це… шось свиней же якось годували. Людям не було шо їсти, а свиней годували. Чим годували?
От розкажу. Я даже у колгоспі свині пас, але це було вже в тридцять шостому році от, а до тридцять шостого року були свині, і було сімнадцять корів даже.
А тепер давайте про камізамів.
Да, то вже ціє комізами ходи по хатах збірали, знаєте, у кого там квасолю, у кого даже кислицю сушену забірали. Ну уже поветрушували уже все в людей, ну уже нама вже понаїдалися. Дехто даже юшку витягували з печі да й їли. Даже один у на тут єсть, такий був бригадіром Кробус Яков, то він був бригадіром в тридцять третьому році. Прийшов загадувать на роботу тум Савченко Захар Петрович з Надькою. Вона топить у печі, а вин у ступі товче там, ви знаєте, десь найшов десь ячменю трошки, шоб юшку тую. Цей бере бригадір скакає в хату, заляв відром у печі водою огонь, товкача одобрав од цього Петра, порубав сокирою. Це бригадір га, це таке було тридцять третій рік га, це така була свобода у колгоспі.
А шо нічого не можна було зробить?
А шо ти зробиш?
Опір якийсь.
То зразу присвоювали Петлюри за Петлюру, хто Петлюри цього хто воцьках туди на Калиму або на Соловецькі острови. Топір розкажу оціх ось комізамів. Ну тепер оцім комізамів нема чого робить, все поробили, з палками уже нема шо шукать, то вже ідуть в райком. Комізам куди шкандибаєш?. У райкорм за пайком, шо ти не знаєш?
А ще є якісь приказки ще якісь пам’ятаєте?
Багато, то я шось забув, думаєте така вже голова вже стара вже.
Думаю там шось є ще. Ви забули?
Є трохи, ну треба довго дума…я – тугодум. Примєрно, як от, примєрно, скажіть мені як при Петру І називали того, шо завідував п’яницями. О бачите. Нікіта Зотов, він був бумажна корона Петра І і начальник над п’яницями. Його Петро І в неділю одпускав.
А як ви називали отих комізамів, так і називали?
Як?
Як називали між собою?
Я точно не скажу, бо я ніде не участвував, а комізам він все це називалися бєздєльніки або…стій, як це ше називалися, їх називали…от голова, як кавун.
Як вони виглядали?
Нормальни люде, тико у їх совість була собача. І все це більше нічого немає. Собача совість. Прийшли сказали, шо в тебе хату забіраєм і викидали в тебе з хати всіх голих і босих. Хату забрали, а ти мерзни там іди або здихай. Таке було бєздєліє, як уце зара робиться.
А можна була шось зробить, якось припинити це?
Нічим, хто! Не було власті. Як примєрно, був в нас на Україні Петлюра начальником збройних сил, то той з Москви, як це він називається, Будьоний йшов, то він мусив тікти в Польщу цей самий Петлюра. А хто шось протів власті казав – ах, ти петлюровець сразу тут ти каже протів нас ти, не знами значить, треба тебе ізоліровать. І тут на Калиму або на Соловецькі острови. Всьо.
А в церкву можна було ходити?
А?
В церкву можна було ходити?
Ходили, да. То у тридцять восьмому році був такий великий врожай, шо вродило, шо ніде в колкоспі не було таких тих складів, то з церкви зняли дзвони, і було три колгоспи в нас в селі, то розгородили церкву на три частини, і каждий колгосп зсипав туди зерновку в церкві.
Але ж дзвони вернули тоді?
Неізвєсно де вони ділися. Великий дзвін то десь чи його хтось вкрав, чи його продали. Мали дзвони то познаходили. Розкажу вам за церкву. Тут в нас був такий Мельніченко Трохим…й тридцять восьмому році приходять до нього та кажуть: «Трохимушка, – каже,- познімай з церкви хрести». Каже: «Заплатите, то я познімаю». Заплатили, він познімав. Приходять дойшекамерат, фірстейш дольшекамерат, німці приходять. Так приходять знов до цього Трохима.Ти знимав хрести, знимав. Заплатили – я знимав, тепіро заплатіть – то я поставлю.